Фільм «20 лютого. Злам». Сумління Насті Станко

Фільм «20 лютого. Злам». Сумління Насті Станко

24 Лютого 2016
4143
24 Лютого 2016
10:30

Фільм «20 лютого. Злам». Сумління Насті Станко

4143
Цикл розслідувань «Слідами революції» — приклад справді незаангажованої роботи, спроба подати інформацію з усіх боків тодішнього протистояння
Фільм «20 лютого. Злам». Сумління Насті Станко
Фільм «20 лютого. Злам». Сумління Насті Станко

Біль від страхітливих стрімів із розстрілами майданівців за два роки нікуди не подівся. Так само нікуди не поділося бажання почути імена тих, хто стріляв, і дочекатися над ними справедливого суду. Бажано — з довічним ув’язненням у вироку.

Проте емоції завжди шкодять тому, хто прагне встановити істину. Бодай журналістську. Авторки фільму «20 лютого. Злам» Анастасія Станко та Ангеліна Карякіна («Громадське ТБ»), показаного «UA: Першим» 18 лютого, зуміли подолати надмірну емоційність у своєму журналістському розслідуванні вбивств на Майдані 20 лютого 2014 року.

Як сказала Настя Станко в розмові з Романом Вибрановським одразу після показу її роботи, це була спроба всебічного аналізу подій 20 лютого. «Я переконана, що ми це зробили з усіх боків», — запевняє журналістка.

У її професійній чесності сумніватися не випадає — Анастасія, як мало хто з українських журналістів, завжди прагне докопатися до суті подій. Якщо ж це подеколи не вдається, то не з її вини. Часто-густо люди, які володіють ексклюзивною інформацією, не йдуть на контакт або ж говорять не всю правду.

Цикл розслідувань «Слідами революції» поки що складається з фільму «20 лютого. Злам». І це приклад справді незаангажованої роботи, спроба подати інформацію з усіх боків тодішнього протистояння.

Фільм починається зі всесвітньо відомих кадрів згорілого Майдану. Далі камера переноситься до Національної музичної академії імені Петра Ілліча Чайковського, де в балетному класі чомусь стоїть народний депутат Володимир Парасюк. Який милується танцем студентів і висловлює бажання бути на місці партнера.

Ці абсолютно мирні кадри з репетиції студентів факультету режисерів опери в балетному класі Музичної академії (Консерваторія, до речі, залишається архітектурною домінантою всього фільму) різко контрастують із темою фільму — вбивствами.

Аби дізнатися, хто ж усе-таки вбив чотирьох беркутівців 20 лютого, через що вони почали відступати, розслідувачка Настя Станко залучає всіх, хто погодився розмовляти на цю тему. Активістів Майдану (Володимир Парасюк, Сергій Трапезун, Іван Бубенчик); адвоката беркутівців, яких нині судять, Ігоря Варфоломеєва; слідчих ГПУ, які розслідують цю справу; адвоката Євгенію Закревську, котра захищає інтереси рідних Героїв Небесної сотні; беркутівця В’ячеслава Аброськіна; фельдшера «швидкої допомоги» Євгена Лермана, який констатував смерть бійця спецпідрозділу.

Володимир Парасюк на запитання, чи правда, що майданівці стріляли в беркутівців з автомата Калашникова, відповідає «ні». Мовляв, у них була тільки мисливська зброя, максимум — мисливська гвинтівка «Сайга».

Інтерв’ю Насті Станко з учасниками тих подій лунають на тлі історичних кадрів дворічної давнини. І поступово перед глядачем розгортається така собі панорама подій ранку 20 лютого. Відрізок часу, який намагається відновити авторка, — кілька годин, від 5-ї ранку, коли «Беркут» почав кидати коктейлі Молотова саме всередину Консерваторії, до перших убивств беркутівців. На початку фільму нагадавши — станом на 20 лютого було вбито вже 30 протестувальників.

Вона відновлює хронологію події за допомогою вже згаданих свідків, намагаючись розібратися, хто все-таки стріляв першим 20 лютого й чому спецпризначенці раптово почали тікати з Майдану, який щойно нібито зайняли.

Як на мене, центральним епізодом автори фільму цілком свідомо зробили Івана Бубенчика, львів’янина, який вважає, що він убив двох беркутівців із автомата Калашникова, щоби зламати перебіг революції. Бо так було треба, на його думку. Адже командир, виявляється, не повинен роздавати накази письмово чи усно, а має показати приклад.

Коли Іван Бубенчик розповідає свою фантастичну історію, як він стояв на сходах Консерваторії й молився, щоб йому принесли автомати, і саме в цю мить до нього піднявся юнак із чохлом від тенісної ракетки, де був АК, він має напрочуд переконливий вигляд. Але до нього одразу ж виникають запитання. Щонайменше — чому цього автомата ніхто, окрім нього, не бачив?

