Трансляція церемонії урочистого відкриття перших Європейських ігор у Баку (12 червня, «UA: Перший»), окрім усього іншого, створювала інтригу ще й тим, що стала першою такою трансляцією відтоді, як НТКУ змінила керівництво, стала суспільним мовником і почала позбуватися офіціозного забронзовіння.

Досі коментування всіх подібних церемоній традиційно нагадувало художнє цвірінькання, коли інформативність коментарів наближалася до нуля, а про глядачів коментатори взагалі забували. Як то воно мало бути тепер?

Вели репортаж Чарівна Тетяна Терехова та Прекрасний Дмитро Лазуткін - принаймні, саме так ведучі відрекомендували одне одного на завершення трансляції. А початок, якщо чесно, не обнадіяв. Пані Терехова дуже багатослівно й не менш афектовано розповідала, як усе буде чудово й «захоплююче»: «Я впевнена!» Лунало це так, ніби трансляцію от-от мали припинити, й оцінити церемонію - наскільки це й справді чудово - самі глядачі вже не матимуть ніякої змоги. Пан Лазуткін збентежив обіцянкою про все детально розповідати, але з застереженням: «Якщо я зможу відволіктися від споглядання Тетяни». Єдине, чого захотілося після цих слів, то це порадити панові ведучому: а може, й не варто відволікатися - адже давно відомо, що найкращі матеріали в журналістів виходять про те, що справді становить для них предмет цікавості. Надто вже недоречним був цей оживляж у даному контексті.

Утім, подальший перебіг подій засвідчив: справа таки зрушила з місця. Повільно, важко, але зрушила. Коментатори вже не змагалися у швидкомовності й у кількості вивалених на глядачів слів та речень. Геть неінформативних реплік було менше, ніж ми до цього звикли. Було чимало моментів, коли коментатори взагалі мовчали, залишивши глядачів сам-на-сам із видовищем.

Чимало цікавої й слушної інформації було надано глядачам, причому надано саме тоді, коли це доречно. Кількість учасників, тоннаж задіяних металоконструкцій тощо - подібні речі лунали нечасто, побіжно й, знов-таки, саме там і тоді, де й коли треба. Чітко та вчасно називали ведучі країни, чиї делегації проходили під час маршу учасників. Точніше, майже завжди чітко.

Ведучі розповіли, як і чому виникла ідея проведення Європейських ігор. Розповіли про те, що у програмі будуть і деякі неолімпійські види спорту. Розповіли, що на проведення перший Європейських ігор претендували кілька міст, і «Баку вибороло перемогу» (Дмитро Лазуткін) - от саме так, «вибороло», в середньому роді.

Повторю: крок до вдосконалення було зроблено, й не помітити його було неможливо. Але на цьому компліменти доведеться завершити. Бо хотілося б, щоб той крок був більшим, а традиційних вад коментування було менше. А їх залишилося чимало.

На початку трансляції Терехова довго розповідала про Азербайджан - і було очевидно: вона зачитує (а чи переповідає) фрагменти з розданого рекламного матеріалу, витриманого, як це заведено в не дуже демократичних країнах, у нестримно компліментарному (самокомпліментарному) дусі. А от коли показували нарізку естафети вогню ігор, що пройшла всією країною, внизу екрану були титри міст, кадри з яких демонструвалися. Азербайджанська латинка дещо відрізняється від звичної, маючи своєрідні літери, та ще й далеко не завжди можна було одразу співвіднести азербайджанське написання зі звичними для нас українськими варіантами назв азербайджанських міст. То чи не краще було би просто називати міста, які показували?

Терехова: «Люди радіють на трибунах...» - і далі про те, як саме вони радіють. От скажіть: якою була інформативність - і, відповідно, необхідність - цього глибокого спостереження? Коли в кадрі був вигляд стадіону з висоти пташиного польоту:»Прекрасний пейзаж - це столиця Азербайджану Баку». І справді, було б досить дивно, якби за стінами бакинського стадіону виявилося що-небудь інше, а не столиця Азербайджану. Лазуткін: «Азербайджан - це батьківщина гранату». Добре хоч, не слонів.

Під час сцени за мотивами творів Нізамі пан Лазуткін неодноразово намагався вимовити ім'я героя поеми «Лейлі та Меджнун» - й щоразу зазнавав невдачі. Утім, спортивна впертість перемогла: вже під самісіньку завісу трансляції ведучий нарешті вимовив ім'я правильно. Ефектна перемога - шкода тільки, що вона не далася панові Лазуткіну хоча б за кілька годин до трансляції, адже сценарій, як можна було зрозуміти, був у коментаторів на руках.

