Насамперед - кількість копій. Заявлено 130, маховик прокату розкручується потужностями В&Н. Це свідчить не лише про практичні кроки до реалізації планів громаддя зібрати 20 мільйонів гривень ($1 250 тис. за актуальним курсом, вартість приблизно 10 квартир у київських новобудовах), а й опосередковано дає звіт про реальні обсяги й потужності українського кіноринку як такого. Бо якщо слоган «у всіх кінотеатрах країни» розуміти буквально, то їх у нас, виходить, не більше, ніж копій «Поводиря». Що злочинно мало не лише для повноцінного розвитку національної кіноіндустрії, а й для її існування. Кіно повинно або окупатися, або виходити в «нуль».

Звісно, треба розрізняти кінотеатри як приміщення для показу фільмів та зали для показу, котрі є в цьому приміщенні. Тобто, залів у нас однозначно більше, ніж кінотеатрів. Та й майданчиків більше, аніж зроблено копій «Поводиря». Проте похибка, на жаль, невелика. Й повноцінний шлях до широкого глядача, випробування ним та вихід на окупність витрат можна пройти лише тоді, коли українці, як колись, зможуть заплатити за квиток хоча б у кожному райцентрі.

А «Поводир», нагадую, націлився саме на масову аудиторію. Тут стрічка має друге щастя, крім тиражу. В майже вщент заповнених залах щонайменше третину складають глядачі, які визначають аудиторією «50+». Тобто, старші за вашого автора років на десять. Як постійний відвідувач кінотеатрів, бачив громадян такого віку в кіно лише один раз. Хай пробачать мені творці «Поводиря» за явно некоректне порівняння, проте іншого нема. Наші старші брати, мами й навіть бабусі до листопада 2014-го так активно йшли в кіно лише раз. У січні 2007-го, коли в прокаті показали «Іронію долі. Продовження» російського режисера Тимура Бекбамбетова. Отже, творець авторського кіно Санін зробив те саме, що вдалося колись російському «попсовикові». По-моєму, лише сам цей факт - розширення аудиторії - додає балів українському фільмові.

Ще одне щастя - кардинальна, навіть радикальна, на світоглядному рівні розбіжність думок. Від абсолютного сприйняття - її, зокрема, озвучує редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані, до скепсису й не менш справедливої критики (наприклад, Дарія Бадьйор). Коли довкола твору дискусія є, це значно краще, ніж коли підготована аудиторія сприймає однозначно позитивно, причому - в світах, як «Плем'я» Мирослава Слабошпицького. І сперечаються лиш, це вже «зовсім круто» чи поки «просто круто». Ну й тим більше наявність дискусій та навіть однозначне прийняття підготованою публікою ліпше, аніж узагалі повний ігнор.

Проте критики «Поводиря», передусім - із професійного середовища, в силу однозначно достойної технічної якості стрічки, роблять, на мій погляд, системну оціночну помилку. Скажімо, відомий режисер, ідеолог проекту «Babylon`13» Володимир Тихий - один із тих, хто протиставляє твори Саніна та Слабошпицького на користь останнього. Передусім це пов'язано з не дуже зрозумілим загалу конфліктом довкола висунення/не висунення одного з фільмів на «Оскара» - третя українська незагоєна рана після неотримання скарбів Павла Полуботка та відсутності Нобелівського лауреата серед громадян із українським паспортом. За словами пана Тихого, ідеологія «Оскара» цінує артхаус, тому мейнстрім у вигляді «Поводиря» не пройде («Новое время», №27`2014). Звісно ж, під мейнстрімом розуміється технологічне візуальне втілення - від комбінованих зйомок та графіки до ексклюзивного гриму.

Може, то правда. Він у матеріалі глибше, сперечатися не буду. Але справа в тому, що і Слабошпицький, і Санін, і переважна (!) більшість сучасних українських режисерів, котрі знімають кіно, так чи інакше є творцями артхаусу. Або, коли брати ширше, знімають авторське кіно.

Просто одні автори наждаком, до болю й крові, зчищають із себе, глядача та самої ідеології створення фільму традиції українського поетичного кіно. Котре є нашим славним минулим. Та за цінністю й можливостями практичного використання дорівнює музейному експонату з інвентарним номером. А інші ці традиції плекають, намагаючись при цьому примирити їх із умовним «голлівудом». Що, як універсальна формула, два десятки років тому описане нині покійним політиком Іваном Плющем простою фразою - «впихнуть невпихуєме».

Згаданий конфлікт довкола того, кому не дадуть «Оскара» першим, був справді локальним. Та звівся до того, що Олесь Санін кинув колезі Мирославу Слабошпицькому дуельну рукавичку. Закликавши «помірятися» гіпотетичними касовими зборами. Мовляв, на який фільм глядач купить більше квитків - той і потрібніший людям. А отже, матиме право якщо не на американського, то вже точно - на «народного «Оскара».

Можна сказати, Слабошпицький програв без двобою. На «Поводиря» вже пішло більше людей. Та справа навіть не в обмеженому прокаті «Племені», зокрема - в незручних сенсах. А передусім у тому, що на такому фільмі важко собі уявити аудиторію «50+», котра досиділа б до кінця. Не розраховані на консервативну публіку й стрічки Володимира Тихого.

