Початок року приготував глядачам одразу дві прем'єри детективних серіалів виробництва компанії Star Media. Причому «Дільничний» (режисер Михайло Кабанов), який стартував в ефірі «Інтеру» 8 січня, не можна назвати зовсім уже новим - про завершення роботи над 24-серійним фільмом повідомлялося ще на початку 2011 року. Інша прем'єра, котру чекали на українському каналі СТБ, вже ж таки відбулася спочатку в ефірі російського «Первого канала». І теж - 8 січня. Йдеться про свіжіший за часом виробництва «Метод Фрейда» (режисер Михайло Вайнберг) із Іваном Охлобистіним у головній ролі. Якби не такий напевне незапланований збіг, тенденція, на яку ваш автор звернув увагу, дивлячись одночасно дві стрічки одного виробника, навряд чи була б так виразно помітна.

Між тим тенденція досить цікава. Причому помітити її можна лише в тому разі, якщо зробиш поправку на основну країну-споживача. Навряд чи здивую когось тим фактом, що переважна більшість виробників, котрі знімають телекіно в Україні чи хоча б мають українське громадянство та за цими ознаками повноправно вважаються українськими компаніями, працюють із прицілом на російський ринок. В Україні ж свою продукцію показують за остаточним принципом, а українські глядачі звично перебувають у російському суспільному, соціальному та культурному контексті.

Я не звинувачую в цьому виробників. Ніхто з глядачів не винен, що російські телеканали готові купувати фільми та серіали у виробника, якщо замовник виконує головну вимогу - наситити стрічку питомо російським контекстом, а українським телеканалам кіно про свою країну якось так не потрібне. Розмови довкола цієї проблеми ведуться не один рік, і вирішувати її повинні люди на інших рівнях. Тут же мова зовсім про нову актуальність, затребувану не лише глядачами, а насамперед телевізійними менеджерами. Бо вони замовляють кіно. Хоча роблять це, орієнтуючись на вимоги того самого масового глядача, при згадці про якого сноби крутять носами, вважаючи його, глядача, дебілом із примітивними потребами.

Проте, з огляду на спільну для «Дільничного» та «Метода Фрейда» ідею, потреби глядачів не є аж такими примітивними. Звісно, кіно - це фабрика мрій. Отже, його засобами слід насамперед ретранслювати ті мрії, котрими живе громадянин як України, так і Росії. Ці мрії, як і вимоги до влади, в українців та росіян практично не відрізняються від тих, які актуальні в країнах із розвиненими демократичними інститутами. Зокрема, людина відчуває свою постійну незахищеність навіть у межах власних чотирьох стін. Котрі давно втратили поняття міцної фортеці. Саме тому, читаючи й переглядаючи детективи і розуміючи, що це все вигадка і геніальних сищиків не буває, громадяни все ж таки готові сприйняти запропоновану модель торжества закону, порядку та справедливості. Детективи люблять не за те, що вони розповідають, як є, а насамперед за те, що їхні творці показують, як має бути в наближеному до ідеалу суспільстві.

З огляду на це розрив у часі між створенням «Дільничного» й «Метода Фрейда» доволі показовий та зайвий раз підтверджує сказане вище. Герої «Дільничного» - ще міліціонери, адже поки серіал проходив етап постпродакшну, в Росії перейменували міліцію на поліцію. Натомість герої «Методу Фрейда» хоч і працюють у прокуратурі, але в тісному контакті вже саме з поліцейськими. Але що від цього міняється? Зовсім нічого! Російський народ не довіряв міліції та не чекав від неї реального захисту, і з її перейменуванням на поліцію довіри не побільшало. Те ж саме маємо в Україні, хоча тут міліції ніхто ніяк не перейменовував. Навіть якщо перейменують - люстрацію в органах найближчим часом ніхто не проведе, і відділки лишаться тими ж катівнями, якими вони є нині.

Отже, нема різниці, як називається силова структура, котра тебе не береже й не здатна навести елементарного порядку. Зате важливо інше: хто здатен якщо не змінити Систему, то бодай кинути їй виклик і своїми діями навести лад бодай на окремо взятій ділянці фронту боротьби за торжество Закону.

Ті, хто не стежив за тенденціями в російському телевізійному детективному кіно, навряд чи зможуть мене зрозуміти повною мірою. Але протягом п'ятнадцяти останніх років спостерігається кілька показових трендів. Кінець 1990-х - це тріумф перших сезонів «Ментів» та «Убивчої сили», котрі відзначалися певним реалізмом у створенні образу пересічного правоохоронця, затюканого Системою, бідного, але вірного положенням лише одному йому відомого кодексу професійної честі. Цей етап завершився «Ментовськими війнами», після чого на телеекранах запанували чисті міліцейські відділки, до приторного чесні правоохоронці та якось зовсім зникла атмосфера повсякденної жорстокості, в якій працюють менти. Тут лідером переглядів став «Глухар», який неможливо дивитися без брому. Хоч і є розуміння, що це - та казка про міліцію, яку хоче бачити путінський режим. Нарешті, в нинішній час повернення до реалістичності перших «Ментів» неможливе, але міліцейсько-поліцейський гламур «Глухаря» піпл просто вже не хаває. Вихід ніби знайдено, про що яскраво свідчать сюжети й герої «Дільничного» та «Методу Фрейда».

У першому випадку капітан міліції Сергій Громов (Олександр Бухаров) під час облави на наркоторговців та вбивць вривається в елітний нічний клуб та дозволяє собі пресонути, хай на кілька хвилин, його власника, впливового олігарха. Саме за вказівкою мільйонера - увага, проти цього не заперечує російський замовник фільму й це не суперечить як російським, так і українським реаліям! - зухвалого та незалежного мента наказано звільнити. Та начальство робить фінт вухами: пропонує Громову на рік стати дільничним у районі, де минуло його дитинство. Звісно ж, район неблагополучний у кримінальному плані. До того ж патологічно правильному капітану доводиться ламати себе, толеруючи хабарництво та інші «излишества нехорошие», котрі дозволяє собі на території його новий колега та старший товариш, дільничний Мусатов (Володимир Гостюхін). Ясно, що не буває дрібних посад, є дрібні люди, і своєю активною боротьбою з олігархом-злочинцем, котрий далі є його злим генієм, Громов це доводить.

І тут напрошується пряма, хай і не зовсім коректна паралель. Виявляється, подібні сюжети були актуальними навіть у благополучніших країнах ще 30-40 років тому. Варто згадати класичну французьку кримінальну драму Жака Дере «Маргінал» (Le marginal) із Жаном-Полем Бельмондо, котрий у радянському прокаті йшов під назвою «Поза законом» та мусив ілюструвати «их нравы». Нагадаю сюжет: комісар Стен, герой Бельмондо, теж під час облави порушує спокій впливового діяча, і його відправляють на пониження - в занедбану поліційну дільницю. Де Стен ковбойськими методами швидко наводить лад. Потреба в такому героєві, відкинутому на соціальні маргінеси, але нескореного, котрий втілює всі надії глядачів на порядних індивідуумів, здатних зламати хребет неповороткій Системі, існує давно. І означає повну зневіру громадян у міліцейсько-поліцейських інституціях. Отже, капітан Громов при всій своїй плакатній правильності кидає виклик «неправильній» Системі, не вписується в неї. Через те - може бути затребуваним більше, ніж той же Глухар, зовсім не спроможний навіть на вигаданий сценаристом бунт.

З «Методом Фрейда» ситуація ще цікавіша. Корінням ця історія йде в серіал «Обдури мене» (Lie to Me) з Тімом Ротом, про фізіономіста доктора Лайтмана, фахівця з брехні, який консультує правоохоронців. Десь у цій площині існує серіал «Ендшпіль» (Endgame), герой якого, російський гросмейстер на прізвище Балаган, теж дає поради поліцейським. Розігруючи при цьому своєрідну шахову комбінацію, тільки з людьми. Отже, те, що правоохоронна Система давно потребує стороннього втручання, причому з боку людей, ніяк від Системи не залежних та здатних нестандартно мислити, говорять та пишуть не лише з часів Конан Дойла - проблема неповороткої Системи лишилася в третьому тисячоліття невирішеною.

Через те автори «Методу Фрейда» фактично офіційно називають свій серіал не «черговим дешевим детективом з іграшковими пістолетами та псевдопатріотичними посилами», що є типовою схемою для міліцейсько-поліцейського фільму з категорії «для Путіна», а новим словом у вітчизняному серіальному виробництві. Під словом «вітчизняний» я б не поспішав розуміти лише «російський». Коли, дасть Бог, в Україні таки почнеться виробництво телекіно на питомо українському матеріалі, саме такий герой - незалежний геній із претензією на моральну авторитетність, - буде затребуваний українцями насамперед. А «хороші менти» дивитимуться йому в рота й злизуватимуть пил із черевиків.

Герой Івана Охлобистіна - професійний гравець у покер та фаховий психолог Роман Фрейдін на прізвисько Фрейд, здатний розв'язати будь-яку логічну задачку, аналізуючи лише моделі поведінки підозрюваних у тому чи іншому злочині. Хто-хто, а Фрейд точно ніколи не допустить вибіркового правосуддя! Від Охлобистіна підсвідомо чекають, що він у кожному новому фільмі повторить доктора Бикова з «Інтернів». Та сам актор, принаймні, в «Методі Фрейда», відчуває: став заручником одного образу. Тому, хоч роль напевне писалася не стільки під Охлобистіна, скільки під доктора Бикова, він грає досить стримано, утримуючись від непотрібної в цій історії ексцентрики та соціопатії. До такого «Бикова» фанати «Інтернів» напевне не звикли, і Охлобистін - Фрейд час від часу дає їм відповідні пасажі. Але - в невеликих дозах, котрі від серії до серії зменшуються.

Нарешті, остання тенденція, спільна для двох стрічок: на екрани, в нашому випадку - телевізійні, повертається герой - чоловік. І хоча доводиться мати справу з жінками-начальницями, фінальне слово все одно лишається за Мужчиною. Тут жодного сексизму: просто глядачам хочеться бачити чоловіка, котрий наважується приймати рішення сам та відповідати за свої вчинки. Отже, попри всі нюанси, що можна знайти в кожній серії як підтвердження не надто повної ідеальності й досконалості історії, загалом сучасний телевізійний детектив почав дрейфувати в правильному, як на мене, напрямку, коли йдеться про пошук героїв нашого часу, здатних боронити Закон та наводити Порядок.

Ілюстрація - http://ukrnews24.com