Кажучи про категорію «смішно - не смішно», людина завжди суб'єктивна. І ваш автор уже не раз зазначав це, займаючись такою невдячною справою, як спроба оглянути, проаналізувати й оцінити так званий гумористичний контент нашого телевізійного простору. Скажімо, я переконаний: постійні читачі «Детектор медіа» не бачать у російській гумористичній програмі «Криве дзеркало» нічого смішного. Але я так само бачив на власні очі тих, хто збирається перед телевізором саме з метою подивитися «Криве дзеркало», при цьому їхній регіт абсолютно щирий. Так само є певна, і досить велика категорія громадян, котрі не вважають російську стрічку «Особливості національного полювання» комедією.

Проте планка несмаку, напевне, все ж таки існує. Тож мусять бути й ті, хто розуміє: пропонуючи глядачам каналу ТВі гумор нового проекту «Яник жжот!» (прем'єрний вихід - 2 жовтня о 21.30), творці та натхненники програми у своєму щирому бажанні познущатися з української влади (яка на те, поза всяким сумнівом, заслуговує) пішли явно не тим шляхом. Спробую пояснити, чому.

Анонси «Яник жжот!» із вибраними хохмами проходили в ефірі каналу, як належить, протягом усього минулого тижня. Напередодні прем'єри, тобто 30 вересня, гостями «Ранку з ТВі» були безпосередні творці шоу, і їхнє представлення свого дітища винесло йому вирок ще до прем'єри.

Відбувалося все це трошки дивно. Спочатку ведуча Юлія Банкова запитує гостей: «Хлопці, хто такий Яник і чому він жжот?», хоча відповідь знають, здається, навіть учасники хору монгольських міліціонерів із роману Сергія Жадана «Депеш мод». Проте Юлія Банкова просто мусила поставити таке запитання - ну треба ж із чогось починати розмову! До неї якраз претензій нема. Є вони до відповіді Андрія Гриценка, він же - виконавець ролі того самого «Яника, який жжот». Актор заявляє, що це вигаданий персонаж і що вони своїм шоу нікого не хотіли образити. Буквально в наступному ж реченні називаючи свого вигаданого персонажа таким самим вигаданим ПІБ «Віктор Федорович Янукович». Аби... зовсім трошки згодом знову завести пісню про вигаданого персонажа і небажання когось образити.

Отакими виправданнями зміст самої програми нівелюється, а результат роботи перекреслюється. Бо дотепи, спрямовані на адресу влади або просто політичної сили, набувають характеру політичної сатири. Мета якої - якраз образити, зачепити, вколоти, вкусити, словом, зробити все, аби нам із вами було смішно, а об'єктам висміювання - неприємно й некомфортно. Політики повинні ображатися на творців сатири на них, докладаючи максимуму зусиль, аби їх якимось чином покарати. А творці політичної сатири повинні, своєю чергою, йти на прямий конфлікт із тими, кого висміюють, не виправдовуючись при цьому. Словом, або не починати - або почати і йти до кінця, без жодних вибачень у стилі «та ви ж нічого не подумайте».

Виправдовуватися якраз повинна влада. У цьому контексті одним зі зразків дієвої політичної сатири є для мене творчість американського письменника та журналіста Хантера С. Томпсона, яка датується першою половиною 1970-х років, коли він як кореспондент журналу «Ролінг Стоун» висвітлював перебіг президентських виборчих перегонів. По-перше, він ненавидів більшість політиків своєї країни, тому знущався з них, як міг. Часом навіть переходячи етичні норми й дозволені межі, на які Томпсон плювати хотів. Зокрема, він якось запустив інформацію про те, що один із кандидатів приймає рідкісний наркотик, від чого несе на зустрічах із виборцями різну ахінею - і кандидат спочатку мусив виправдовуватися перед країною, а потім - взагалі вийти з перегонів. Лише після того Томпсон заявив: це був жарт, таке собі іронічне припущення, а якщо в це повірили, значить - грішок є. По-друге, журналіст персонально ненавидів Річарда Ніксона, і під пером Томпсона цей американський президент поставав часом навіть не людиною, а якоюсь неземною почварою.

