Якщо не знати, що з 28 березня телеканал «Еспресо» переформатувався на інформаційне мовлення нон-стоп, то, увімкнувши телевізор на знайомій кнопці, легко можна було сплутати його з будь-яким іншим інформаційним каналом, де в тренді головомовці.

Цьому завадив би хіба що логотип. До речі, теж оновлений — нині це не просто напис «Еспресо», а з червоним буквицею «Е» на початку. В усьому ж іншому «революція» на каналі радше скидається на оптимізацію видатків, аніж на оновлення формату. Все це піар-службою каналу подається як повернення до суто інформаційного мовлення, з якого й починався канал «Еспресо» під час Революції гідності. Тоді, немає питань, стріми з Майдану на «Еспресо» були поза конкуренцією за кількістю переглядів. Проте за два роки в «Еспресо» виросли такі потужні конкуренти, як той-таки «112» із його потужною матеріальною базою чи NewsOne, чиї можливості не менші. В «Еспресо» ж усе навпаки — судячи з того, що тут пропонують глядачеві, його власники переживають матеріальну скруту, зіставну з ситуацією на каналі «UA: Перший», який саме через брак коштів зробив ставку на головомовців.

Якщо ж удати, ніби з «Еспресо» нічого поганого не відбувається, навіть навпаки, канал динамічно розвивається, то важко пояснити логічно, наприклад, чому ще з 10 березня з програми «Про політику» прибрали двох ведучих, замінивши їх одним Сергієм Руденком. Котрий, до речі, й так мав і має свою нішу в ефірі, ведучи програму «Мережа». Звісно, ведучий не майстер виразного читання, але й сама ідея програми не належить до творчих знахідок: читати з планшета блоги «лідерів думок» у Фейсбуку або ж записи на офіційних сторінках у соцмережах українських чиновників — не найкращий спосіб підняти рейтинги. Глядачі, мабуть, самі можуть прочитати все, що їм треба, та ще й із самісінького ранку, аніж вислуховувати невиразний бубніж із телевізора замість будильника.

Складається враження, що так звану нову сітку «Еспресо» скомпілював із особливостей принаймні трьох каналів — «112», «UA: Першого» та 5-го. Ну, можливо, деякі знахідки й NewsOne використали.

Інформаційний потік тут «із раннього ранку до пізньої ніченьки» коментує пара ведучих, обов'язково чоловічої й жіночої статі, які міняються щодві години (запам'ятати їхні прізвища не видається можливим навіть не з першого разу); ввечері настає час ток-шоу «Про політику» з елементами інтерактиву; далі йде таке саме розмовне шоу «Про актуальне», що практично дублює теми попередньої програми.

Тобто практично повсякчас, коли би глядач не перемкнувся на кнопку «Еспресо», перед ним миготять чиїсь погано ідентифіковані обличчя, які, втім, іноді (в середу, п'ятницю й суботу) нарешті набувають знайомих рис. Ідеться про авторські програми Леоніда Канфера «Список Канфера» (середа); Віталія Портникова «Політклуб» (п'ятниця), Марії Бурмаки «Культ-експрес» у суботу й теж суботній проект уже згаданого Леоніда Канфера «Репортерський клуб». Можна в цьому списку авторських індивідуальностей згадати ще й таку собі Шустрову, яка в недільному ефірі демонструє «новий погляд на розслідування» (офіційний слоган програми) у проекті під досить претензійною назвою «Шустрова лайв».  Та й від Миколи Княжицького немає куди подітися недільного вечора.

Втім, індивідуальний «список Еспресо» віднедавна поповнили ще двоє імен — Антона Геращенка та Павла Кишкаря, народних депутатів від «Народного фронту» й БПП відповідно. Вони, починаючи з 1 квітня, ведуть розмовну (хто б сумнівався!) програму «Десять цвяхів».

Засилля головомовців на каналі вражає навіть більше, ніж на «UA: Першому». Останній усе-таки намагається не зловживати розмовним жанром, залишаючи місце в сітці й для кінопоказу, музичних програм та документальних проектів. Не знаю, чи можна говорити про якість телевізійного продукту, якщо на екрані — суцільна балаканина, а головомовці кружляють у ньому суцільним калейдоскопом, викликаючи деяке запаморочення. Й це запаморочення — аж ніяк не від успіхів.

Якщо є бажання вловити хоч трохи сенсів у нескінченному миготінні облич на «Еспресо», які озвучують переважно новини з мережі, цей канал треба дивитися гомеопатичними дозами. Тоді спроби хоч щось збагнути можуть увінчатися певними успіхами.

