Фільм «Лобстер», який пройшов у прокаті зі значно меншим галасом, ніж можна було очікувати, багатьом видався епатажним і незрозумілим. Декілька моїх знайомих окреслили його основу ідею як «любов долає все». Проте більшість сприйняла стрічку глибше, й вона стала причинком для критичного осмислення того, яким чином соціум формує наші уявлення про норму, її природність і позаісторичність («так було завжди»).

Фільм головним чином демонструє суспільство, побудоване за тим самим принципом, що й наше, однак його центральна ідея обов’язкової парності набуває гіпертрофованих форм. За сюжетом, усі повнолітні люди мають визначений термін — кілька місяців — на створення пари. Парність для героїв фільму є настільки принциповою вимогою, що спеціальний патруль перевіряє відмітку в паспорті людини, яка в публічному місці перебуває сама. Якщо за відведений час людина не спромоглася самостійно знайти партнера / партнерку, її скеровують до спеціального закладу, діяльність якого спрямована на формування пар. Віддаймо належне походженню кіно — його герої та героїні не обмежуються вимогою обов’язкової гетеросексуальності.

Побічною ідеєю парності є вимога схожості. Вважається, що успішні й тривалі стосунки можуть побудувати тільки люди, в яких є спільна риса: звична поведінка, фізіологічна особливість. І хоча в сучасному уявленні про парність так само присутня ідея подібності, для цієї стрічки це не опція, а необхідність, якої не уникнути. Відображення цього в фільмі додає йому абсурдності: другорядний персонаж б’ється чолом, аби з носа пішла кров. Він мусить повторювати це постійно, перед кожним побаченням. Його обраниця має носові кровотечі, й він прагне переконати її, що вони пасують одне одному. Водночас, із дією завжди виникає протидія. Люди, що живуть у лісах, є одинаками за переконаннями. Вони можуть, але не хочуть створювати пару. Так виражається їхній спротив суспільному тиску. Вони не приховують, що їхні мотиви є політичними. Як і будь-який не до кінця продуманий спротив, цей дотримується ідеї, дзеркально протилежної владній: людина повноцінна та реалізована тільки якщо не має партнера / партнерки. Всередині цієї групи парність переслідується. Відступники є загрозою для домінантної владної системи, тому на них офіційно організовано полювання. «Політичних одинаків» убивають, за кожну голову дають винагороди.

Причинок для критичного осмислення: які політичні чи соціальні течії в Україні формуються за принципом «взяти, що не подобається, й зробити навпаки»?

Протягом першої години перегляду мене не полишала думка, що історія виглядає надто безглуздо. Проте якоїсь миті приходить усвідомлення, що стрічка є прикладом такого самого суспільства, як наше, із тими самими інструментами формування світогляду й уявлень про добро і зло. Можливо, «наші» правила сформульовані менш директивно. Або, можливо, ми до них звикли настільки, що вони не викликають у нас реакції спротиву чи висміювання, проте вони є. Ми живемо в оточенні цих ідей та очікувань із народження, вони стали частиною нашого уявлення про те, яким є світ.

Щоби відстежити, як «традиціоналізуються» настанови, звернімося до прикладу телебачення й погляньмо, які приписи побудови особистих стосунків закладено в нашій культурі. Показовим прикладом слугують дейтінг- та сімейні шоу — проекти, в яких люди шукають партнерів та партнерок, одружуються або функціонують як сім’я.

Припис № 1

Розпочнімо з ідіоми «друга половинка». Це приклад того, як дискурс закладається через мову. В даному випадку — ідею, вимогу, очікування парності. Ба більше, для слова «половинка» уточнення «друга» нібито зайве. Адже половинок не може бути три чи більше (перша вже є — це ми). Слово «друга» несе тут посилення змісту. Як «працює» цей дискурс: аби бути щасливою й повноцінною (!), людина повинна бути в парі, адже вона є лише «половинкою». Образ «нещасної одиначки» особливо переслідує жінок («неповноцінна», «не змогла свого щастя знайти / втримати»). В той самий час у випадку чоловіків припускається можливість «гуляти» («можу з друзями в барі допізна сидіти — жінка не гризе»), та лише до певного віку. Якщо чоловік не створює пари взагалі, це сприймається підозріло. В нормі (sic!) особисте щастя формується тільки в парі. В шоу «Холостяк» герой — чоловік, що довго вибудовував кар’єру, й от тепер «настав той час», коли потрібна (!) сім’я. Нашумілий свого часу проект «Дом-2», а також «Одруження наосліп», «Сім’я», «Серця трьох», «Половинки» — всі як одне нагадують нам, що особисте щастя винятково парне. Про формат поліаморних стосунків годі й казати. Він не те щоби замовчується; він засуджується, для нього не створено ані юридичного, ані суспільного підґрунтя. Та навіть без законодавчої бази суспільна мораль із агресивним осудом сприймає можливість непарності: «Де то бачено, щоб люди жили втрьох-чотирьох чи більше. То ж блуд і розпуста, а не сім’я».

