Проте знайшлися в холдингу Віктора Пінчука сміливці, які наважилися під час мертвого сезону запустити прем'єру. Йдеться про проект журналістських розслідувань «Більше ніж правда» на ICTV. 25 липня, в понеділок, тут видали перший випуск циклу — «Горілчані королі». Відмінність циклу «Більше ніж правда» від численних нібито клонів на кшталт «Наших грошей», просто «Грошей», «Слідства. інфо» чи то «Схем з Наталкою Седлецькою», «ЦРУ» тощо — в манері подачі матеріалу. Автори розслідувань, на радість пересічному глядачеві, якого вже верне від скринів усіляких хитромудрих бухгалтерських документів, обрали для своїх пошуків істини форму напівіронічного детектива. Відстежуючи шлях українського спирту з заводів на Чернігівщині до луганського горілчаного заводу «Луга Нова», автори не моралізують, закликаючи бойкотувати продукцію цього підприємства, що спокійно й досить успішно функціонує на окупованій території. Вони на власному досвіді показують, як і чому досі працюють примітивні схеми збагачення «горілчаних королів» часів Януковича. Адже немає нічого простішого, аніж купити в селян на Чернігівщині 5-літровий бутель зі спиртом, виробленим на місцевому спиртзаводі, який нібито не працює, розвести його дистильованою водою в правильних пропорціях, добути залізобетонно законні акцизні марки, а потім, надрукувавши етикетки зі щойно вигаданою назвою «Народна горілка», запропонувати «натуральний» продукт у напівпідпільному генделику. Адже заклади з нормальною репутацією такої очевидної підробки не те що не візьмуть, а ще й поліцію викличуть.

Що не заважає спиртовим заводам на українсько-російському прикордонні працювати в нічну зміну, аби збувати свою нелегальну продукцію на луганське горілчане підприємство. «Кришує» — повідомляють у «Більше ніж правда» — ці подвиги чернігівських селян, які в такий спосіб підтримують не лише власні шаровари, але й терористичну організацію під назвою «ЛНР», нібито такий собі Олексій Чеботарьов, багаторічний ватажок ОЗУ та вірний поплічник Януковича. Який, кажуть автори розслідування, на фото засвітився лише раз і нині керує цим підпільно-легальним бізнесом «сім'ї» через довірених осіб із-за кордону. Другий персонаж розслідування, колишній депутат Київради Олександр Ліщенко, не уникає розмови з журналістами, але всіляко дистанціюється від нинішньої діяльності на користь Януковича, прикидаючись респектабельним законослухняним громадянином.

Знято це розслідування у форматі документального фільму, окремі блоки якого відбиваються заставками зі зграєю анімаційних свиней, які пробігають екраном. Після свиней ошелешений глядач бачить тесак, що врізається в невідому поверхню. Простір для тлумачення метафор досить широкий — від неминучості покарання за злочин до свинської ідеології, що роз'їла українські корумповані еліти. В будь-якому разі новий проект ICTV аж ніяк не назвеш нудним — динамічно змонтовані «Горілчані королі» сприймаються на одному подиху. А це вже величезне досягнення для подібних проектів.

Того ж дня в рубриці «Ваша свобода» телеканал «Еспресо» показав 15-хвилинну програму «Донбас. Зона несвободи і беззаконня» з Олексієм Мацукою. Ішлося про скандальний звіт двох міжнародних правозахисних організацій Amnesty international Human Wrights Wach про те, що полонених піддають тортурам як на окупованих російськими найманцями територіях, так і на підконтрольних Україні. Організації для підготовки звіту опитали 40 людей з обох боків розмежувальної лінії, зафіксувавши зі слів опитаних не менше 58 страт. Олексій Мацука, якому, так само як і більшості українських патріотів, важко було повірити в те, що представники ЗСУ майже нічим не відрізняються від терористів «із того боку», запросив до коментаря скайпом дослідника прав людини організації Amnesty International в Україні, Молдові та Білорусі Крассимира Янкова. Спільна місія двох правозахисних міжнародних організацій працювала шість місяців, маючи в своєму розпорядженні досить обмежені ресурси, тож ті підтверджені свідками 18 випадків катувань — лише верхівка айсберга щодо порушень прав людини на прифронтових територіях. Олексій Мацука, анонсуючи синхрон Крассомира Янкова, показав і відео, прикріплене до звіту. На ньому такий собі Костянтин Воскобойников, титрований як колишній полонений (не уточнюється, в чиєму саме полоні він побував), розповідає, як його в рідній квартирі катували троє невідомих. Лише з того, що його двоє «более добрых» катів погрожували запроторити до житомирської тюрми, де СНІД і туберкульоз, можна було збагнути — до його квартири в Костянтинівці вдерлися вояки ЗСУ. «Злий» же кат «постукував по голові через целофан і ногою об його ногу».