Тетяні Тереховій, як і зазвичай, дуже важко давалися імена сучасні. Й от же що дивує: якщо людина вже багато років веде трансляції, пов'язані з постійним виголошуванням іноземних імен та прізвищ, - це й спортивні події, й конкурси Євробачення - хіба ж не мав би до цієї людини прийти вже якийсь досвід? Хоча б у тому вигляді, що, знаючи своє слабке місце, ця людина мала б якось підстраховуватися? І хоча б запам'ятати нескладні речі - таку, наприклад, що у сербських, хорватських, боснійських, словенських, македонських, чорногорських, словацьких, чеських прізвищах латинське «ІС» на самому кінці - це «ИЧ», а не «ІК»? Що немає жодної слов'янської мови, у якій латинська літера «С» читалася б як «К», а лише як «Ц» або, з «пташкою», «Ч»? А в чехів немає імені Томас, але є ім'я Томаш. Існують великі підозри, що й в угорців немає імені Айсван. Називаючи прапороносців команд Боснії та Герцеговини, Хорватії, Чехії, пані Терехова вимовляла надто вже екзотичні звукові комбінації. Й от же в чому річ: якби ж то коментатори прагнули ретельно називати всіх прапороносців усіх команд! Але ж ні - то навіщо було називати тих, у вимові чиїх імен не впевнені? Старий добрий метод: аби що-небудь сказати.

Отак от називали ведучі всі країни, що проходили, - аж раптом пан Лазуткін почав старанно перелічувати медалі, які здобули українські боксери на Олімпійських іграх у Лондоні три роки тому. Й не менш старанно розповідати, що українська боксерська команда приїхала в день урочистого відкриття. Команди Нідерландів, що якраз ішла стадіоном, захоплені цікавою й, головне, дуже доречною розповіддю ведучі не помітили - і справді: подумаєш, якісь там Нідерланди!

Дуже змістовною вийшла розмова про те, що організаторам допомагають не добровольці, а волонтери, бо це не одне й те саме, й добровольці бувають лише на війні.

Дмитро Лазуткін: «Вперше незалежна Республіка Азербайджан з'явилася 1918 року, вдруге - 1992 року, вже сучасний Азербайджан». Стоп. А як же середньовічні держави на теренах Азербайджану? Як же пушкінська Шемаханська Цариця? А держава, що з'явилася '1918 року, звалася не «Республіка Азербайджан», а Азербайджанська Демократична Республіка. Нинішня ж Азербайджанська Республіка веде свою незалежність від 18 жовтня 1991 року. Одне слово, три помилки у слові з двох літер.

Кілька разів пан Лазуткін підкреслював, що азербайджанці - дуже войовничий народ, і «оця войовничість азербайджанців зараз дуже близька українському народу». Докази азербайджанської ультравойовничості? Будь ласка - слова гімну цієї держави: «Станемо до бою, захистимо країну». Хочеться дуже вірити, що слів Лазуткіна не чули діячі російського агітпропу, бо слово «войовничий» - це синонім слова «агресивний»; український ведучий прямим текстом назвав азербайджанців агресорами, та ще й зазначив, що їхня агресивність українцям «дуже близька».

«У столиці Азербайджану - Баку - великий мікс культурних місць», - змінила тему пані Терехова. Вийшло дуже просунуто. Зачот.

Коли на параді країн-учасниць оголосили Вірменію, на стадіоні було чути гамір. Лазуткін пояснив: відносини між двома країнами напружені, між ними була війна, тож і реакція трибун є специфічною. Усе це так - але ж самий факт присутності збірної Вірменії на іграх в Азербайджані є сенсацією, грандіозною сенсацією! Адже навіть іноземців, у паспорті яких є штамп про відвідини Азербайджану, до Вірменії не впускають, а чи, принаймні, донедавна не впускали - як, утім, і навпаки! Оцієї сенсації наші коментатори й не розгледіли.

Коли Леді ГаГа виконувала пісню Джона Леннона «Imaginе», ведучі мовчали. І вже хотілося їм за це щиро подякувати, як у пісні трапилася інструментальна пауза - Леді ГаГа з півхвилини просто грала на роялі (а чи, радше, піаніно). Ведучі сприйняли цю паузу як команду «не старт» і мерщій уставили репліку - вже й не пригадати, про що. Але ж пісня, як і будь-який музичний твір, - це не зачитування доповіді; інструментальні паузи - невід'ємні частини пісні! Тож цілісність сприйняття виступу, створюваний піснею настрій було зруйновано.

Остання сцена шоу - мабуть, найкраща з-поміж усіх. Отут ведучі, нарешті, не витримали й розійшлися по повній програмі. Дозволити глядачам зануритися в казкову атмосферу? Та ні, навіщо: краще розповісти тим глядачам про бакинські пляжі та цілющу дію води, про технологію виготовлення барабанів та характер їхнього звучання.