Припис № 2

Чоловіки маскулінні, жінки фемінні. Всі люди гетеросексуальні.

Я не бачила жодного сімейного шоу, створеного в Україні (вищеназвані, плюс «Чотири весілля», «Хата на тата», «Жінка за обміном» та ін.), де б від чоловіка не очікувалася маскулінність, а від жінки фемінність. Фемінність може проявлятися в зовнішності (підбори-сукні-макіяж-догляд за собою), роді занять (догляд за домом та дітьми), поведінці (ніжність, м’якість, пасивність, емоційність, підпорядкованість чоловіку). Маскулінність — у тих самих категоріях, прояви яких будуть діаметрально протилежними.

Причинок для критичного осмислення: як могло би розвиватися суспільство, якщо прийняти за факт, що умовна Галя відрізняється від умовного Петра менше, ніж від умовної Катерини? Що з цього слідуватиме?

В українських проектах майже не показують негетеросексуальних пар. Одного разу на шоу «Міняю жінку» з Канади до України приїхала транссексуальна жінка. Проте після переходу (зміни статі) вона жила нормативним, стереотипно «жіночим» гетеросексуальним життям. Колишнього чоловіка в ній видавали тільки високий зріст та міцна статура. Вона жила з громадянським чоловіком та хотіла мати дітей.

Також на шоу «Кохана, ми вбиваємо дітей» було показано сім’ю двох жінок та їхньої дитини. І хоча стосунки в ній були побудовані за патріархальним шаблоном — одна з жінок фемінна, інша маскулінна — одначе це був прецедент.

Таким чином статі бінаризуються. Поглиблюється дискурс відмінності категорії жінки й чоловіка, а отже, зміцнюється ідея того, що всі люди повинні жити в парі (половинки не можуть повноцінно функціонувати), та обов’язкової гетеросексуальності (чоловік доповнює жінку, а жінка чоловіка, одностатевий зв’язок є нежиттєздатним).

Припис № 3

Крім того, що особисте життя завжди парне й гетеросексуальне, воно обов’язково репродуктивне. «Щастя з пробірки» — в назві шоу так само, як у сталому вислові «друга половинка» закладається дискурс однозначного блага від народження дитини. Проект показує нам пари, які горюють від неможливості мати дітей. У ньому ридають, страждають і сподіваються всі, включно з чоловіками. Тут згадаймо нормативний образ мужчини. Неуспішна репродуктивність, схоже, єдиний виняток для гегемонної маскулінності: навіть сильні чоловіки плачуть, якщо не можуть зачати дитину.

Суспільством і оточенням відсутність у пари дітей сприймається однозначно: хворі люди. Припустити, що це сім’я чайлдфрі (навмисне не пишу «бездітна», бо в цього слова вже є своя негативна конотація), неможливо.

Приписи, які я перерахувала, не є вичерпними. Як і в стрічці «Лобстер», ми теж щиро віримо, що «наша людина» має бути схожою на нас. Якщо ж ні, ми перекроюватимемо її до сьомого поту. Але це тема для психологів.

Цією колонкою я хочу підкреслити неоднозначність тих уявлень, які ми маємо. Чи є вони нашим особистим, вільним, зрілим вибором? Чи, навпаки, ми є результатом впливу масової культури, яку споживаємо? Чи були б ми людьми з іншою ідеологією, якби наше суспільство містило уявлення, відмінні від нинішніх: гомонормативні, замість гетеронормативних; полігамні, на відміну від моногамних? Якби народження дітей у велелюдній комуні-сім’ї не підтримувалося або навіть призводило до юридичних санкцій; натомість «правильними» вважалися б люди, що допомагають бідним, започатковують нові традиції чи здійснюють відкриття в науці — зосереджені на філантропії чи продуктивній, замість репродуктивної, праці? Якби наш медійний продукт пропагував будь-яку іншу ідеологію — якою була б наша свідомість? І чи міг би він пропагувати щось інше, доки наша свідомість така?

Фото - blog.zenpetsupplies.com