Марія Яремчук - у фіналі. Це стало відомо після першого півфіналу пісенного конкурсу «Євробачення», що відбувся 6 травня в Копенгагені. Транслювали конкурс Перший національний телеканал та Перший канал Національного радіо. Як і щороку, унаочнилася відома й вельми сумнівна риса нашого державного телемовника: його сітка мовлення не є безперервною, й він ділить одні й ті самі частоти з телекомпанією «Ера». Тож в одній із рекламних пауз раптом з'явився логотип «Ери», яка правами на трансляції конкурсу не володіє. Під час самого шоу логотипу «Ери» на екрані не було, тож нічого такого, нібито, немає. І все ж, як видається, ситуація вимагає, врешті-решт, розв'язання.

Окрім українки Марії Яремчук, до фіналу вийшли представники Азербайджану, Вірменії, Ісландії, Нідерландів, Росії, Сан-Марино, Угорщини, Чорногорії та Швеції. Не пощастило співакам із Албанії, Бельгії, Естонії, Латвії, Молдови та Португалії.

Європейська мовленнєва спілка ретельно сортує країни по двох півфіналах - із тим, щоби звести до мінімуму сусідське голосування, та й узагалі голосування з політичних мотивів, голосування за країну, а не за пісню та артиста. Принаймні, так щороку заявляє сама ЄМС. І що ж ми бачили цього разу? Цей півфінал цілком можна було назвати пострадянським: сім із шістнадцяти учасників представляли країни пострадянського простору. На другий півфінал із екс-радянських країн залишилося тільки три. Але ж пострадянський простір саме й відомий поширеністю голосування з «високих геополітичних» мотивів!

Із цього приводу хотілося би побажати традиційним ведучим трансляцій «Євробачення» - Тетяні Тереховій та Тимурові Мірошниченку - уникати висловів на кшталт: «Десять країн вийдуть до фіналу», «Голосувати за країну», «Які країни сподобаються глядачам» тощо. Адже, судячи з обговорення конкурсів «Євробачення» на різних форумах, чимало пострадянських глядачів цілковито щиро впевнені: пісенні номери - це лише декоративна прикраса, а голосують за країни та своє ставлення до них; «Євробачення» - це конкурс рейтингу країн. «Виховна» - а радше, просвітницька - функція в цьому питанні є досить актуальною для коментаторів.

Що ж до сортування країн по півфіналах, то, на додаток до семи пострадянських країн, в одному півфіналі опинилися ще й представники Бельгії та Нідерландів: глядачі цих країн також традиційно виявляють надмірну прихильність одні до одних.

А ще в одному півфіналі було зведено представників Азербайджану та Вірменії, що перебувають у стані війни, й чиї глядачі принципово не голосують одне за одного. Навряд чи сусідське неголосування є таким уже принципово відмінним від сусідського голосування - однаково ж ідеться про голосування зі сторонньої, непісенної мотивації.

Як і всіх останніх років, голосування відбувалося й відбуватиметься надалі за схемою 50/50: 50% дають національні журі, 50% - інтерактивне голосування глядачів; з одного мобільного телефона можна надіслати двадцять смс-повідомлень. Як і всіх останніх років, журі проголосували напередодні, за результатами генеральної репетиції. І, як і завжди, така практика викликає сумнів, адже два різних виступи - вони й є два різних виступи, що цілком можуть виявитися неоднаковими - а тим паче, коли йдеться про конкурс, де мінімальна різниця в оцінках може коштувати дорого.

І, як і всіх останніх років, у багатьох коментарях із приводу «Євробачення» журналісти ведуть мову про якесь «журі Євробачення та глядачів країн-учасниць» - так, ніби в Копенгагені засідає якесь загальне журі. Це є типовою й, на жаль, поширеною помилкою.

Одне з нововведень цьогорічного конкурсу - те, що склад національних журі мав бути оприлюднений заздалегідь, до початку конкурсних виступів. Про це казав під час коментування й Тимур Мірошниченко, ще й пообіцяв назвати українське журі згодом. Я складу цього журі так і не почув...

Вели коментування Терехова та Мірошниченко добре: не заповнювали собою весь ефір, доносили практично всю важливу інформацію, Мірошниченко був до належної міри іронічним. Були лише декілька дрібних ляпів - так, після виступу представника Бельгії Терехова почала коментування ще до того, як співак завершив виступ. Вона «з'їла» лише його привітання до публіки, тож, із юридичного погляду, нічого не порушила, але враження було дещо зіпсовано. Про російський дует - а чи лише здалося? - коментаторка розповідала дещо детальніше й дещо натхненніше, ніж про інших. Чомусь представники Росії з року в рік потрапляють «до рук» саме Тереховій, коментує їх завжди саме вона.

