Говорить розгублена Україна
Буду відвертим: стати глядачем ток-шоу «Говорить Україна», яке стартувало 16 квітня в ефірі ТРК «Україна» (будні, 19.20) мене спонукала широка зовнішня реклама проекту. Причому - за межами Києва: білборд у підземці харківського метро став останнім аргументом для того, щоби подивитися прем'єру. Час показав: незалежно від того, що кого спонукало дивитися шоу, воно таки має певний позитивний резонанс.
Продовжуючи формат відвертості, скажу: я постійний, проте не регулярний глядач згаданого ток-шоу. Але я так само не читаю друкованої преси від першої до останньої шпальти, можу купити газету й журнал лише заради того, аби прочитати одну статтю. Те ж саме з інтернет-медіа: обираю лише ті теми, котрі цікавлять чи переймають мене особисто. Переконаний - такого здорового егоїзму не вистачає як авторам «Говорить Україна», так і телебаченню загалом. Не секрет - найкраще в людини виходить саме те, що зачіпає її особисто. Саме тому не всі випуски нового ток-шоу виходять рівними. Маю на увазі не рівень підготовки до кожного окремого шоу, тут усе в порядку. Показником для мене є жвавість дискусії. Є теми, котрі можна розкрити та закрити вже на п'ятнадцятій хвилині розмови, і решта - лише заповнення ефірного часу, але є й такі, котрі закрити неможливо в принципі.
Звісно ж, мене як журналіста, глядача та громадянина своєї країни цікавлять здебільшого останні. Програмна служба акуратно анонсує кожну наступну тему, через те в мене є можливість обирати, користуючись лише власною інтуїцією: коли бігти до телевізора, плануючи витратити на перегляд півгодини дорогоцінного часу, а коли можна і проігнорувати. Скажімо, якщо в студії обговорюється випадок, коли батько трьох дітей через фінансову скруту пішов грабувати банк, я наперед знаю відповідь: так робити не можна. Якщо вже вліз у фінансову авантюру і прогорів, визнай себе лохом, напийся, протверезій і ставай, наприклад, екопоселенцем. Якщо жертва фінансової афери вирішує когось пограбувати - це її особистий вибір, це вже сталося, й соромити тут нікого не треба. Проте коли йдеться про резонансне вбивство міліціонера-бєспрєдєльщика в Київській області, я - глядач.
Ефір, присвячений цій темі (17 квітня) вийшов одним із найемоційніших. Показово, що почався він із історії зґвалтованої, задушеної та спаленої заживо Оксани Макар. У цьому випадку присутні в залі гості, серед яких - речник МВС Володимир Поліщук, не особливо заперечували можливість самосуду над трійцею злочинців. Один із гостей, російський актор Сергій Жигунов, навіть припускав можливість повісити їх на ліхтарях. Не надто обурювався народ і діями чоловіка, котрий стріляв у мажора, вбивцю своєї доньки, який отримав умовне покарання. Але коли перейшли до історії Віталія Запорожця, який стріляв у міліціонера, що буквально тероризував округу, присутні в залі правоохоронці почали активно виступати проти самосуду. Обмовляючись, крім іншого, що треба було написати відповідну заяву, в усьому б розібралися, і якщо міліціонер винен - його б покарали. Люди в залі цьому не повірили - але тепер уже актор Жигунов став на міліцейський бік: мовляв, люди, що ви робите, адже вбито людину, чому ви радієте!
Таким чином, подвійні стандарти наочні. Правоохоронці підтримують стихійні мітинги з вимогою покарати убивць Макар та заодно - інших безкарних мажорів. У цілому готові погодитися: так, мажори знахабніли. Але коли йдеться про знахабнілих ментів, починаються каруселі: де ваші докази, так не можна, треба розібратися, все таке. До того ж у студію організовано завели групу підтримки застреленого міліціонера, кожен із яких міг розказати про бєспрєдельщика щось хороше.