Але після перегляду «Поводиря» складно зрозуміти, де в ньому справжній Олесь Санін. І чи нема ризику, що станеться навпаки - активна аудиторія, звикла до міцних західних, передусім американських драм із лінійним сюжетом та чітко зрозумілою історією, вкотре зневіриться в можливостях появи українського потенційно касового фільму. Створення якого відбувається за сталими правилами, порушення яких - вирок стрічці.

Отже, що ми могли б мати замість одного «Поводиря»? Три окремі й самодостатні історії. Найважливішою з яких не лише для режисера та ідеолога проекту, а й для всіх українських інтелектуалів є перша. В її основі - чи то страшна правда, чи трагічна легенда про те, як в 1932 році більшовики вирішили знищити під корінь кобзарське мистецтво разом із носіями. Для цього починається спецоперація НКВД. Мета якої - зібрати сліпих кобзарів на з'їзд до Харкова, тодішньої української радянської столиці, й там розстріляти. А інструменти - спалити.

Все це цілком лягає в загальний контекст «Розстріляного Відродження», адже в згадані часи зачищали не лише кобзарів, а й всю «не радянську», «буржуазну», «націоналістичну» українську культуру. Гонінь зазнали письменники, актори, режисери, художники, вчені. А отже, лінійна історія про те, як кобзарів заманили в пастку, цілком могла обрости драматургічним «м'ясом». Явивши об'ємну картину винищення української культури малограмотними більшовиками. 

Режисером ось такого фільму я бачу Олеся Саніна. Автор «Мамая» глибоко в матеріалі, й довкола проекту згуртувалася б чимала група підтримки. Реалізований у такому вигляді, фільм отримав би безліч схвальних відгуків усередині країни. Але навряд чи мав би міжнародну фестивальну історію. Й тим більше - той прокат, на який націлилася дистрибуція. Доля такого кіно - телевізійний показ у ранковий чи денний час на День Незалежності, День Конституції, День Прапора чи під іншу державно значущу дату. Через те я обома руками готовий підтримати того автора, чиї амбіції вже не задовольниш ось таким результатом.

Поруч маємо історію номер два. Комуніст, котрий зберіг рештки ідеалів, потай передає з Харкова до Москви документ за підписом Сталіна. Це - доказ того, що в радянський Україні верховна влада готує штучний голод, аби придушити опір бунтівного народу. Його має отримати американський журналіст, аби опублікувати на Заході. Дізнавшись про це, чекіст починає полювати спершу на кур'єра, котрий не знає, яку саме бомбу везе в Москву. А потім - на його сина, хлопчика, котрому після загибелі тата вдалося заволодіти паперами.

Починається гонитва, сюжет якої розганяється й рухається за голлівудськими схемами й тримає в напрузі глядача. Причому екшн традиційно знімає логічні запитання до деталей. Скажімо, як міг мужній комуніст виказати свою таємницю чекістові на допиті, якщо передчував арешт і встиг застрелитися? Але то насправді досить умовно. Бо більше цікавить, як чекіст у черговий раз спіймає облизня, а хлопчик - викрутиться, втече з-під носа. Все це, беззаперечно, може та має право відбуватися на фоні розкручування радянського терористичного маховика. Матимемо пригодницький сюжет, помножений на реальний історичний контекст.

Ось лиш режисером такого фільму міг би стати хіба критикований всіма Любомир Левицький - єдиний поки апологет суто жанрового кіно в Україні. В мене є підозра, що подібна «голлівудська» шарпанина Олесеві Саніну не надто близька.

Проте саме в такої історії більше шансів потрапити в ширший, ніж глибоко авторське кіно, прокат. Навіть якщо авторський фільм зняли й вистраждали, а жаровий - склепали та проштовхнули й «впарили».

Нарешті, історія номер три. Він - хам, вона - аристократка. Він - Чекіст, вона - Актриса. Він любить її, вона кохає іншого. Він ламає життя коханому, аби заволодіти душею актриси. Та має лише тіло. Вона ж намагається врятувати коханого, чого б це не коштувало. Цілком прийнятний контекст - згадані вище процеси знищення української інтелігенції та культури загалом.

Таке кіно здатен вправно зафільмувати, без перебільшення, будь-який український майстровий режисер. У слові «ремісник» нема нічого поганого. Навпаки, ті, хто володіє ремеслом, цінувалися значно вище за невизнаних геніїв.

Проте «Поводир» поєднав у собі всі три задуми. Принаймні, так зрозуміло з прокатної версії, бо буде ще телевізійна.

Вони, за принципом дзюдо, заважають одна одній. Так буває, коли бійців на одному татамі забагато. Тим більше, вони мають різну підготовку та вагові категорії.

Результат - кобзарські епізоди тут зроблені найкраще. В них відчувається автор. Але єдиною, наскрізною лінію, як того, очевидно, вимагав первісний задум, ця пронизлива історія крізь фільм не проходить.

Тяжіння до авторського кіно заважає жанровим паросткам. Хоч ці спроби все поєднати й перемішати виправдані справедливим, абсолютно логічним та правильним бажанням творця піди до ширшої аудиторії. Або, точніше, спробою пошуку такого непростого шляху.

Фото - кадри з фільму