Вікторія Трофіменко: Фільмуючи «Братів», я казала: «Головне, щоби не вийшло, як у Параджанова»

Вікторія Трофіменко: Фільмуючи «Братів», я казала: «Головне, щоби не вийшло, як у Параджанова»

20 Листопада 2014
6940
20 Листопада 2014
15:38

Вікторія Трофіменко: Фільмуючи «Братів», я казала: «Головне, щоби не вийшло, як у Параджанова»

6940
Режисер-дебютант, автор фільму «Брати. Остання сповідь» — про створення стрічки на основі твору відомого шведського письменника і роботу з українськими акторами
Вікторія Трофіменко: Фільмуючи «Братів», я казала: «Головне, щоби не вийшло, як у Параджанова»
Вікторія Трофіменко: Фільмуючи «Братів», я казала: «Головне, щоби не вийшло, як у Параджанова»

Стрічка «Брати. Остання сповідь» стала однією з найяскравіших українських прем'єр цьогорічного кінофестивалю «Молодість». Попри те, що картина не завоювала нагород кінофоруму, вона викликала неабиякий інтерес глядачів та кінокритиків.

 

Нагадаємо, в основу сценарію картини лягла повість «Джмелиний мед» одного з найвідоміших сучасних шведських письменників Торґні Ліндґрена. Сюжет із цього доволі гостросюжетного твору пані Трофіменко адаптувала до традицій української класичної літератури та оселила героїв стрічки на гуцульському подвір'ї. Тут і відбуваються майже всі події з життя двох братів, які ці життя поклали на ненависть і любов один до одного.

 

Фільм знято компанією Pronto Film за підтримки Державного агентства з питань кіно. Загальний бюджет стрічки склав 16 млн грн. Разом із режисером та сценаристкою Вікторією Трофіменко над її дебютною картиною працювали оператор Ярослав Пілунський, продюсери Ігор Савиченко, Максим Асадчий і Том Палмен. У фільмі знімалися Наталія Половинка (письменниця), Роман Луцький (молодий Станіслав), Віктор Демерташ (старий Станіслав), Орест Ягиш (Демійон), Вероніка Шостак (Ївга), Микола Береза (молодий Войтко) та Олег Мосійчук (старий Войтко).

 

Вікторія Трофіменко - випускниця КНУ театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. Картина «Брати. Остання сповідь» задумувалася як її студентська робота. До зйомок фільму пані Трофіменко працювала режисером телепрограми «У пошуках істини» телеканалу СТБ.

 

Українські кінокритики відзначили її кінодебют як цікаву подію. Серед них - кінознавець Міла Новікова, яка назвала картину найяскравішою роботою за останні чверть століття в ігровому українському кіно.

 

А польського кінокритика Януша Газду, відомого, зокрема, публікаціями про українське поетичне кіно, картина Вікторії Трофіменко спонукала до спогадів про стрічки часів Радянського Союзу. «Все-таки цей фільм - самовбивчий шлях, - розмірковував пан Газда під час інтерв'ю з "Детектор медіаю". - Якщо ідея полягає в тому, щоби створити справжнє українське кіно, то навіщо твір для сценарію брати зі Скандинавії? Крім того, інспірація українським поетичним кіно 1960-х і початку 1970-х - це не дорога для нового кіно. Це вже було, це було прекрасно і емоційно довершено, це навіть було позитивним явищем, бо побуджувало до відчуття українськості. Певною мірою, в українських фільмах того періоду відчувалася туга за Карпатами як міфом свободи. Фільм "Брати" видався мені наслідуваннням таких фільмів і тем. Але говорити про гуцулів у 1960-х було зовсім іншою річчю, ніж зараз...».

 

Почувши чимало відгуків, ми зустрілися з Вікторією Трофіменко, щоби розпитати про роботу над стрічкою та її професійні завдання. А продюсер Ігор Савиченко розповів про ринкові засади проекту.