Подібна ситуація виникала в інших тематичних ефірах. Так, 25 квітня Україна говорила про бездомних собак. Як на мене, ця проблема входить до «гарячої десятки» актуальних проблем нашого сьогодення. Ситуація в студії склалася з точністю до навпаки. Я розумію, що заступатися за братів наших менших, тим більше публічно, завжди почесно. Це сприяє самоповазі. Але окремі історії героїв, запрошених у студію, красномовно підтвердили: гуманізм закінчується рівно тоді, коли собача зграя нападе на гуманіста. Що там говорити - сам кілька разів наривався на хамство «собачників». Коли набирався нахабства й запитував, чому пес бійцівської породи та з теля ростом гуляє серед дітей у парку без намордника, відповідь завжди (!) була такою: «А давай на тебе, козел, вдягнемо намордник. І побачимо, як воно тобі, в наморднику. Не хочеш? Вали!». При цьому пес - не бродячий, дивився на мене явно вороже. У програмі ж балансу думок, на мій погляд, щодо цієї проблеми дотримано було не ідеально.
Або - ефір 8 травня, коли йшлося про зникнення пацієнта з Боярської лікарні. Пізніше його знайшли мертвим. Представники лікарні та міліції хором запевняли Україну, що Володимир Олексюк мало не сам викинувся з вікна. Тоді як зал, включно з більшістю запрошених гостей, апріорі не вірив жодному слову ескулапів та правоохоронців. Народ переконаний: люди в білих халатах не лише в Боярці, а по всій Україні крадуть пацієнтів, включно з малими дітьми, і торгують - як живими немовлятами, так і людськими органами.
Вище я навів лише три показові ефіри. Хоча прем'єрний, про викрадення дівчинки на вокзалі якоюсь страшною бабцею (а вона таки справді моторошна, як показали кадри реальної зйомки!) теж багато в чому задав тон головній проблематиці ток-шоу. А саме: уже з перших хвилин прозвучало - міліція навіть не хотіла шукати дівчинку. І вже коли вона знайшлася через сім років, правоохоронці швидше повірять заявам жахливої бабці про те, що вона не крала дівчинку, ніж заявам дівчинки: саме ця бабця вкрала її й тримала в брудному підвалі. Розмови про корупцію тут зайві. Нема в небажанні міліції працювати жодної корупції. Це радше розгубленість від власної низької професійної підготовки. Котра не дозволить зібрати доказову базу та довести склад злочину в усьому, що відбулося.
Саме розгубленість українців та наша незахищеність при надприродній здатності до самоорганізації та виживання - лейтмотив ток-шоу «Говорить Україна». Нам не треба доводити, що політики - падлюки, хабарники, крадії, злочинці. Ми радо бажаємо всім їм повиздихати в коментарях під повідомленням про загибель народного депутата. Ми навіть не потребуємо доказів провини того чи іншого мажора: слово «мажор» у нашій свідомості вже дорівнює вироку «вбивця». Ми свято переконані: лікарі в державних лікарнях готові будь-кого з нас продати на органи буржуям. Ми віримо пліткам частіше, ніж правосуддю. Бо торжества закону та реального розвитку громадянського суспільства в Україні немає.
Натомість ми готові жити ілюзіями про різні способи здорового харчування. Точніше, ми частіше визнаємо: харчування, яке вважається нормальним, від лукавого. Тому доводимо себе до хворобливого стану, наприклад, маніакальним схудненням або сироїдінням (ефіри від 3 та 4 травня). А ще ми зовсім дрімучі, коли треба завести нормальні гетеросексуальні стосунки одне з одним (ефір від 2 травня). Словом, ми не готові сказати навіть собі, як нам жити, для чого, з ким, що при цьому їсти, в що вірити і, головне, як себе вберегти та захистити.
Проте це досить просто виправити. Досить зрозуміти мету свого життя тут, в Україні. Повірити в щось спільно. Створити власну міфологію - якщо не єдину для всіх, то хоча б прийнятну для більшості. Чітко зрозуміти, хто наші герої, а хто - вороги. Телебачення як сегмент масової культури може в цьому допомогти. Якщо в якості нашого ерзацу міфології та мети, до якої слід прагнути, перестануть бути одноразові шоу. Герої яких не знають, чого хочуть, окрім як бути показаним по телевізору на всю країну... Якщо «Говорить Україна» хоча б пунктиром визначить, що слід вважати добрим, а що є поганим (при всій помітній неоднозначності нашого щоденного життя), свій внесок у формування бодай якихось сталих, хай і суперечливих, цінностей це ток-шоу зробить.