Так, це була провокація. Але політична сатира - це здебільшого провокація. Якщо політик грає не за правилами, зупинити його можна лише в один спосіб: грати з ним його ж методами. У політиків, із яких сміються, земля повинна горіти під ногами. Бо це тільки Дмитро Джангіров, один із авторів політичного мультика «Великі перегони» (2002), чітко поділяв свою сатиру на власне «сатиричну» та «іронічну». Тобто - дошкульну та превентивну, добру й злу. Причому добру іронію він спрямовував передусім на провладних політиків, а злу сатиру - на лідерів опозиції.

Хоча Бог із ними, з «Великими перегонами». Це був більше політтехнологічний проект, так само, як вікопомний інтернет-серіал «Операция "Проффессор"» (2004). Проте цей лідер переглядів до всього був ще актуальний та справді смішний. Щоправда, політична сатира зразка 2011 року відрізняється від своєї «сестри» зразка 2004 року тим, що тоді ми були в захваті від сміливості авторів - адже до того часу припустити не могли, що владу можна не тільки боятися, а й висміювати.

Останнє принесло свої позитивні плоди: Віктора Януковича, Миколу Азарова, Дмитра Табачника чи Анатолія Могильова ніхто в Україні не боїться. Ба більше: їх зневажали ще до того, як вони до влади прийшли. Результати голосування в другому турі виборів-2010 жодним чином не є підтримкою Януковича, це радше публічний ляпас його попередникам. Хотілося б, щоби наступники зробили висновки та отримали урок. Тим не менше, нічого смішнішого за реальних Віктора Януковича, Миколи Азарова та інших, із кого висміюють творці «Яник жжот!», насправді в нинішній Україні немає.

Вони були смішні ще тоді, в 2004-му. Тепер же букети в пику, водіння цапа-Табачника під кабміном, падіння вінка, міліцейське полювання на письменницький «фалос», всі ці «йолки», «кровосісі» та інші легендарні обмовки й не менш недолугі дії «команди професіоналів» смішать народ куди більше за оці пародії в «Яник жжот!», придумані, поза сумнівом, талановитими артистами.

Колись Сергій Притула сказав, що скетч «Доктор Хлус» робити важко, бо оригінал - «Доктор Хаус» - насправді часто має в своїй складовій пародійні моменти, не кажучи вже про іскрометний, хоча й чорний гумор. Тобто, робити пародію на хорошу пародію, тим більше - намагатися сміятися з уже завідомо смішного, справа марна та невдячна. Українська влада - це пародія на владу. Вона, влада, недолуга, неосвічена та смішна й без програми «Яник жжот!». Нічого такого, з чого сміятися не можна, команда Андрія Гриценка нам не показує. Щоправда, є, як на мене, досить непогана знахідка: Роман Грищук у ролі Азарова. Власне, кумедна не сама пародія на українську мову Миколи Яновича, а несподіване вирішення самого персонажа: він веде програми з назвами на кшталт «Миколина погода» чи «Миколина аеробіка», полемізуючи з улюбленою мільйонами брендовою «Миколиною погодою» з Миколою Луценком.

Загалом те, що ми побачили за 15 хвилин і, напевне, ще побачимо, варто було б охарактеризувати одним реченням: «Правильно, але тупо». Ну, ось нам показують скетч про такого собі народного депутата на прізвище Безграмотний, який написав книжку. Я пропоную організувати невеличкий плебісцит: скільки українців вважають своїх обранців із депутатськими значками справді грамотними людьми? Знати літери, вміти тиснути на кнопки і читати по писаному зовсім не означає бути грамотним. Михайло Булгаков словами професора Преображенського оцінив Шарикова словами: «Він говорив? Це ще не значить бути людиною», і подібне визначення так само легко додається до депутатів усіх рівнів та їхніх помічників, принаймні в Україні. Ми це знаємо, тому «Яник жжот!» - лише фронда, але аж ніяк не реальна дошкульна сатира чи хоча б політичний анекдот.

Хоча я не готовий сказати, що саме може дошкулити нашим політикам. Якщо вони косяками йдуть на концерти «Вечірнього кварталу», де щиро регочуть над жартами про себе, а потім запрошують артистів на приватні концерти з проханням: «Покажіть мене!», мені, чесне слово, шкода зусиль кварталівців. А якщо політикам подобається, як із них сміються - ціна такому гумору одна копійка.

Проте сам факт появи програм зразка «Яник жжот!» свідчить про одну велику позитивну тенденцію: ми перестали боятися так званої влади та сприймати її серйозно. Лишається тільки знайти методом проб і помилок найбільш дієвий спосіб сміятися з них.

Фото - podrobnosti.ua