Так сталося з авторкою цих рядків минулої п'ятниці, 1 квітня, коли на каналі з 19-ї до 20-ї правили словесний бал Антон Геращенко та Павло Кишкар. «Солодка парочка», наскільки можна було зрозуміти з прем'єрного випуску, покликана демонструвати непорушну єдність двох найбільших у Верховній Раді фракцій, сповнених рішучості до формування дієздатної коаліції без участі «малих» фракцій та ухвалення необхідних для реформ законів.

Цю думку всіляко просував Антон Геращенко, коли почав ділитися досвідом, винесеним із його конфіденційних розмов із європейськими депутатами про те, скільки фракцій парламенту має входити до коаліції, аби вона була дієздатною. Відкриття нардепа від «Народного фронту» полягало в тому, що, виявляється, в країнах розвинутих демократій шанси на тривале політичне життя має лише коаліція з двох (!) партій. Якщо їх п'ять, коаліція діє рік-півтора, якщо до неї входять три фракції — максимум два роки. А ось коли партійних фракцій лише дві, таке об'єднання ефективно працює всю парламентську каденцію.

Ну хіба не чарівно? Що й казати, задля такого глибокодумного відкриття, яке до глибини душі вразило наївного глядача «Еспресо» своєю простотою й геніальністю водночас, варто було отримати цілу годину ефірного часу.

Щоправда, від ідеї програми «Десять цвяхів», яка полягає в тому, що ведучі коментують десять подій тижня (еге ж, «новий» формат — такий новий!), її ведучі не відступили, сумлінно й послідовно перебираючи найбільш резонансні факти тижня й даючи їм оцінку з погляду штабів обох фракцій можливої й, вочевидь, «найбільш дієздатної» двопартійної коаліції. Зокрема й обіцяючи ухвалити такі закони, щоби жоден суддя-хабарник (це про казус одеського судді Бурана) не зміг уникнути розплати за свій негідний учинок.

Тим часом телеканал ZIK, цілком зіставний за покриттям із «Еспресо», надає ефір не лише політикам, але й справжнім моральним авторитетам. Хоч як набило оскомину це поняття, яке в устах політиків-спікерів давно втратило свій первинний зміст, ніхто не заперечить: Блаженніший Любомир Гузар, кардинал-емерит УГКЦ, під цю категорію підпадає як ніхто інший із нині сущих.

Відтак інтерв'ю з ним ведучого суботньої підсумкової програми ZIK «Погляд на тиждень» Дмитра Тузова в спецвипуску справило враження якоїсь середньовічної містерії «Христос спускається в пекло». Справді, коли єпископ колись катакомбної церкви дуже тверезо діагностує всі болячки українського суспільства та української влади, це сприймається як буденне одкровення. Оксюморон, який лише підкреслює ексклюзивність цієї людини.

Якісь направду буденні речі говорив Блаженніший. Про те, що реформи починаються з кожного конкретного громадянина, приміром. А для цього треба просто не лінуватися, забувши про накинуту тоталітаризмом звичку чекати, поки тобі щось дадуть, натомість почавши працювати.

Ця людина свято переконана — всі біди українців від лінощів. І якщо ми перестанемо піддаватися цьому гріху, в нас усе вийде.

Цікавою була відповідь Блаженнішого на запитання Дмитра Тузова про дикий інцидент під час львівського фестивалю рівності, коли радикали не випустили його організаторів із готелю. Оминаючи терміни щодо гомосексуальності та уникаючи посилань на Біблію, як це полюбляють робити деякі шанувальники «традиційних» українських цінностей, він відповів, що такими цих людей створив Господь. Але це не дає їм права вимагати особливого ставлення до себе, наголосив Любомир Гузар. Тут Блаженніший виявив справжній дипломатичний хист, ухилившись від таврування гомосексуалів як пекельного поріддя й водночас визнавши за ними право бути членами українського суспільства.

Щодо можливості створення Єдиної помісної церкви України Любомир Гузар висловився однозначно — такій церкві рано чи пізно бути. Адже за Володимира вона була єдиною. Ба більше, єдиною християнська церква була на початках свого створення, за Христа.

З погляду журналістів найцікавішим був останній блок інтерв'ю, що стосувався ролі ЗМІ в суспільстві. Точніше, негативу, який ллється на голови українців з медійних сторінок та екранів. Щоправда, позаяк телебачення Блаженніший не дивиться, а газет не читає, бо вже не бачить, Любомир Гузар говорив про радіоефіри.