Наразі відомо, що цей чоловік розповідає свою історію про вбивство двох беркутівців із АК вже два роки. Відомо, що в рамках піар-кампанії фільму «Бранці» про розстріли 20 лютого він дав інтерв’ю виданню Bird in Flight, в якому заявив, що вбив двох спецпризначенців. Відомо й те, що двох беркутівців (і про це говорять у фільмі «Громадського ТБ») убивали з автоматичної зброї – автомата Калашникова та мисливської гвинтівки «Сайга».

Головною метою його вчинку (гаданого, примарного?), як він сам каже, було донести до українців, що Яценюк, Кличко й Тягнибок кинули Майдан. І це все, чого він хотів добитися своїми пострілами з АК? Чомусь засоби з метою тут геть не корелюються.

Тоді виникає ще одне дуже конкретне запитання до начебто автора скандальних пострілів у беркутівців: чому він не казав про це два роки тому? Тобто не зовсім так. Адже, як нині відомо, він говорив про свої постріли в спецпризначенців 20 лютого ще влітку 2014 року.

Якщо вже людині так важливо було наголосити на тому, що «лідери» Революції гідності покинули її в найтяжчі хвилини, то, мабуть, простіше було про це заявити зі сцени. Тим паче, тоді таких заяв не бракувало.

Це настільки дивний персонаж, що, можна припустити, журналістська спільнота (справжня, а не куплена) матиме з ним іще дуже багато клопоту.

Треба віддати належне інтерв’юерові в особі Насті Станко. Вона не робить далекосяжних висновків зі слів Івана Бубенчика, йдучи в своїх спробах самостійно докопатися до першопричин подій 20 лютого далі.

І на цьому шляху робить дивовижні на теперішні часи цілковитої зневіри в слідстві щодо розстрілу Небесної сотні відкриття. Виявляється, справи все-таки розслідуються, й то дуже професійно, найпотужнішими силами ГПУ.

У вже згаданому пост-інтерв’ю з Романом Вибрановським Анастасія каже про свою цілковиту довіру до слідчих, які розслідують вбивства на Майдані. Про те, що вона в процесі роботи над фільмом переглядала відео про Ісландію (теракти), коли місцева влада лише за 20 років сказала громадянам «сорі».

Отже, процес установлення істини в такій непростій справі, як розстріл Небесної сотні, — на думку авторки, забере дуже багато часу й зусиль, але зрештою ми знатимемо виконавців, замовників та організаторів.

Насамкінець зацитую запис в ФБ адвоката Євгенії Закревської:

«Вечер 18.02.2014. На тебя, на твоих друзей, на незнакомых наших ребят едет БТР. Ломает баррикаду, давит, сбрасывает людей оттуда, они словно спички разлетаются метров на пять и сыпятся на землю...

В тебя стреляют, рядом падают люди, оттаскивают раненых, мимо проносят погибших. А ты всматриваешься в их лица, со страхом и отчаянной надеждой, что это незнакомые лица... Если бы у меня в ту ночь было оружие, я бы стреляла. В эту ночь с 18-го на 19-е — да. Утром 20-го — нет. Но для кого-то это была одна длинная ночь. Не всем удалось поспать...

Имеют ли они право сейчас говорить то, что многие не хотят слышать? "Правильно" ли это будет воспринято обществом? Не мне судить. "Проверенная" ли эта правда следствием? — нет. Но ни у меня, ни у следствия, ни даже у потерпевших нет монополии на истину.

Да, мне бы хотелось, чтобы эта информация появилась когда мы бы уже знали — кто в кого стрелял первым в то утро, в ночь до. Не убил — а именно стрелял. Ведь из того, что, например, сказал Бубенчик, мы в сухом остатке имеем только информацию о том что он стрелял. Никто не был убит тогда таким оружием.

Но ни мы, ни следствие за два года не установили полностью хронологию и географию ранений ночи с 19-го на 20-е и утра 20-го. Пока время и место известны только по убитым. Это огромный недочет. Можем ли мы тогда требовать, чтобы Бубенчик, Настя Станко, Владимир Тихий пытались заполнить пробел самостоятельно? Наоборот, им нужно сказать спасибо за этот пинок под зад».

Це дуже страшно — занурюватися знову й знову в атмосферу жахіть 18–20 лютого 2014 року. І за те, що Анастасія Станко з Ангеліною Карякіною пішли за своїм журналістським сумлінням, зробивши спробу аналізу тих подій, їм треба просто подякувати.

Фото - скріншот з YouTube

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4143
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду