Позбавлення Савіка Шустера, як повідомили чимало ЗМІ, «ліцензії на роботу в Україні» стало безпрецедентною (в абсолютно буквальному розумінні цього слова) подією — принаймні з-поміж тих, що ставали резонансними — от із якого погляду: дотепер в інформації про жодну подію, що викликали значний суспільний відгомін, жодного разу не було такої кількості пробілів.

Власне, навіть вести мову про пробіли не випадає: сама інформація про «справу Шустера» до такої міри складається з розрізнених шматків, що ніяк не склеюється бодай у якусь подобу загальної картини. Шустера позбавили «ліцензії» то через нібито неправдиву інформацію про відсутність судимості, то через нібито відкрите проти нього кримінальне провадження, яке згодом чи то виявилося, чи то не виявилося не кримінальним провадженням, а цивільно-правовим позовом, та й то не проти самого Шустера, а проти його «Савік Шустер студії» (принагідно нагадаю: кримінальна відповідальність юридичних осіб — категорія, цивілізованому праву невідома; кримінальна відповідальність може бути лише персональною). Потім зайшла мова про податки — їхню нібито несплату, але й щодо цього достеменно теж нічого точно не відомо. Чесне слово: розшифрувати давньоєгипетські ієрогліфи було, мабуть, легше, ніж нині розібратися в хитросплетіннях інформаційних уривків та уламків довкола позбавлення Шустера «ліцензії».

Стоп. Спробуймо зупинитися в цьому інформаційному фуете й спробувати бодай трохи звести кінці з кінцями. Бодай побіжно інвентаризувати наявну інформацію. Відкрите провадження, висунуте звинувачення хоч у чому завгодно не заперечує й ніяк не може заперечувати факту відсутності судимості: самий термін «провадження» означає, що суду ще не було, а судимості без суду поки що не винайдено. У податковій справі мова також іде лише про звинувачення (а чи навіть про підозру — адже це різні поняття!), тож жодні оргвисновки, тим паче аж до позбавлення дозволу на роботу, робити щонайменше зарано.

Найбільше дивує в цій ситуації от що: будь-який журналіст — та й просто людина, більш-менш наділена здоровим глуздом — мав би сказати сам собі: «Щось тут не те, якоїсь дуже важливої інформації бракує». Й або намагатися здобути цю інформацію, або, коли це неможливо, хоча б зазначати, що наявна інформація є неповною й суперечливою. Але цього чомусь не відбувається.

Ще одне запитання: а що таке «ліцензія на роботу», як повідомляють чимало ЗМІ? Це, грубо кажучи, робоча віза, тобто дозвіл іноземцеві не лише перебувати на території країни, а й влаштовуватися на оплачувану роботу? А чи це дозвіл на будь-яку економічну діяльність? Адже ми знаємо, що Савік Шустер є не найманим працівником, а власником — то, виходить, теоретично можна відібрати «ліцензію на роботу» в Лакшмі Міттала? А як впливає скасування «ліцензії на роботу» на функціонування, зокрема й комерційне, об'єктів, що перебувають у власності особи, що зазнала санкцій? Узагалі, в якому правовому стані опиняється «Савік Шустер студія»?

Відповіді на ці численні запитання могли б дати фахівці з медіаправа. Але на момент написання цього тексту бачити їхні коментарі не випадало — ані у вигляді синхронів та інших частин журналістських матеріалів, ані у вигляді авторських колонок. Тож і виникають два припущення, одне моторошніше від іншого: або медіаюристам тотально заблоковано доступ до ЗМІ, або ж медіаюристи тим самим мовчазно визнають, що не мають достатньої кількості інформації, щоби робити висновки. А от журналістам для того, щоб робити юридичні висновки — та ще й які категоричні — та роздавати звинувачення, інформації цілком вистачає. Бо ще одна дивина нинішньої ситуації — в багатьох публікаціях ЗМІ висновків істотно більше, ніж фактів.

*****

Звинувачують здебільшого президента. Отак: « Нет сомнений, что это политическое решение, санкцию на которое дал президент Петр Порошенко». (Цю й наступну цитати взято з процитованих «Детектором медіа» дописів у соцмережах, але й у «традиційних» ЗМІ подібних звинувачень теж не бракує.) Або отак: «Власть давит ток-шоу. Шустера выдавливают из страны. Киселева — из эфира». Тут так само «нет сомнений»: це влада, й ніхто інший, змусила Кисельова звільнитися з каналу «Інтер», це вона ж, проклятуща, відтермінувала до осені його дебют на каналі «112 Україна». Це ж геть провладні кишенькові канали — хіба ж того хтось не знав? Та й узагалі: так уже натерпілися наші журналісти від Порошенка, такого вже натерпілися — просто стогін суцільний стоїть. Бо якщо не так уже й натерпілися — тоді звідки оце «нет сомнений»?

Оце от «нет сомнений» на очах — і далеко не лише в історії з Шустером — перетворюється на цілком достатній і неспростовний (і справді неспростовний: от як ти його спростуєш?) аргумент. Якось непомітно виявилося, що надто часто ЗМІ не критикують владу (а її ой як є за що критикувати), а транслюють ненависть до неї. Навіюють ту ненависть суспільству. «Нет сомнений» як універсальний аргумент — це вона й є, ненависть. Ані до Кучми, ані до Януковича такого ставлення не було й близько. Парадоксальна вимальовується річ: наші ЗМІ дедалі більше й дедалі частіше транслюють таке саме ставлення до української влади, як і ЗМІ наших північно-східних «добросусідів». Підстави й аргументи різні, а ставлення — однакове. Чи варто уточнювати: існує бодай один лідер бодай однієї немаленької держави, якому таке ставлення українського суспільства до української влади було би бальзамом на душу? І цей лідер — зазначмо на полях — якраз веде проти України гібридну, зокрема й інформаційну, війну. «Совпадение?..»

Завважмо, що сіють ту ненависть, з'являючись на телеекранах, і чимало представників опозиції — не «Опоблоку» (в тих інші методи), а демократичної опозиції. Владу вони не критикують, а викривають. Щодо влади вони майже не вживають слів «непрофесійна», «неефективна», «нефахова», «недолуга»: влада в них завжди тільки «злочинна», хоч би що вона робила. Ані Кучма, ані Ющенко, ані Янукович не здобували стільки звинувачень у «злочинності», скільки сьогодні здобуває Порошенко.

Завважу: в жодному разі не можна відкидати припущення, що, можливо, казус Шустера виник із волі Президента або когось із його оточення. Але це залишається припущенням, гіпотезою, версією, й станом на тепер не існує жодних підстав видавати його за доконаний факт; таке видавання буде неправдою.

Й от же що цікаво: росіяни (в яких наші ЗМІ звикли «підглядати» інформацію), за аналогією зі своєю власною країною, свято вірять: хоч би що відбувалося в Україні, це — неодмінно за наказом Порошенка. Відомо ж: без наказу найвищого начальника ніхто не може мати жодної ініціативи, жодної суб'єктності, жодного нічого. І Майдан був проплачений, бо хіба ж може хтось щось робити з власної волі, без наказу? А тепер усе частіше ту саму думку — про всесильного Порошенка й людей-пішаків — нам навіюють наші ж ЗМІ. Дивина, та й годі.

А чому б, до речі, не припустити, що до казусу Шустера причетна пропутінська чиновницька вата, якої чимало на всіх рівнях? Ні, це не ствердження, а просто приклад того, що існує щонайменше ще одне можливе пояснення ситуації, яке є анітрохи не менш імовірним за «порошенківський слід». Але якщо факти не вкладаються в теорію — геть факти, чи не правда?

*****

Іще один аспект «справи Шустера» — дедалі частіше обговорення ситуації підмінюється обговоренням самого Шустера. Перехід на особистості цілком за принципом: мені він не подобається, й начхати на право. Так, на мою думку, Савік Шустер приніс в Україну чимало лиха. Це він запровадив моду, за якою політичні події коментують та аналізують самі ж політики. Це він запровадив моду, коли політики в ток-шоу замість полеміки виголошують патетичні монологи, мов леніни з броньовика, й ці монологи рвуть нитку дискусії не те що на шматки — на молекули. Це він під виглядом участі в дискусії дозволяє політикам брутально саморекламуватися — згадаймо хоча би дружину Олега Ляшка у студії, якій було надано слово. Це Шустер дозволяє політикам свободу маніпуляцій і усувається від модерування навіть у разі брутального порушення гостями студії будь-якої пристойності.  

Але, з іншого боку, що означає «запровадив моду»? Хіба хтось змушував усі інші канали йти слід-у-слід за Шустером, мов колектив дружин за середньовічним султаном? Хіба хтось змушував інші канали влаштовувати в себе ток-шоу неодмінно за рецептами Савіка? Ринок (і медіаринок так само) тим і відрізняється, що має пропонувати розмаїття продукції на всі смаки. Коли ж різна продукти різних виробників по суті виявляються однаковими, коли вся різниця між ток-шоу на різних каналах зводиться лише до різного оформлення студій та застосування різних, іноді геть дисонансних за стилем спецефектів — це, даруйте, не ринок, це совок.

Неможливо переоцінити й внесок Шустера у скандалізацію української політики, в перетворення її на шоу без правил. Але в будь-якому разі Шустер далеко не є найбільшим маніпулятором, і його ефіри далеко не є майданчиком для найзапеклішої критики Президента. Радше так собі, водевільчиком. Немає жодних підстав ані глорифікувати його, ані демонізувати. Тож досить важко збагнути сенс «вичавлювання з країни» саме Шустера, перетворення саме його на «дисидента № 1» (якщо б саме це й справді було на меті) — він на таку роль явно не тягне.

*****

Нарешті, ще один аспект, на який медіа не звернули належної уваги, хоча мусили би звернути. Важко назвати ЗМІ, яке не виступало б за судову реформу — я, здається, не помиляюся? Але на повірку надто часто ці очікування судової реформи зводяться до очікувань зміни суддівських персоналій — як, до речі, й очікування інших реформ досить часто постає зі ЗМІ у вигляді простенької схеми: «Змінити тих, злочинних, на цих, хороших» — або ж, як різновид, у партійно ангажованих медіаресурсах: «Змінити тих, їхніх, на цих, наших».

Насправді неможливо заснувати цивілізоване судочинство, не позбувшись одного ключового тоталітарного спадку. Мова от про що: яку роль має відігравати слідство, те саме «відкрито кримінальне провадження»? У цивілізованому судочинстві — одну-єдину: підготовлені слідством матеріали стають знаряддям обвинувачення — однієї з двох сторін судового процесу, яка може виграти, а може й програти. В нас же дуже часто (й це м'яко кажучи) слідчі й судді розглядають одні одних як товаришів за цехом, працівників різних ділянок одного конвеєра, на початку якого вже точно відомо, що має бути на виході. Яскравий приклад радянських слідчо-судових традицій — процес Надії Савченко в Росії, де на самому початку слідства вже було точно відомо, чим усе завершиться.

Це — суто тоталітарна традиція, за якою й слідчі, й судді просто документально оформлюють те, що вирішують не вони, що диктують їм згори. І можна хоч щомісяця міняти склад суддів на всі 100%, а без подолання колегіальних стосунків між слідством та судом справа з місця не зрушить.

Коли ж ЗМІ — демократичні! прореформаторські! - бездумно тиражували божевільну ідею, що буцімто факт відкриття провадження апріорі означає наявність судимості, тим самим вони освячували згадану тоталітарну традицію. Розписувалися в тому, що щиро вважають слідство та суд за суміжні ланки одного й того самого карального конвеєру...

Фото — 3s.tv