Почну зовсім здалеку: навчаючись в українській радянській школі, я не любив творчості тоді ще живого класика української радянської літератури Олеся Гончара. Стандарти шкільної науки, які, між іншим, тепер не надто змінилися, дозволяли учням, що старанно писали твори правильного змісту на тему «Прапороносців», цих самих «Прапороносців» не читати. Проте ще в отроцтві ваш автор був нестриманим на язик. Тому публічно, на уроках української літератури, заявляв про свою нелюбов до цього роману – та й до всієї творчості Гончара. Але якщо інший назвав би це сьогодні усвідомленим бунтом нонконформіста, я не стану цього робити: мій протест був несвідомим. Чи підсвідомим. Не проти конкретного автора чи конкретного твору, а проти обов’язкового вивчення в школі нудної, непотрібної для власного розвитку, зате правильної літератури. 

Кажу це для того, щоб унеможливити підведення будь-якої соціальної чи навіть політичної бази під моє приватне небажання дивитися й слухати новорічні привітання перших осіб держави. Мені просто вкрай обтяжливо витрачати десять останніх хвилин старого року, що вже не повернуться, за великим рахунком – десять хвилин власного минулого, на заслуховування казенної обов’язкової банальщини. До того ж – не самими промовцями писаної. 

Слід врахувати також: автор цих рядків – фактично ровесник такого телепроекту, як «Новорічне звернення до народу». За 43 дні після мого народження, тобто 31 грудня 1970 року, Леонід Брежнєв уперше звернувся до радянських людей із телеекранів перед боєм новорічних курантів. З того часу минув 41 рік, і за весь цей час мені запам’яталося лише два таких звернення. Одне з них – навіть не українського, а російського президента. В ніч із 1999 на 2000-й роки Путін, котрий змінив Єльцина буквально ось-ось, звертався – причому не лише до росіян! – із попередженням: тепер усе буде «жорстко». Друге – кумедна поява Кучми разом із товстим онуком. Цей епізод обіграли в анекдотах та скетчах, а репутацію самого Леоніда Даниловича після «кучмогейту» це не врятувало.

Але це – випадки, що підтверджують правило: новорічне звернення президента до народу, може, не такий уже атавізм, але й не щось, варте аж такої серйозної уваги. Це я до того, що новорічних вітань президентів абсолютно не слухаю вже з часів пізнього Ющенка. Ну, і точно не хочу псувати собі зустріч Нового року, й без того зіпсовану веденням тверезого способу життя, ще й появою перед моїм новорічним столом лику ВФЯ.

Тобто, щоби не слухати новорічного вітання президента, мені не треба чекати спеціального заклику. Мені просто некомфортно слухати ці вітання. Отже, коли канал ТВі непрямо закликав небайдужих відмовитися слухати вітання Януковича, я розцінив це – тільки зрозумійте правильно! – як прозріння керівництва каналу. І приєднання ТВі до моєї приватної, ніде раніше не афішованої фрондерської ініціативи. 

Тим не менше, вирішивши зустрічати новий рік усе ж таки з ТВі, досить скоро зрозумів: є випадки, коли маятник, гойднувшись у протилежний тотальному абсурду з новорічними привітаннями бік, може утворити цією гойдалкою досить несподівану амплітуду. І не сказав би, що ця несподіванка надто приємна.

Оглядаючи ефір останніх годин 2011-го та перших годин 2012 року, колеги Сергій Грабовський та Інна Долженкова досить точно підмітили якусь апокаліптичну веселуху на більшості каналів та логічно протиставили цьому банальному продукту небанальний ТВі, зокрема – підсумковий випуск «Кабаре “Веселий песець”». Між іншим, згадуючи той же «Вечірній квартал», колеги нагадують нам про витоки Зеленського и Ко – криворізьку команду КВН. Чомусь забуваючи нагадати, що «Веселий песець» роблять також кавеенщики, тільки з Дніпропетровська. І їхня команда, до речі, в часи відновлення КВН у пізньому СРСР вважалася однією з кращих. Та річ не в кавеені, мир його праху: насправді, дивлячись кращі хіти цієї команди, котрі є реакцією на актуальну політичну та суспільну ситуацію в моїй країні, і навіть щиро аплодуючи, як громадянин я в якийсь момент зупинився. 

Політична сатира – це круто, сміливо та гостро, виконання дніпропетровців – майстерне, жарти дошкульні, влучні та гострі. Але за сорок хвилин до бою курантів зловив себе на думці: чи готовий я, сидячи за новорічним столом, адекватно сприймати політичну сатиру? Нехай я готовий підписатися під кожним словом, кожним куплетом, носити футболку з написом «Спасибо жителям Донбасса!» та значок із магічним сполученням літер «ЯНК ПНХ!» 

Але за новорічний стіл я не сяду в цій футболці та з таким значком. Адже саме для того й не заморочуюся привітаннями президентів, аби не пускати їх у своє життя хоча б тоді, коли під бій курантів треба швидко загадувати бажання.

Отже, порція політичної сатири від ТВі упритул до Нового року сприйнялася, як на мене, дещо пересмаженою. Боже збав, мені подобається «Веселий песець»! Це краще жартів «Вечірнього кварталу», з яких сміються політики, сидячи в залі, а отже – схвалюють ці жарти, позбавляючи їх змісту! Проте в новорічну ніч я не готовий дивитися на Януковича з компанією чи беркутівців, які лупцюють людей, навіть якщо все це подається в сатиричному контексті! Можете вважати мене консерватором, та часом нетрадиційна передноворічна програма здатна запарити не гірше традиційної обов’язкової клоунади.

А ось пародія на новорічне звернення Януковича у виконанні Андрія Гриценка від проекту ТВі «Яник жжот!» вже відверто напружила. Виходить, не втекти від Яника, нехай навіть такого, гротескного та зовсім не дотепного, про що ваш автор, між іншим, уже раніше писав. Цієї передноворічної фронди я так само не слухав, як не збирався слухати нудного привітання реального гаранта. Буквально: вимкнув звук та почав різати печеного гусака.

Аби вже в новому, 2012 році отримувати справжнє задоволення від концерту Братів Гадюкіних «Я повернувся домів». Спіймавши себе ще на одній думці: а почати транслювати «Гадів», нехай і сам концерт піврічної давнини, можна було б справді ще в 2011-му. Для тих, хто не хоче Януковича та натужної розважалівки, знятої в павільйонах «під дату», Гадюкіни, які б почалися в останню годину старого, а завершилися в першу годину нового року, справді відіграли б роль того самого нетрадиційного новорічного привітання. А «Веселий песець» цілком можна було б поставити перед концертом Гадюкіних. Але, повторюся, не завершувати рік політичною сатирою з похмурим візуальним рядом. 

Те, що ми бачили в 2011-му, напевне, побачимо і в 2012-му. Ілюзіями тішити себе не слід. Проте рок-н-рол, у даному випадку – від Гадюкіних – у виконанні українських музикантів, усе одно живіший за українську політику: владу, опозицію та партію «Удар»… Ось про що ТВі, пропонуючи якісну українську музику, міг би нагадати нам.

Коли концерт на ТВі переривався рекламою, я перемикався на ТРК «Київ». Пряма трансляція концерту на Майдані приваблює мене більше новорічних «вогників» та мюзиклів уже другий рік поспіль. Єдине, що трошки нервує: тим, хто на Майдані, все одно, під кого та під що тусуватися. Через те з однаковим ентузіазмом вітають ТНМК, Скрипку та Кузьму Скрябіна – саме його поява викликала в мене ті ж самі рефлекси, що рекламний блок: перемкнути канал чи забрати звук. Тому, дякуючи частій появі Кузьми на майданній сцені, я періодично повертався на концерт Гадюкіних, і так – до чергового рекламного блоку. Аби раптом зрозуміти: є ще одна річ, яка заважає мені зустрічати Новий рік спокійно.

Це не новорічне привітання Януковича. Не пародія на нього. Не Кузьма. Загалом українське телебачення до цього дискомфорту має опосередкований стосунок. Мене напружило… Євро-2012, із яким вітав українців зі сцени Майдану Олександр (Фоззі) Сидоренко. 

Я розумію: він не банальний фанат, Фоззі цікавиться футболом професійно. Напевне, є досить широке коло людей, котрим це імпонує. За межами новорічної ночі вашому автору по цимбалах футбольні проекти і взагалі все, що пропонує й пропонуватиме телебачення «в рамках підготовки до Євро-2012». Навіть Наталя Розинська у ролі ведучої програми на футбольну тематику мені байдужа, бо я не дивитимуся цієї програми! Проте, коли до новорічних вітань долучаються привітання типу «з новим футболом» чи «новим футбольним роком», та ще й у прямому ефірі, це вже, погодьтеся, зовсім нетрадиційно. Це дуже схоже на таку собі «політику партії».

Тотальний футбол – це все одно що тотальне вітання Януковича. І, якщо вже повертатися до джерел моєї приватної фронди – тотальний Олесь Гончар у шкільних підручниках, якого ми повинні любити, не читаючи. А футбол та розмови по телевізору про футбол під Новий рік – любити, навіть будучи байдужими до цієї гри мільйонів. Хоча й футболом цілком реально перегодувати навіть фанатів…