Боюся, після подібних звинувачень наші «кіборги», яких визволили з полону, почувши такі свідчення про тортури, гомерично б реготали. Крассомир Янков, говорячи про порушення прав обома «сторонами конфлікту» (назвімо це так), відхрестився від прямих звинувачень українських вояків у тортурах мирних мешканців, примирливо сказавши, що не ставить знак рівності між терористами й нашими військами. Ще й відзначив при цьому — на контрольованій Україною території родичі жертв викрадень чи інших злочинів проти особистості звертаються до правоохоронних органів, які все-таки їх розслідують. Проте наступний пасаж правозахисника з екзотичним іменем просто вразив. Цей чоловік сказав, що на територіях так званих ЛНР-ДНР теж є якась подоба правоохоронних органів, куди потерпілі можуть звернутися. Але, песимістично продовжив пан Крассомир, результатів від цих звернень громадян до так званих правоохоронних органів так званих республік ніхто не може гарантувати.

Ведучий Олексій Мацука, слухаючи цей монолог чергового прибічника теорії Савченко про те, що на війні святих немає, утримався від гнівних реплік. Хоча міг би й сам багато розповісти про «методи тиску» на мирне населення Донбасу з боку «ополченців». Натомість він надав слово Марії Варфоломеєвій, луганській журналістці, яка просиділа в полоні терористів більше року. Звільнена бранка розповіла, що «та сторона» не розрізняє, чоловік перед нею чи жінка, під страхом страти вимагаючи зізнань у найабсурдніших злочинах.

«Донбас. Територія беззаконня та несвободи» для більшості тих, хто в темі, зокрема й для ведучого, не стала відкриттям. Адже й українські відомі правозахисники вже оприлюднили свою думку з цього приводу. Радше вони відчули чергове розчарування від діяльності міжнародних правозахисних організацій. Такому враженню сприяла й позиція донецького журналіста Олексія Мацуки, який практично не втручався в монолог Крассомира Янкова, давши змогу глядачеві самому зробити висновки про діяльність Amnesty International та Human Wrights Wach. І висновки ці не надто втішні для названих організацій.

27 липня, коли «Інтер» тішив православних Московського патріархату «Крестным ходом», а на багатьох інших каналах (за винятком розважальних) цей тріумф «скрєп» бурхливо обговорювали, телеканал «Еспресо» вразив дуже скромним і водночас надзвичайно людяним міні-проектом. Тут вирішили нарешті суху статистику втрат на східному фронті, яку щодоби озвучує Андрій Лисенко, олюднити, показуючи фото загиблих воїнів і зачитуючи короткі біографії кожного. Ефект (принаймні, для авторки цих рядків) виявився неймовірним. Бо коли чуєш цифри без прізвищ, реагуєш лише на кількість загиблих, зітхаючи з полегкістю, якщо їх не більше одного. А реальне фото реальної людини, якої вже не дочекаються рідні (про яких говорить ведучий за кадром), змушує стиснутися серце, яке, здавалося, за два чи вже й більше років суцільних утрат загрубіло. Це, можливо, той стимул, що вкотре мобілізує українську здатність до емпатії й пожене в шпиталь чи й на передову — допомогти живим...

29 липня в авторській програмі Матвія Ганапольського «Эхо Украины» (канал News One) у ролі «умной головы» був такий собі політичний експерт Михайло Чаплига. Обговорювали питання, чи потрібно політикам та держслужбовцям вносити в декларацію цивільну дружину разом із усім її майном, чи має Україна погодитися на нового посла Росії та інші питання. «Політичний експерт» на всі питання (а їх було чотири), що ставилися на голосування глядачів та користувачів соцмереж, прямо не відповідав. Склалося враження, що Матвій Ганапольський, намагаючись грати щодо України роль такого собі доброго поліцейського, захищаючи право вже своєї держави (нещодавно йому теж дали українське громадянство) на вільний вибір російського посла, або ж нібито розгублено розмірковуючи над питанням, чи треба вносити в декларацію українських політиків майно цивільної дружини (ситуація стосувалася екс-генпрокурора Віктора Шокіна на вимогу двох народних депутатів від «Самопомочі»), лише створював фон для «глибоко аргументованих» заперечень гостя. Монологи Михайла Чаплиги в цій програмі були просто-таки взірцем формальної логіки, середньовічної схоластики й софістики, разом узятими. Коли пан Ганапольський намагався з'ясувати, чи варто (на вимогу народних депутатів Єгора Соболєва та Семена Семенченка) вносити в електронну декларацію екс-генпрокурора Шокіна майно його цивільної дружини, шановний експерт затягнув глядача в лабіринт роздумів про те, чи безпечні такі декларації для тих, хто їх заповнює. Адже там декларуються навіть обручки. А отже, доходить висновку Михайло Чаплига, докладні відомості про майно державних службовців у відкритому доступі можуть стати приманкою для криміналітету. Так, наче кримінальники не знають явок, адрес та паролів усіх потенційних жертв без жодних декларацій.