 

 

«Щастя, коли номінант на Нобелівську премію

надає тобі, студенту й дебютанту, права на свій твір безкоштовно»

 

- Вікторіє, з якими проблемами ви стикнулися під час виробництва фільму?

- Як режисер не можу сказати, що в нас були якісь проблеми. Це не тому, що я хочу сказати, що все було прекрасно. Нам допомагали, йшли назустріч щодо сезонних складнощів у процесі зйомок, наприклад.

 

Саме завдяки пітчингам Державного агентства з питань кіно фільм і відбувся. До того пошук фінансування тривав три роки. І лише після того, як стрічка здобула підтримку держави (50% від бюджету 16 мільйонів гривень. - ТК), процес зрушив з місця.

 

 

- Як вам вдалося переконати Pronto Film вкласти свої кошти у виробництво стрічки?

- За три роки пошуку я познайомилася, напевне, з усіма продюсерами в Україні. Сценарій подобався, але ніхто не хотів ризикувати.

 

А в Pronto Film цей проект полюбили так само, як я, і назвали його своїм. Це дуже важливо, бо коли продюсер ставиться до твого фільму не як до одного з численних проектів, а як до свого, то й реалізований він буде на відповідному рівні.

 

У Pronto Film була абсолютна довіра і до мене - режисера-дебютанта, і до акторів, більшість із яких теж початківці.

 

- Чому вас зацікавила саме шведська книга? Адже в українській літературі після довгого періоду з'явилися цікаві для екранізації сучасні твори.

- Я насправді не займалася спеціальним пошуком літератури. Книжка Торґні Ліндґрена надихнула мене, а коли ти вже щось полюбив, альтернативи не шукаєш. Мене так хіба Стівенг Кінг чіпляв. Але за його книгою - «Долорес Клейборн» - фільм уже зняли.

 

Повість «Джмелиний мед» дуже глибока. Доступна і зрозуміла, але водночас дуже глибока.

 

- Чи складно було вирішувати питання з авторськими правами?

- У мене не було проблем із авторськими правами. На диво, не було. Я їх отримала. Як тільки прочитала книгу, я шукала контакти агента автора, але їх в інтернеті не було, не було і контактів самого Торґні. Я побачила, що книжку видано за підтримки шведського посольства, і я звернулася туди до Тетяни Некрасової - аташе з культурних зв'язків і попросила контакт агента. Мені дали контакт.

 

Я подала запит, і за півроку його агент відповів мені. Вони попросили мої відеороботи. Торґні подивився, сказав, що в нас є дещо спільне, і дав дозвіл. Але це був дозвіл на студентську роботу, бо я збиралася робити студентську, за рік стало зрозуміло, що якщо я хочу знімати кіно, то треба брати комерційний опціон.

 

І я написала знову Торґні, що мені потрібний комерційний ексклюзивний опціон, що означало, що окрім мене, декілька років, ніхто не може знімати. У Швеції сказали добре, але це інші умови і це коштує грошей. А я відповіла, що грошей у мене немає, але я зроблю гарне кіно. Вони подумали і погодилися, на два роки дали мені безкоштовний опціон. Це була велика удача. Щастя, коли автор, номінований на Нобелівську премію, дає тобі, студенту й дебютанту, права на свій твір безкоштовно. Потім, за два роки, я зрозуміла, що грошей немає, і мені допомогла компанія Nestle, власне «Світоч», вони дали мені грошей і я сплатила третій рік опціону. А тоді вже долучилися Pronto Film і Мінкультури, і далі вже не було проблем. Життя покращилось :) Ми просто знімали.

 

- Чи бачив цей фільм Торґні Ліндґрен?

- Ні, не бачив. Я вже написала листа, щоб відправити диск, але продюсери кажуть, що було би краще, якби я написала від руки. І я все ніяк не напишу і не відправлю. Не бачив ще, але хоче подивитися. Треба надіслати, щодня про це думаю.