Тобто забракло ведучим єдиного - того самого, що й завжди. Вони не змогли (а чи не здогадалися) поставити себе на місце глядачів, спробувати поглянути на подію їхніми очима. Не змогли визначити, про що тим глядачам цікаво почути - а не про що ведучим цікаво розповісти. Що з того, що відбувається, глядачам треба підказувати й роз'яснювати, а що вони чудово бачать та розуміють і самі. Бо одна річ, коли на якусь мить з'являються контури Європейського континенту - цього глядачі можуть не помітити, не усвідомити, що воно таке. Й зовсім інша річ - коли танцюристи «викладають» орнамент, вибухає гранат або камера бере загальний вигляд стадіону із прилеглими ландшафтами.

Повторю: цього разу невиправданих, непотрібних, пустопорожніх розмов було істотно менше, ніж ми до того звикли. Але однаково забагато.

Що ж до самого шоу, то воно не вразило. Складалося враження, що метою організаторів та авторів було не розважити глядачів, а нав'язати їм свій погляд на Азербайджан та своє пишання ним. Коли от я сиджу й пишаюся сам собою, й мені геть байдуже, як це сприймають інші.

Тут знову варто пригадати нещодавній конкурс «Євробачення». Там зазвичай азербайджанські представники замовляють пісні в західноєвропейських авторів. Зневіра в можливостях власної країни та власного народу? Бажання пустити пил в очі? 

Річ у тім, що тут було те саме: для постановки церемонії відкриття було запрошено грецького режисера-постановника Димитріса Папайоанну - автора церемонії відкриття Олімпійських ігор в Афінах 2004 року. І в цьому була велика помилка. Бо, можливо, пан Папайоанну - видатний режисер-постановник. Але він не знає Азербайджану, не відчуває його. Показати країну світові - це в даному разі була його робота, але не внутрішнє прагнення, не надзавдання. Тож і тепла в церемонії було обмаль - сама лише титанічна робота.

Нарізки з марафону вогню ігор, різні азербайджанські міста. Пейзажі - здебільшого провінційно-непоказні, якісь чи то задвірки, чи то щось таке ж. Нічого ані модерного, ані з натяком на Європу. І - на контрасті - модерний Баку. Якщо завданням було показати Азербайджан як «товар лицем», то лице це вийшло дуже вже специфічним.

Що ще вразило, то це винятково низький темп дійства, повна відсутність динаміки й торжество статики, абсолютна перемога статики - й візуальної, й змістової. Картина «Викрадення Європи» - даруйте, це було не викрадення, а якесь виповзання; якби всі викрадачі коїли свої темні справи в такому темпі, то ніхто б не замикав дверей.

Неймовірно затягнутими були візерунки, що їх утворювали танцюристи. Картина, присвячена Нізамі Гянджеві, була не те, що затягнутою - за цей час можна було б розповісти всю історію Азербайджану від часів зороастризму й до сучасності. «Іде караван пустелею» - саме так виглядала ця картина. Якісь інтерв'ю, голови, що говорили у врізках-овалах, й усе щось про адронний колайдер. Виявилося, це стосувалося Лева Ландау, який народився та навчався в Баку.

Судячи з вистави, окрім Нізамі Гянджеві та Лева Ландау, Азербайджанові й пишатися нема ким.

Спецефекти? Були й вони, подеколи дивовижні. Але й тут украй низький темп розвитку сюжету нівелював ураження; це виглядало як спецефекти заради спецефектів - от, мовляв, ми теж не сякі-такі, теж можемо.

А ще надто вже розтягнутою, в кількох актах, була офіційна частина. У підсумку склалося враження, що картини художнього шоу були лише антрактами в нескінченному виголошуванні промов, піднятті прапорів тощо.

На церемоніях відкриття Олімпійських іграх та інших змагань традиційно заведено, що назви країн-учасниць написано мовою країни-господаря ігор, а виходять делегації одна за одною відповідно до абетки мови країни-господаря. У Баку назви було написано англійською мовою, відповідним до англійської абетки був і порядок виходу делегацій.

І ще про пил в очі. Які ігри відкривалися в Баку? Європейські. А якою співачкою є Леді ГаГа? Американською. То невже в цілій Європі не знайшлося жодного виконавця, хто й ім'я мав би світове, й пісню Джона Леннона зміг би добре виконати? Невже, зрештою, не знайшлося нікого для цієї ролі в самому Азербайджані - тих-таки учасників конкурсу Євробачення, наприклад? Але ж ні - подавай зірку американську: це круто, це вам не якась там Європа! Здається, американській зірці було відведено роль пилу в очі, а її запрошення красномовно засвідчило: для організаторів Європа залишається просто частиною чужого й далекого абстрактного «Заходу», причому частиною другорядною.

Не надто виразне коментування геть невиразного, перенасиченого «високими» символами й заідеологізованого шоу - от якою вийшла трансляція відкриття перших Європейських ігор.

Фото - noc-ukr.org