У питанні про те, чи повинна Україна погодитися з кандидатурою нового посла РФ, колишнього ефесбешника пана Бабича, політичний експерт Михайло Чаплига, знову ж таки, надзвичайно розлого доводив — позаяк Україна з Росією офіційно не перебувають у стані війни, а визволяти заручників без допомоги дипломатів складно, агреман майбутнього посла треба прийняти. І взагалі, виявляється, за міжнародною кваліфікацією, на сході України відбувається внутрішній конфлікт, одну сторону якого підтримує Російська Федерація. На цьому можна було ставити крапку. Тобто перемкнути канал. Що ваша авторка і зробила, почувши слова Михайла Чаплиги про суцільну гібридність української політики, як зовнішньої, так і внутрішньої. Чому цьому експертові не спало на думку, що з гібридною агресією можна боротися лише гібридними ж методами (що, до речі, й намагається робити українська влада), — не знаю. Втім, Матвій Ганапольський із його апломбом та амбітністю в ролі «посрамленного» ведучого — явище настільки нетипове, що, вочевидь, запрошення саме цієї «умной головы» в його авторську програму того вартувало.

Черговий фільм на «1+1», «Время “Ч”» з циклу «Українські сенсації», який вийшов в ефір у суботу, 30 липня, дав змогу знімальній групі побувати в найпрестижнішій місцевості Іспанії — Коста Браво. Де колись звили собі гніздечко нещодавно заарештований іспанською поліцією син колишнього київського голови Леоніда Черновецького Степан та його друзі — українсько-вірменські мафіозі. А також деякі українські майстри забудовних схем у Києві, яких оминула «чаша ся», тобто арешти.

Розслідування «Плюсів» укотре викликало почуття, яке росіяни називають «недоумение». Можна порадіти за знімальну групу, яка побувала в найрозкішніших місцях Каталонії, намагаючись знайти там сліди української мафії. Але, по-перше, одинадцятьох її членів уже заарештовано доблесними іспанськими гвардійцями, а по-друге, всі спроби поспілкуватися з нинішніми, цілком законними мешканцями Коста Браво з українськими номерами на авто, виявилися безплідними. Не додали інформативності й кадри з чорноморського узбережжя Грузії, де віднедавна в розкішному маєтку мешкає Леонід Черновецький і куди, знову ж таки, знімальну групу каналу не пустили. Єдина характерна подробиця, яку вдалося витягти на світ із допомогою місцевих мешканців, — факт штрафу в 500 тисяч ларі, який довелося заплатити Леонідові Черновецькому за те, що він перекрив вихід до громадського пляжу. За київською звичкою, мабуть.

Краєвиди, які потрапили в кадр, звісно, вражають. Але викликають чомусь не праведний гнів щодо колишніх чи й нинішніх українських високопосадовців, які влаштували собі райське життя за рахунок окрадених киян, а радше банальну заздрість на кшталт ільфо-петровського «умеют же жить люди!». На тлі розкішних краєвидів запевнення журналістів про те, що новий генпрокурор Юрій Луценко вже поновив і таки доведе до логічного завершення справи, відкриті кілька років тому проти екс-мера Києва за нещадний дерибан землі та інші зловживання його «молодої команди», викликають у глядача не так моральне задоволення з того, що «молоду команду», можливо, колись-таки притягнуть до кримінальної відповідальності, як величезні сумніви в незаангажованості «інвестигаторів» від «1+1». Адже як мотив для генпрокурора тут пропонують розглядати давній особистий конфлікт між Леонідом Черновецьким та Юрієм Луценком, а геть не принцип «хай згине світ, але восторжествує правосуддя». Тож коефіцієнт корисної дії від цього фільму «Українських сенсацій», здається, не надто високий.

Утім, самого Леоніда Черновецького таки, вочевидь, зачепило, бо саме після фільму він вибухнув у ФБ «викривальним» постом щодо Коломойського й Ткаченка, звинувачуючи тих і представників інших (неназваних, щоправда, каналів) не лише в поширенні начебто брехні стосовно його сина. А й у тому, що нібито ті вимагали з нього великі гроші, аби подібних «брехливих» сюжетів не показувати. При цьому Черновецький раптом став полум’яним борцем із олігархами — таким чином, на думку вашої авторки, більше за авторів «Українських сенсацій» викриваючи своє блюзнірство.

Фото: forbes.net.ua