 

 

 

«Для мене все - єдиний всесвіт, немає різниці, Швеція це чи Україна»

 

- Фільм позиціонується як міжкультурний експеримент. Розкажіть про це детальніше. Наскільки взагалі історія Торґні Ліндґрена з її ліричною драмою близька українцям за ментальністю? Чи не тісно їй у цьому дворі, де стоять хати братів?

- Ну так вийшло, що «Брати» можна назвати міжкультурним експериментом. Але я робила просто кіно. В мене є історія, і я маю розказати цю історію. Розповісти її в Швеції я не можу, я можу розповісти її в Карпатах, бо вона тут буде органічною, я це розумію. Я знаю, що там смачний колорит для мене, український колорит, який я можу вловити. Де він взагалі ще зберігся, а не асимілював в російськомовному середовищі. Я знаю, що в Карпатах ця історія працюватиме.

 

Ви гуцулів знаєте? Ви з ними спілкувалися? Жили серед них?

 

- Ні, ще не доводилося.

- Усі, хто близько знайомий із цим етносом, кому зрозуміла ця мова, кажуть: «Це точно гуцули! Вони такі! Так, це могло там відбутися!».

 

Загальне уявлення про українців - що ми дружелюбні, мирні. Але ви могли подумати колись, що українські молоді хлопці добровільно стоятимуть на кордоні під обстрілом «Градів» без амуніції, і будуть принципово туди йти? Тому коли мені говорять: «Хіба в нас таке може бути?», відповідаю: «Не просто може, а є».

 

У нас такі ситуації, як у цьому фільмі, існують на побутовому рівні дуже в багатьох сім'ях. Можливо, не в масштабі хутора, але в масштабі квартири, сходового майданчика.

 

Тож робити експеримент заради експерименту в мене навіть у думках не було. Я космополіт. Я дуже масштабно мислю, для мене не існує розподілу територій, для мене все - єдиний всесвіт, немає різниці, Швеція це чи Україна. Якщо мені сподобається історія з Індії, я буду в Індії знімати. Кордони мене не обмежують, і це не є особисто для мене експериментом. Але, мабуть, якщо дивитися зі сторони - так. Метою було передати історію, яка мене захопила, яка взяла мене за зябра, і без варіантів! Вона мене вибрала, і далі я з нею йшла, і мені треба було її відпустити і віддати.

 

Все, зараз вона живе своїм життям, і я відчуваю, що місію з цією історією виконано.

 

- В історії українського кіно на теренах Карпат були зняті такі фільми, як «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою». Вам не страшно було братися за цю тему після таких шедеврів?

- Ні. А що тут страшного? Ну знімали, ці фільми увійшли в історію кінематографа, я дуже рада. Але це ж не значить, що тепер не можна знімати на цій території. Нас об'єднує лише локація.

 

Це ж не значить, що якщо фільм знімали в Україні, то це обмежує майбутніх режисерів знімати в Україні. Ну, подумаєш.

 

- Окрім локації, «Братів» і зазначені стрічки об'єднує традиція поетичного кіно. Наприклад, у фільмі «Брати» вона виражена в етнічному, фольклорному забарвленні. Автор терміну «школа українського поетичного кіно» Януш Газда вважає, що це вже пройдений етап.

- Може, вже час перестати зрікатися себе і своєї культури. Ну це наше етнічне забарвлення, ми, українці, такі. Насправді все, що робиться в Україні, називаються або «шароварщиною», або пройденим етапом. Добре, а що в нас у майбутньому? Будемо знімати американські фільми? Це не пройдений етап? Наша історія - це наше коріння, у будь-якому випадку, що б ти не робив, ти повертаєшся до цього, як можна, роблячи фільм в Україні, в Карпатах, уникати етнічного забарвлення? Я за ним туди їхала. Якщо ти знімаєш у Карпатах, то це колорит Карпат. Справа не в пройденому історичному етапі чи в майбутньому... Якщо звертати увагу на чиїсь думки і ярлики й боятися не догодити чиїмсь умовиводам або, не дай Боже, повторитися, то треба з утроби лягати відразу до домовини. Все життя - це кимось пройдений до того вже етап, це не значить, що ми не можемо тепер жити і прожити якийсь новий свій етап по-своєму, по-іншому. Ми всі повторюємо історію мільйонної давності - до нас уже жили й помирали.

