Нині в Україні прийнято порівнювати з Революцією гідності всякий факт історії, не лише української, котрий розповідає про повстання проти режиму та його звіряче придушення. Поки що маємо справу лише з підрадянським періодом.

Найповніше зібрання антирадянських протестів можна побачити щонеділі у вечірньому ефірі «Еспресо TV» - канал показує цикл авторства грузинських документалістів «Окупація». Там, серед іншого, згадується про Голодомор, антирадянський спротив у Східному Берліні, підконтрольній радянському режиму Угорщині, Празьку весну. В цьому ж фарватері починає рухатися Перший національний. Причому буквально: глядачі могли бачити 13 січня документальну стрічку литовських колег «Січневий бій», про каральну операцію СРСР у непокірному Вільнюсі в січні 1991 року.

Може скластися враження, що нашим документалістам простіше придбати й показати нехай хороше та якісне, але все ж чуже історичне документальне кіно. Хай тематика й зміст непрямо, але частіше, як у випадку з «Окупацією», прямо торкається буремних сторінок української історії. Та 23 січня в ефірі Першого національного було анонсовано першу частину фільму власного виробництва «Кенгір. Сорок днів свободи». Звісно ж, на офіційному сайті каналу автор і режисер Олександр Рябокрис провів паралель між повстанням у сталінському концтаборі та Майданом. Тим більше, що саме минулого року, коли українці пролили кров та перемогли тиранію внутрішнього розливу, найпотужнішому протесту за весь час існування ГУЛАГу виповнилося 60 років.

Стрічка вийшла справді достойною. Без перебільшення, вона варта того, щоби наше Міністерство освіти ухвалило рішення показувати її в школах на уроках історії для старших класів. Проте паралелі з Революцією гідності все ж дещо натягнуті. Точніше, тут варто було б зосередитися на іншому, красномовному, очевидному, яскравому, доведеному самим ходом історії, але не озвученому факті. А саме: невільницький моноліт сталінського ГУЛАГу, цей величезний конвеєр насильства та смерті, зруйнували українці.

Над цим мало хто в нинішній Україні замислюється. Звісно, фахові історики - виняток, але в освічені, передусім ліберальні маси це поки чомусь не пішло. Наприклад, ті, кому тепер за 40, діти так званої перебудови, дізналися про сталінські репресії, терор і, серед іншого, про систему Державного управління таборами з публікацій передусім загальнорадянських видань. Серед яких лідирували «Огонёк», «Юность», «Новый мир», ба навіть головний орган Комуністичної партії, газета «Правда», й та розвінчувала Сталіна та його кліку в додатку «Правдинские пятницы». Звісно, питомо українського контексту в усьому цьому масиві було зовсім мало. Точніше, не було зовсім. А в самій Україні навіть публікації, а пізніше - документальні стрічки про український опір Системі, правозахисний рух та антирадянські повстання, будучи в досить пристойній кількості, все одно витіснялися на маргінес.

Через що навіть пересічний українець, хоч патріот, хоч ватник, скаже вам, хто розвалив радянську політичну систему ззовні. І небагато знайдеться людей, котрі знають та розуміють, чия заслуга в руйнації карально-репресивної системи зсередини є основною.

Хай пробачать мене однодумці-ліберали, та в даному випадку мимоволі підіграю ідеології «Свободи» та «Правого сектору». Державне управління таборів (Государственное управление лагерей - ГУЛАГ) розвалили саме українці. За активної допомоги побратимів-литовців. «Радянські» українці, «вороги народу», так само сиділи в таборах до 1945 року. Або потрапляли туди разом із полоненими учасниками повстанського руху, але не маючи до ОУН чи УПА жодного відношення. Попри це, більшість таких в'язнів досить швидко об'єднувалися зі своїми земляками для спільної боротьби з режимом.

Історично доведений факт: до 1945 року, на момент, коли ГУЛАГ існував уже 20 років, не було зафіксовано жодного збройного повстання. Кримінальна буза не рахується, втечі злодійського контингенту мали місце в усій світовій пенітенціарній системі ще за царя Гороха. Натомість аналоги повстанню під керівництвом Спартака порівняно рідкісні. Всі заворушення в'язнів у радянських таборах, котрі почалися з масовим напливом полонених учасників українського повстанського руху, носили характер не втечі рецидивістів на волю з черговим настанням весни - то були приклади національно-визвольної боротьби. І Кенгірське повстання 1954 року, про яке розповідає фільм Олександра Рябокриса, став її апогеєм, вершиною. Та стрімко наблизив кінець сталінських концтаборів.

Поділену на три частини стрічку загальним хронометражем 80 хвилин можна переповісти кількома реченнями.

Українські чоловіки й жінки були взяті в полон радянською владою та ув'язнені в спецтаборі «Степлаг» у Казахстані. Умови життя в зоні були створені такі, що до кінця терміну - 25 років, - більшість дожити не могла. В людях убивали все людське, а на додачу вирішили прискорити смерть, наводнивши табір автентичними кримінальниками. Котрих традиційно нацьковували на «політичних», а особливо - на «хохлів».

Хтозна, як би все пішло, якби саме в той час не помер Сталін. На амністію в'язні не сподівалися, та бодай покращення режиму в думках виношували. Коли ж цього не сталося, а навпаки, людей почали без причин убивати вартові, чоловіки в один момент захопили табір. Так встановилося дуже дивне протистояння: повсталі володіли табором, але за дріт не проривалися - а влада мала потужний ресурс, але сорок днів тримали під прицілом периметр, не наважуючись потопити зухвальців у крові. Щоправда, зрештою танки свою справу швидко зробили, табір залили кров'ю, завалили трупами. Та процес уже пішов - Кенгір дав приклад для наслідування.

Стрічку зафільмовано в сучасній, живій манері, котра майже не залишає місця для рефлексій. Розповіді живих учасників повстання подані жваво, динамічно. Літні герої виглядають неабияк щасливими від того, що про них нарешті згадали, і не говорять зайвого. Хоч окремо дані історії табірного кохання, на мій суб'єктивний погляд, вони варті окремого фільму й відволікають від основного.

Особливо цікаво було побачити серед запрошених очевидців жінку, яку всякий, кому за 40 і хто закінчив школу в СРСР, знав заочно. Й навіть заочно ненавидів. Мова про Ольгу Лядську, народжену на Луганщині: це її радянський класик Олександр Фадєєв вивів зрадницею в написаному на замовлення Сталіна та особисто ним редагованому романі «Молода гвардія». Інший призначений зрадник, Стахович, він же - учасник українського руху опору Євген Стахів, пішов із життя в січні 2014-го. Напевне заставши початок Майдану і не доживши до ста лише кілька років.

Яскравий епізод руху українського опору подано як окремий історичний факт, а не як загальну тенденцію, котра показує провідну роль українців у руйнуванні радянської репресивної машини. Попри це, «Кенгір. Сорок днів свободи» демонструє наш генетичний потяг до опору тиранії. Й повинен стати попередженням для всякого, хто ще не зрозумів, як сильно ми цінуємо волю, гідність та права людини.

Фото - із сайту Першого національного