Під час презентації нового проекту Film UA, міні-серіалу «Метелики», прем’єра якого відбулася в ефірі «Інтера» 27 квітня о 20.30, режисер Віталій Воробйов та продюсер Віктор Мирський не переставали наголошувати на двох важливих для розуміння стрічки речах. Перша – фільм про кохання й лише про кохання, все інше тільки фон. Друга – не слід сприймати пропоноване кіно як документальне. 

 

Обидва заклики цілком відповідають не лише логіці даної історії, а й логіці всього процесу творення кіно – як і творчого процесу загалом. Скажімо, у вашого автора досі існують певні труднощі саме з художньою складовою створення сюжету. Поясню: будучи за способом мислення передусім журналістом й не сприймаючи фантастики в будь-якому вигляді, надзвичайно приязний до реального часу й конкретного фактажу. 

 

Зокрема, свого часу писати художні твори на військову тематику та братися за історичну белетристику мені заважало розуміння. Вигадувати події в «такому собі містечку N» не дозволяють переконання. Але якщо згадуєш реальний населений пункт чи справжню місцевість, відразу вмикаються інші гальма – адже описаних мною подій ніколи там напевне не відбувалося, а згаданих персонажів та навіть їхніх прототипів ніколи там не жило. 

 

Словом, на виході завжди є ризики бути звинуваченим як не в прямій брехні, то щонайменше – у перекручуванні фактів. Навіть тепер, маючи великий досвід та досить зрілий вік, не можу до кінця подолати в собі цих комплексів. Звісно ж, із тієї самої позиції оцінюю аналогічну роботу інших творчих людей.

 

Чи вірно це? Особливо – коли йдеться про трагедію, котра свіжа в пам’яті мільйонів не лише українців, а й, без перебільшення, інших мешканців планети Земля. Аварія на Чорнобильській АЕС стала другим після афганської війни й навіть потужнішим ударом по основах комуністичної моралі та прискорила, хоч і ціною людських жертв, крах Радянського Союзу. Проте розвалити Союз напевне можна було й не такою дорогою ціною. Тож завдані трагедією рани занадто свіжі навіть для народжених після 1986 року. Це я до того, що мільйони глядачів, особливо – в Україні, можуть і напевне скажуть, якщо вже не сказали: «Все – брехня! Все було не так! Такого не буває!». Що в результаті виведе на цілком закономірний із точки зору формальної логіки висновок: «На Чорнобилі знову спекулюють!».

 

Є велика спокуса погодитися з подібними твердженнями, приєднавшись до чисельної групи однодумців. Але в такому разі пропоную позбутися подвійних стандартів, визнавши спекулятивними й кон`юнктурними всі фільми, а заодно – книги й музичні твори про трагедію, наприклад, «Титаніка», створені протягом ста років від смертельної для суперкорабля та півтора тисяч його пасажирів. Так-так, у тому числі – той самий, наш улюблений оскароносний «Титанік» з Леонардо ді Капріо, лідер прокату всіх часів та народів, перезнятий минулого року в 3D. 

 

Порівняння сумірні, навіть доречні. Місяць тому під час круглого столу в Будинку кіно, де ми намагалися розібратися, що таке історичний фільм, кінокритик Ігор Грабович загострив проблематику максимально. Якщо дія відбувається в певний історичний  період, на фоні певних реальних подій, здебільшого – трагічних та неоднозначно потрактованих, але сюжет та персонажі – вигадані, це історичне кіно чи просто костюмована історія? У такому випадку справжній історичний фільм – документальний. 

 

Проте ніхто, навіть фаховий історик, не готовий заявити: художній фільм про минуле в декораціях згаданого часу є фальшивкою і не має права на існування.

Правильним буде згадати в контексті нового фільму його попередників. Почати варто зі стрічки Костянтина Лопушанського «Листи мертвої людини» - вона вийшла на екрани того ж таки 1986 року, співпавши не лише з активізацією «перебудови», а й аварією на ЧАЕС. Хоча фільм у жодному разі не створювався як реакція на катастрофу, історія про незапланований вибух на американській атомній станції, масові жертви, порожні міста, евакуацію, чиновницьке мовчання та виживання прозвучала саме на чорнобильській хвилі. 

 

Далі був український фільм студії Довженка «Розпад» Михайла Белікова. Знятий вже на піку перебудовних процесів та максимально наближений до соціального й навіть документального кіно, хоча вже там проявлялися елементи мелодрами: двоє молодят у Чорнобилі після аварії. По-різному можна трактувати появу комп’ютерних іграшок на цю тему та американських горорів, найсвіжіший з яких – минулорічна «Заборонена зона». Але їх розробників чомусь у спекуляціях не звинувачують… Була «Аврора» Оксани Байрак, але це, як на мене, не кон`юнктура, а просто не дуже хороше кіно. Незалежно від того, Чорнобильська трагедія навіяла сюжет чи якась інша страшна подія. Виходила ще низка фільмів – від «У суботу» Олександра Мендадзе до «Ядерних відходів» Мирослава Слабошпицького. 