 

Мені здається, що це ілюзія. І тим більше - обмежувати себе через те, що хтось там щось уже знімав. Поетичне кіно - це теж клеймо, яке на мене чомусь повісили. Я старалася знімати кіно, те, що його назвали поетичним, - ну добре. Бо в кожному фрагменті, в кожній сцені немає жодної випадкової деталі. Я була сфокусована на тому, щоби зробити кожну сцену добре, і кожна гарна намистина додалася в низку намиста.

 

Є маса фільмів, які знімаються в Карпатах, і їх не називають ані поетичним кіно, ані «параджановським». З якоїсь причини до «Братів» це прилипло. Це непогано, Параджанов - геній. Ми навіть коли знімали, я якось художнику сказала: «Головне, щоби не вийшло, як у Параджанова». На що він мені з іронією відповів: «Не хвилюйся, Віка, не вийде». А тепер усі порівнюють.

 

Але я не ставила собі за мету ані зробити експеримент, ані знімати, як Параджанов.

 

 

- Який часовий період охоплює стрічка?

- Від 1960-х до наших днів. Сорок років тому носили саме такі строї, саме так говорили, і жінки не читали, були неграмотними. Це ж Карпати: школи, до яких ще треба дістатися. Не дивно, що там тоді чимало людей у найкращому випадку три класи закінчували.

 

До речі, наш Олег Ігнатів, який займався адаптацією діалогів на гуцульській діалект, сам гуцул - у нього мама живе в Карпатах. Коли він спитав її, чи пам'ятає вона війну, вона сказала: «Щось там у низині пострілювало». Друга світова війна пройшла повз неї. А ви сумніваєтеся, чи все так було? Було.

 

- Зважаючи на те, що дія відбувається в глибинці, чим може бути вмотивований візит письменниці до цього села?

- Вона приїхали читати лекцію.

 

- Там і справді такі речі трапляються?

- Так, у Карпатах таке буває. До речі, саме в цій церкві, яка фігурує у фільмі, не раз виступали з лекціями. Також, я була свідком, в іншій церкві в Криворівні, де священик читав проповідь після служби, люди сиділи на стільцях і слухали, і я була серед них. Крім того, Дрогобицька церква, що в фільмі, є ще й музейним експонатом і, здається, входить до списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні.

 

- Як я дізналася з публікації Наталки Данькової, на етапі написання сценарію вам випало співпрацювати зі скрипт-доктором Мігелем Мачалскі. Розкажіть, як відбувався обмін досвідом.

- Мігель допомагав перекласти англійською діалоги з гуцульською говіркою. І він продемонстрував чудову англійську, привніс родзинку. Це було необхідно на стадії долучення копродюсерів із Європи, щоб вони розуміли колорит. Але в процесі зйомок я міняла діалоги, скорочувала, щоб вони були живими з уст акторів. Щось додала на майданчику експерт із вимови Василина - жінка з Верховини, бо не завжди міг бути Олег Гнатів, через гастролі. Тож вони змінились. Потім із фінальними англійськими титрами працював новозеландець Джаред Морган.

 

- Чи надав Мігель Мачалскі рекомендації щодо сценарію?

- Ні. Йому сценарій сподобався відразу, він сказав, що не знає, що там змінити, за винятком того, що можна прибрати дві сцени за необхідності скоротити хронометраж. Мігель, подивившись фільм, надіслав нам листа, в якому було сказано, що він дуже радий брати участь у цьому фільмі.

 

 

 

 

«Кастинг за участі актриси Наталки Половинки проходила я, а не вона»

 

- На головні ролі в цій стрічці планувалися Євген Гудзь і Пьотр Мамонов.

- Мамонова я бачила в ролі старого Войтка, а Гудзя - періоду його молодості. Мамонов дуже харизматичний, і я його добивалася, але він мені відмовив.

 

- Чому?

- Він сказав, що віруюча людина і не може. Там є сцени не дуже політкоректні, може, це його збентежило. Хоча Мамонов - людина з таким минулим... Я не знаю, що його так збентежило. Але сценарій йому сподобався.

 

Гудзь мені теж відмовив. Хоча кого я могла поставити в тандем до зірок такого рівня, як Мамонов і Гудзь? Мадонну хіба що :)

 

Тож було очевидно, що залучення медійних персонажів не дуже правильний шлях. Тобто, їхня відмова була благословенням. Якщо не Мамонов, то я вирішила, що хочу зняти невідомих акторів, і дуже рада.

 

- Акторські роботи у фільмі відзначають усі без винятку критики. Приємно, що це українські кадри. Як ви їх знайшли?

- У нас здебільшого всі з Західної України - Львів, Івано-Франківськ, окрім Христофора-киянина і Демерташа (старого Станіслава). Я їх всіх шукала дуже довго - три місяці, це було складно. Було таке, що продюсер цікавився в кастинг-директора, чому в нас досі немає акторів. А я все відхиляла кандидатури вже на стадії ознайомлення з фотографією. Чітко знала, хто потрібен, і шукала типажі. Було непросто, але цікаво. Кастинг директор Алла Самойленко їздила в Карпати, відвідала всі театри. Це титанічна праця, як знайти голку в стозі сіна. Однак майже ніхто мені не подобався. Інколи хтось чіпляв, приїздив на проби до Києва і знову мені не подобався. Та ми продовжували цей пошук. І нам вдалося віднайти перлини. Алла дуже добре відчула, чого я хочу. Відстоюючи когось, потім довелося переконувати продюсерів, але вони мені якось повірили, Слава Богу, все склалося.

 

Виконавиця ролі Ївги Вероніка Шостак на час нашого знайомства навчалася на першому курсі у Львівському театральному інституті. Сімнадцять їй виповнилося вже на знімальному майданчику. Дівчина йшла по коридору, і Алла її побачила. Приїхала й каже мені: «Здається, я її знайшла. Ось. По-моєму, це наша Ївга». Показала фотокартку і відео, де Вероніка розповідає про себе, дивлюсь, наче так. Вероніка насамперед звернула мою увагу тим, що була тендітна і бліда. А на пробах вона мене порвала: вона така пластилінова, вона моя, і я з нею загралась на цих пробах. Ми з нею жили як єдиний організм, це було надзвичайно круто.

 

Довелося відстоювати нашу неповнолітню Ївгу перед продюсерами. Бо вона юна, їй 18 немає, за законом не можна демонструвати вторинні статеві ознаки. До того ж, Вероніка без досвіду, і я дебютант. Я дуже вдячна продюсерам, що вони мені повірили.

 

Ївга (Вероніка Шостак)

 

Син головних героїв - Орест Ягиш - узагалі провалив проби. Але він мені просто підходив, і я вирішила, що ми його візьмемо. Він впорався, жодного разу не підвів мене на майданчику, я йому дуже вдячна, мучитись із ним не довелося взагалі. Навіть навпаки.

 

Наталка Половинка - теж відкриття. Аллочка показала мені матеріал на Youtube, де жінка грає на фортепіано, встає і виходить до глядачів на поклін. І я зрозуміла, що це, напевне ВОНА.

 

До того ми дуже багато часу присвятили кастингу, і вже почали шукати в Центральній Україні. Однак приїздили всі такі силіконові красиві актриси. А мені треба була справжня жінка, вона має прийняти дух святого, вона має його стяжати... Точно не силіконова. Але справжніх виявилося дуже мало - і чоловіків, і жінок. А цю я побачила на загальному плані і кажу: «Так. Давай її попробуємо», а Алла каже: «Ну, розумієш, вона така непроста, ні на що не погоджується. Хоч, каже, мені вона теж подобається. Це така особлива актриса, на специфічного режисера». Знову ми пробували когось і пробували. І я кажу: «Ні. Зачекай секундочку. Я хочу спробувати ту актрису». І Алла вислала їй сценарій. Зрештою, Наталка прочитала сценарій і сказала, що приїде.