Чому журналісти фокусуються на негативі? Невже слухачів може надихати інформація про чергову смертельну аварію на дорозі? «Кожен нехай собі пам'ятає, що він мусить за своє життя, за свої дії перед Господом Богом дати звіт. Ми є християни, віруючі люди, але не тільки перед Богом, а й перед ближнім. Журналісти замало говорять про добрі речі. Показуйте добрі приклади, розповідайте про них! Якби засоби масової інформації сконцентрувалися, шукали би приміри чогось хорошого — волонтерів, чесних людей, які працюють, чесних людей, які сповняють свій обов'язок, — це б заохочувало інших. Збалансовуйте новини на користь добра, а не сенсацій на крові. Слова вчать, а приклади притягують. Якщо так робити, буде далеко краще, ніж є».

Перед цими словами Блаженнішого торопієш. Від їхньої наївності й правдивості.

Вочевидь, саме такі емоції відчував журналіст Дмитро Тузов, розмовляючи з Любомиром Гузаром. Адже тут-таки кинувся виправдовуватися, мовляв, ми стараємося подавати новини збалансовано, розповідаючи, зокрема, й про волонтерів. Він висловив надію, що, почувши слова Блаженнішого, журналісти почнуть працювати більш збалансовано.

І це мало досить жалюгідний вигляд. Хоча для Дмитра Тузова дотик до такої постаті, як Любомир Гузар, може мати дуже хороші наслідки, не факт, що це інтерв'ю раптово переверне світогляд усієї — досить цинічної — журналістської спільноти.

Але на цьому відкриття на телеканалі ZIK увечері 2 квітня не скінчилися. Тут у постпраймі показали документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української Галицької Армії. 1918–1919», розпочавши документальний цикл із історії визвольних змагань на Західній Україні за сто років. Прем'єра цього фільму відбулася на великому екрані у Львові 1 листопада минулого року, саме в чергову річницю проголошення Західно-Української народної республіки. Зібравши, як зауважив Вахтанг Кіпіані, автор і ведучий програми «Історична правда», в рамках якої й відбулася телевізійна прем'єра фільму, оплески присутніх.

Про Українську галицьку армію пересічний телеглядач має настільки приблизне поняття, що для нього цей фільм став справжнім відкриттям. Навіть для тих, хто 22 січня  вже далекого 1990 року стояв у ланцюгу Злуки, що простягся через усю Україну. Події абсолютно безкровного постання ЗУНР 1 листопада 1918 року та подальшої боротьби за незалежність України від Польщі, а згодом і спільної польсько-української відсічі більшовицькій навалі 1920 року вражає подібністю до подій сучасної «гібридної» війни за територіальну цілісність України.

Той, хто каже, що гібридна війна — суто російський винахід останніх років, глибоко помиляється. Адже, як наполягали історики під час обговорення фільму в студії «Історичної правди», пропаганда завжди була важливою складовою будь-якої війни. Боротьба УГА за незалежну Україну — не виняток.

Є й інші моторошні паралелі з нинішньою гібридною війною, і це теж відзначали учасники обговорення. Приміром, «миротворча» позиція Заходу, який фактично кинув одну половину українців на поталу більшовикам, а другу віддав полякам.

Проте героїзм УГА, яка не змирилася з рішенням держав Заходу віддати полякам Львів і пішла таки в наступ, зробив неможливе — Львів, хай за кілька десятків років, усе-таки став українським. І нині його належність до України не викликає жодних сумнівів навіть у поляків. Ба більше, як констатують автори фільму, нині Польща та Україна стали стратегічними партнерами, і це ні в кого з притомних людей не викликає жодного подиву.

Деякі враження від фільму «Легіон. Хроніка Української Галицької Армії» трохи дотичні до тих, що виникають після чергового перечитування улюбленої книги автора «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека. За сто років у способах ведення війни нічого не змінилося. Той самий ідіотизм у всіх штабах. Та сама пропаганда з усіх сторін конфлікту. Той самий ідіотський і грізний параграф численних штабних інструкцій, який убиває, але який неможливо притягти до відповідальності.

У цьому немає нічого дивного з огляду на те, що людство воює впродовж тисячоліть і за цей час виробило цілий воєнний канон.

Проте це враження все-таки перше й поверхове. По роздумах над фільмом, а надто ж після дискусії довкола нього в колі поважних істориків, доходиш єдино можливого висновку: «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та».

Перепрошую за хуліганську цитату, але сто років після визвольних змагань УГА та армії УНР початку минулого століття для України дарма не минулися, й наш нинішній опір російській агресії приречений на перемогу. Бо українці воюють за свою землю, й ця мотивація найсильніша за будь-яку зброю агресора.

Ну, а по-друге, й Захід тепер не той.

Фото - скріншот з YouTube-каналу «Еспресо»