Усього декілька разів, але Терехова припустилася старої помилки - фрагментарного переповідання того, що кажуть ведучі на сцені. Тож раптом, ні сіло ні впало, з екранів пролунало: «Всі ми однакові, але всередині різнокольорові». Що ж, тепер будемо знати. «Готуємося вболівати всією нашою єдиною великою державою» - по-перше, мабуть, усе ж таки країною. А по-друге, хоч тут можна було утриматися від нагнітання пристрастей, від нагадування про тривожні події? Конкурсантка з Молдови, за Тереховою, перемогла «на республіканському конкурсі». То невже в Молдові бувають ще й монархічні конкурси? Мірошниченко: «На жаль, голосувати за Машу ми не можемо». Добре хоч, не «за Машаню». Не можу казати напевне, але чомусь сумнівно, що Назарій Яремчук звав свою дочку не Марійкою, або Марічкою, або, зрештою, Марусею, а Машею.

Троє ведучих взагалі не дуже обтяжували глядачів своєю присутністю. Щодо сцени - це було традиційне свято світлоефектів, які кардинально змінювали ландшафт сцени з номеру в номер. У той же час, позбавлена якихось будівельних конструкцій та оточена глядачами з трьох боків сцена була ніби невід'ємною частиною того самого простору, що й глядацька зала. Навіть із телеекрану складалося якесь химерне враження: з одного боку, сцена - це свій світ, свій простір, свій «дім», але ця її окремість і відділеність від зали є лише ілюзією. Оця ілюзорність простору, ілюзорність «власного» та «спільного», ілюзорність бар'єрів, що відділяють артистів від глядачів - «нема де сховатися, нема чим відгородитися», - оце й було чи не найбільше візуальне враження.

Заставки між номерами являли собою якісь трудові, мистецькі чи інші процеси за участі конкурсантів. Представниця Естонії керувала портовим краном, конкурсантка з Молдови вправлялася в гончарстві, обличчя португалки розписували фарбами в музеї, нідерландці вантажили тюльпани на катер, що йшов міським каналом, шведка надувала жовті гумові матраци й кидала їх у блакитну воду басейну, угорець збирав кубик Рубіка. Врешті-решт, у підсумку всіх цих процесів складався прапор країни, яку представляв учасник. Марія Яремчук наклеювала величезний жовтий стікер на платформу станції метро «Гідропарк», аж поки до платформи підійшов блакитний потяг - звичайний потяг київського метро.

Заставки були позбавлені якихось характерних рис країн-учасниць - окрім, хіба що, нідерландської, з тим самим каналом. Щодо більшості, то з них узагалі неможливо було визначити місце, де їх знімали, - ані країну, ані місто; деякі було знято взагалі в приміщеннях без жодних ознак національного колориту або історично-культурної винятковості. І, менше з тим, заставки сподобалися: вони були легкими, запам'ятовувалися й не претендували на якийсь потаємний зміст.

Узагалі, почуття міри - це, здається, наскрізна риса організації нинішнього конкурсу. Хіба що титри були малочитабельними: якщо назву пісні й порядковий номер ще можна було розібрати, то імені співака, навіть придивившись, - ні. І прапор країни - якщо він складний і містив емблему - не завжди легко було розпізнати.

А от конкурсні виступи вразили не надто. Ні, більшість із-поміж них були цілком професійними й навіть гарними. А от відкриттів не було. Не було жодної пісні, яка би так уже яскраво виділялася з загального ряду. Не було нічого надто свіжого, неочікуваного. Вірменин Арам Ем-Пе-Три, якому пророкують перемогу, співав добре, але щоб аж так, то не вразив. Це не був от-кутюр - усього лише добротний, чудово зроблений прет-а-порте.

Марія Яремчук теж змусила похвилюватися: після завершення всіх виступів, але до оголошення результатів голосування її вихід до фіналу не був таким уже очевидним, не викликав упевненості. Як на моє особисте враження, сталося те саме, що й свого часу з «Гринджолами»: пісню «заперевдосконалювали». Під час виступу співачки на національному відборі це була не надто вибаглива, але й не стандартна, приємна мелодійна й ритмічна пісня. Вона запам'ятовувалася, а спів Марії Яремчук додавав їй індивідуальності.

У Копенгагені пісня пролунала в новому аранжуванні. Воно видалося таким, ніби пісню «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» намагатися виконати в ритмі румби. Надмірним і надлишковим. Та й, до того ж, вокал потонув у ньому, розчинився, перетворився на один із інструментів, та й, боюся, навіть не головний.

Перемудрили й зі сценічним оформленням. Провідна тенденція цього конкурсу була такою: співак крупним планом, співак у різних ракурсах - зі своїм шармом, зі своєю харизмою, зі своєю енергетикою. Усе решта - деталі, що вигулькували на екрані на якусь мить; центр тяжіння уваги глядачів - артист, співак.

У Марії Яремчук був хлопець у колесі, сама співачка ошивалася десь поблизу того колеса, ніби боячись під нього потрапити, аж потім лягла на нього - от-от опиниться під ним! Ані ритму пісні це колесо не візуалізувало, ані її настрою не підтримувало. Воно було самодостатнім, а Марія - додатком, прикрасою до нього. На неї просто не вистачало глядацької уваги.

Побажаймо Марії Яремчук, щоб у фіналі її чудовий і яскравий голос привернув до себе всю увагу глядачів і заглушив собою всі «дизайнерські» мудрствування.