 

Приїхала Наталка Половинка. Дивиться, оцінюючи, на мене, вітається - потім виявилося, що рукостискання для неї було вирішальним. А тоді вона сіла й каже: «Розкажи мені про себе». Тобто кастинг спочатку пройшла я. І вже після того вона допустила до себе, і тоді вже я робила кастинг і вона так само віддалась, і я зрозуміла, що це вона, письменниця з мого фільму. Закінчую кастинг, а вона каже: «Давай ще», загрались... А це справді цікаво - намацувати психофізику людину під час кастингу, він з усіма проходить по-різному.

 

Письменниця (Наталія Половинка)

 

- На прес-конференції щодо міжнародної програми «Молодості» Міла Новікова з відбіркового комітету цьогорічного фестивалю, аналізуючи подані на фестиваль стрічки, зазначила, що українські режисери дуже рідко цікавляться сучасними реаліями. Чи цікаво знімати про сучасне життя вам? Яким буде ваш наступний фільм?

- Я вважаю, що українські режисери дуже різні і знімають про різне.

 

У мене просто історія така, яка складається зі спогадів, але початок історії - це ж сучасність.

 

У верховинах Карпат ви такі хатинки, як у стрічці «Брати», знайдете і зараз. І побут такий. Це нормально. І це сучасність насправді. Просто наша сучасність так виглядає. Так, там є спогади. Там дві третини фільму - сучасність, побут старого чоловіка, старих людей, який може бути важким, монотонним. І тоді стає зрозуміло, чому вони заглиблюються у спогади, бо це нормально, коли старі люди живуть минулим і минуле пам'ятають краще, ніж те, що було вчора. Бо минуле цікавіше і яскравіше по своїй суті.

 

Тому фільм так і побудовано, що перша частина - це занурення в стан старої люди, в побут старої людини, у другій третині фільму з'являються вкраплення спогадів, а далі - третя частина - повністю в спогадах, там тільки вкраплення зими, сучасності. Тобто в нас такий «перевертень» виходить.

 

Про наступний фільм я зараз не говоритиму, бо перебуваю в процесі пошуку, кристалізації, знаходження формування. Я навіть не впевнена, що хочу знімати наступний фільм в Україні, і я не обмежую себе сучасними реаліями чи Україною. Якщо, звісно, я не натраплю на якусь божевільну історію, але, знову ж таки, це буде історія з життя. Але я не ставлю за мету щось пропагувати або не пропагувати. Якщо мене зацікавить щось, я це зроблю. Якщо не зацікавить, я цього робити не буду. Я не буду знімати на замовлення, пропаганду або, навпаки, кон'юнктурно, бо хтось це точно оцінить, якщо мені не подобається. Я таке робила на телебаченні.

 

 

- Чи вдався ваш дебют таким, яким ви його задумали?

- Насправді я не знаю, якого рівня треба бути майстром, щоб у тебе вийшло на 100% так, як ти задумував. Я ще такого рівня не дійшла.

 

Є сцени, які ми взагалі не зняли, ми просто не встигали, і я про них шкодую, в нас не було на це часу, не було бюджету для такої кількості знімальних днів. Якщо я, дасть Бог, зможу знімати одну сцену на день, тоді, може, я зможу сказати, що я зняла так, як хотіла хоча б на 90%. У нас була єдина сцена дуже складна, де Христофор обмиває мертвого. Ми весь день знімали тільки її, це десь 1-1,5 хвилин екранного часу. І вона вийшла абсолютно такою, як уявлялась. Як ми її зі Славою Пілунським намалювали разом, вона абсолютно такою й вийшла.