 

Показово, що Чорнобиль надихує переважно на два види фільмів – горор та драму з домінуючими елементами мелодрами. Так само показавово, що «Метелики» фактом власного виходу доводять: одну й ту саму історію можна розповідати по-різному. Шукаючи та знаходячи інші смисли. 

 

Що таке Чорнобиль? Безвідповідальність чиновників, неспроможність Системи, закритість, героїзм простих людей та жертви – теж із їх числа. Також мародери, боягузи, некомпетентні командири, безпорадні лікарі – хіба це не історія про війну, хіба не ті ж самі умови? З рештою, саме військові проекти віднедавна стали фішкою Film UA, тож тематика й настрої в «Метеликах» угадуються. Хоча до вже не раз титулованих на міжнародних фестивалях і успішно проданих військових стрічок від Film UA теж при бажанні можна висунути претензії. Власне, це виринає: мовляв, не показують «кіношники» війну, а лише граються в таку собі «войнушку»…

 

Між тим, офіційній обструкції з точки зору так званого перекручування реальних подій на жодному рівні не піддані не лише всі художні фільми, навіяні війнами чи трагедією того ж таки «Титаніка». Шедеврами світового кіно або просто успішними стрічками досі вважаються такі різні проекти, як «Спартак» Стенлі Кубрика, «Хоробре серце» Мела Гібсона, «Хрестоносці» Александра Форда, «Гладіатор» Рідлі Скотта, «Вітер, що гойдає верес» Кена Лоуча, «Королева Марго» Патріса Шеро, «Володар бурі» Карен Бігелоу тощо. Хоча в тому ж таки «Спартаку» існує не просто безліч хронологічних та фактичних неточностей, а ще й досить випукла любовна лінія гладіатора Спартака та повії Валерії. Не кажучи вже, коли повертаємось до «Титаніка», про пристрасне кохання Джека і Роуз на борту «Титаніка», котрий, як ми знаємо ще до початку фільму, зараз потоне.

 

Отже, якщо стрічку «Метелики» сприймати саме під таким кутом зору, як історію любові на фоні великої трагедії, все стане на свої місця. Бо Чорнобиль і Прип`ять для авторів проекту справді лише фон, екстремальні умови, на які можна й треба накладати людські стосунки та моделювати їхній розвиток. Чорнобиль для відомого сценариста Валерія Мухарьямова – такі самі запропоновані обставини, як тонучий корабель-гігант – для Джеймса Камерона. 

 

На екрані ми бачимо два пласти: документальний, реалістичний, та художній, подієвий та емоційний. Реалізму історії надає не лише досконально відтворена епоха, а саме – 1986 рік. Як пояснили автори проекту, тогочасний Київ, Чорнобильску АЕС та Прип`ять реконструювали не лише за допомогою дійсних радянських артефактів, котрі напевне збереглися в більшості пересічних родин, а й використовуючи найсучаснішу комп’ютерну графіку. Те ж саме – в епізодах із польотами вертольотів та аварією над реактором, що дійсно мала місце, хоч не в згаданий час, а значно пізніше. Перенісши нас на машині часу в недалеке минуле та зануривши у реалії, творці фільму наповнили відтворену реальність художнім змістом. А саме: розказали історію кохання, вірності та самотності на фоні техногенної катастрофи світового масштабу. При цьому по можливості намагаючись зберегти баланс між драмою та мелодрамою. 

 

Таким чином, київська школярка Аля (Марія Поєзжаєва) напередодні аварії на ЧАЕС опиняється разом із старшою сестрою в Прип`яті, де служить її тато, офіцер-вертольочик. Не розібравшись у ситуації, втративши батька і намагаючись зрозуміти, куди зникла сестра, Аля лишається після тотальної евакуації сама в Прип`яті – ще два дні тому молодому квітучому місті енергетиків, тепер же мертвому, ворожому, порожньому. Там же вона зустрічає солдата Пашу (Юрій Борисов), учасника ліквідації аварії, котрий взявся охороняти дівчину й, дивом виживши, втік із госпіталю. Тепер молоді закохані переховуються: не скоївши жодного злочину, так до кінця не усвідомивши масштаби трагедії, вони опинилися поза законом на такий собі палубі тонучого могутнього корабля. Лише тоне «Титанік» під назвою «СРСР» надто довго, до наших днів. 

 

Саме тому «Метелики» - попри не завжди витриману лінійність драматургії та певні фактологічні натяжки - лишається для сьогодення актуальним.