 

У тих можливостях обмеженості часу все було зроблено максимально чесно. Сказати, чи він такий, яким я його уявляла... Я його до кінця і не уявляла, коли робила. Я його відчувала. Це було на якомусь іншому рівні. Мої взаємини з кіно зовсім на іншому рівні, не візуальному навіть, я просто так це відчувала. Так само з пошуком акторів, з усім. І вже коли я вставала перед етапом, коли мені треба виконувати або ставити завдання, малювати розкадровки для сцени, тоді включалося якесь інше бачення, більше навіть намацування того, що я відчуваю. Здебільшого фільм я відчувала. Може, відсотків на 65 цей фільм склався саме таким, як я його відчувала.

 

Ігор Савиченко, продюсер, компанія Pronto Film: «Ми програли у грошах, однак виграли у творчому сенсі»

 

- Ми планували фінансувати фільм за рахунок фондів (Держкіно та європейські фонди). Відверто кажучи, щодо отримання державних коштів в Україні був певний елемент неочікуванності.

 

А як отримали, то вже не змогли виконати умови шведських фондів так швидко, як треба було починати знімати згідно з умовами нашого фонду. Довелося вкладати значно більше, ніж планували, та ще й просити допомогу в партнерів по оренді техніки, постпродакшн.

 

Але кіно - це завжди лотерея, програли у грошах, виграли у творчому сенсі.

 

Історія «Братів» була універсальною від початку, оскільки створена на основі бестселера Торґні Ліндґрена «Джмелиний мед». І цей сюжет - стосунки двох братів - актуальний для будь-якої країни. Так, дуже добре сприйняли цю історію глядачі кінофестивалів в Азії, де українське кіно особливим успіхом раніше не користувалося. Так само в Москві, Єревані й Румінії.

 

У фільму п'ять відзнак кінофестивалів: нагорода «Найкращий дебют» на кінофестивалі в Румунії, «Найкращий сценарій» кінофестивалю «Кіношок», «Найкраща жіноча роль» у Москві й «Приз російської преси», приз журі в Багдаді. Також фільм був показаний на «Панорамі» В'єтнамського кінофестивалю в Ханої. У грудні стрічку буде представлено на кінофестивалі в Мюнхені.

 

Більшу частину знімали в Карпатських горах. Умови роботи були важкими. Для підйому довелося будувати дорогу. Коли її розмило дощем, ми звели дерев'яні сходи - таку собі дорогу життя спочатку на близько 800 сходинок, а потім і на 1000. Зате знімальна група оздоровилася, багато хто палити кинув. А техніку возили кіньми й «Уралом», піднімаючи її нагору лебідкою.

 

Фільм виходить у прокат 21 січня 2015 року. Прем'єрний показ охопить не менше 25 кінотеатрів у великих містах України. Другий показ планується окремо.

 

Досягнуто попередніх домовленостей щодо показів у Польщі та Швеції.

 

Переговори щодо показу фільму на українських телеканалах тривають. При цьому дивує позиція телепродюсерів щодо суми, в яку вони оцінюють стрічку. За якесь російське телекіно на вітчизняному ТБ готові платити 50 тисяч доларів, тоді як за відзначене на трьох кінофестивалях класу «А» українське велике кіно - 5 тисяч. Телепрем'єру плануємо орієнтовно на лютий наступного року.

 

Міжнародним дистрибутором виступає російська компанія AntiPod, українським - кінофестиваль «Молодість».

 

Аудиторія фільму - кінофіли. Щодо широкої аудиторії, то це не фільм не зовсім для молодих людей. Стрічку зрозуміють глядачі, які мають життєвий досвід, у тому числі й романтичний. Адже одна з інтриг фільму в тому, що в братів була одна дружина на двох. Мені здається, після 30 років цей фільм сприйматиметься на 100% правильно. Хоча після показу на «Молодосі найадекватніші питання були від молоді, найменш адекватні - від глядачів за 50.

 

Фото Максима Лісового

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
6940
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду