Жінки на межі нервового зриву
Знову «Детектор медіа» запропонувала двом нашим постійним авторам - цього разу Андрієві Кокотюсі та Наталі Виговській - висловитися стосовно прем'єрного проекту. Реаліті-шоу «Зняти все» почало виходити на каналі «1+1» з понеділка по четвер о 22.30 з 25 липня.
Читайте також про проект на сайті «Дуся».
Саме ця назва одного з ранніх фільмів Педро Альмадовара одним реченням визначає те, що ми можемо побачити в новому проекті «Плюсів» «Зняти все» з 25 липня, коли він стартував в ефірі. Зізнаюся чесно: почав дивитися програму, виконуючи свій обов'язок оглядача «Детектор медіа», дізнавшись перед цим, що в Україні адаптують ще один іноземний формат, цього разу - ізраїльський. Звісно, я не бачив оригіналу, хоча відразу заточив себе на черговий виток розмови про те, що наше телебачення - зливний бачок чужих форматів або щось таке. Й налаштувався відповідним чином. Тим більше, що весною завдяки фестивалю Docudays UA київські кіномани мали змогу познайомитися й з художнім фільмом-експериментом «Я тебе люблю», який у подібний спосіб створив російський режисер Павло Костомаров (продюсер - Олександр Роднянський).
Проте під кінець першої серії, кожна з яких триває не більше 30 хвилин, зловив себе на думці: таке цілком могли придумати в нас, без закордонних підказок. А також укотре переконався: останнім часом в Україні навчилися вже не тупо мавпувати, а й справді адаптувати іноземне до потреб та способу мислення та сприйняття саме українців. Тобто, варто говорити про успішність саме ось такої, якщо можна так сказати, ментальної адаптації. І якби не знаття, що «Зняти все» - теж переспів, вирішив би - наші самі додумалися.
На перший погляд, не відбувається нічого особливого. Маємо черговий зразок реаліті-шоу, де, за умовами гри, п'ятеро не знайомих між собою людей різного віку, соціального та сімейного статусу фіксують на відеокамеру певні моменти свого життя. Своєрідний звіт перед собою. Інтимний щоденник, тільки не написаний, а наговорений просто в повернутий до себе об'єктив. Тут маємо багатозначну назву: «Зняти все» в значенні «стоп, знято!» і в значенні «роздягтися, оголитися», тільки не тілесно, а душевно й духовно. Підозрюю: серед невтаємничених глядачів, особливо чоловіків, напевне були такі, хто повівся на це просте тлумачення, чекаючи, що після десятої вечора для них буде аматорський стриптиз. Натомість, повторюся, маємо щось на кшталт стриптизу душевного.
Напевне, мій персональний сексизм прогресує: всі п'ятеро персонажів із відеокамерами виявилися жінками, а отже, йдеться про - безперечно! - багатий та суперечливий жіночий внутрішній світ. Для мене в цьому є щось від гінекологічного відділення та, мабуть, «Жіночого журналу» й «Доярки з Хацапетівки», «Віднесених вітром», статей Марії Арбатової та творів Оксани Стефанівни Забужко. Словом, жінка зсередини, її повсякдення, в якому мужчини, навіть законні чоловіки - або чужі й зайві люди, або вороги, а сама вона - така красива, така розумна і така самотня, бо немає поруч гідних (хоча дехто з них у шлюбі скоро як двадцять років, це що - продаж себе за борги?) - словом, усе це в комплексі та окремо недоступно моєму розумінню та світогляду. Але все ж таки тут, під час перегляду, відбулася дивна річ, яка змусила вашого автора дивитися наступну частину вже не лише з професійного обов'язку, а навіть чекати продовження.
Спробую пояснити свої відчуття. В кожній серії перед нами - кілька фрагментів із життя студентки, таксистки, матері-одиначки та двох ділових заміжніх жінок-матерів. Усе це виглядає вирваним із контексту, хоча щоразу відео підібрано й змонтовано відповідно до означеної, як на мене - досить умовно, теми чергового розділу. Кожна з цих жінок має маленькі радості, дуже багато поточних особистих проблем, але всі вони гуртом якісь неприкаяні. Безперечно, спроектувати кожну з них на себе може не лише глядачка, а й навіть глядач-мужчина. Та головне: все, що ми бачимо на екрані, хоча й вирване з загального контексту окремо взятого життя, але на сто відсотків перебуває в іншому контексті - міського повсякдення. Ось цей контекст мені, міському жителю, урбаністу до мозку кісток, виявився знайомим та, відповідно, дуже близьким.
Ми можемо не лише побачити, а й навіть відчути та відтворити кожен для себе смак того, що називається ритмом великого міста, цілодобовою пульсацією мегаполісу. Який ніколи не спить, тому такий зденервований. Маємо зразок урбаністики в чистому вигляді. Відеокамера фіксує маленьку мураху-людину, яка є лише функціонером у мурашнику не містечка, а саме великого міста. І такою мурахою залишається, незалежно від того, що ця людина собі й про себе там придумала.
Можливо, в інших умовах (ну, скажімо, живучи не в мегаполісі, а в Хацапетівці) всі ці п'ятеро жінок мали б інакші родини, інших знайомих, не такі помітні комплекси і взагалі - відмовилися б зніматися на камеру, аби їх потім показали по «ящику» на всю країну. Проте саме городянки, обтяжені набутими міськими неврозами настільки, що навіть мають до більшості з них певний імунітет, більш відкриті та охочіше вмикають камеру. Правда, студентка Мар'яна і таксистка Ніна здаються мені закритішими за їхніх старших співучасниць у відеосповідях Міли, Наталі та Гали. Проте саме ці дівчата, у яких нібито нема підстав утомитися від життя, здаються мені правдивішими за жінок, котрі пливуть за течією і вже не хочуть нічого міняти, скаржачись камері на те, що їх ніхто не любить, не полюбить і все в них не так.
Студентка думає, як їй іти на пари - з цілим пакетом чи порваною сумкою, підхарчовується в пацанів, котрі сприймають її лише як «свого хлопця», і дещо розгублена, бо невпевнена у завтрашньому дні. Таксистка спить із плюшевими іграшками, в приступі істерики лупить своїм мобільником об стіл, катається нічним Києвом у пошуках заробітку і бурчить, що спритніші колеги перехоплюють у неї клієнтів. «Тіткам» із налагодженим побутом теж, виявляється, несолодко: по-моєму, поки що матюки не зриваються лише з вуст матері-одиначки Наталі. Але лайка тут - не злоба, а відчай, данина великому місту та симптом неврозу та фобії.
Зняте й побачене може нагадати або артхаусний фільм, або зразок студентської роботи для конкурсної програми фестивалю «Відкрита ніч». Цінність усього цього матеріалу - в його неексклюзивності. На місці героїнь із рівним успіхом може опинитися будь-хто з нас, і ми так само почнемо нити, скаржитись, матюкатися, старанно підтримувати якісь стосунки з оточуючими, соціалізуватися щодня й щоночі. Мені здається, навіть слова та фрази наші будуть приблизно однакові. Ну, а зміст - так точно. Прокладена з серії в серію історія Ніни взагалі може стати основою для роману в стилі нуар та однойменного фільму: в житті цієї молодої жінки надто багато ночі. І лишається пошукати відповідь на останнє запитання: а наскільки «Зняти все» - справжнє?
Якщо людина не знає, що Великий Брат спостерігає за нею, вона поводиться природніше, ніж коли її повідомлено про зйомку. З іншого боку, учасниці самі погодилися вивертати душу лише тоді, коли на те виникне нагальна потреба в кожної особисто. І щирість матюків та природність поведінки регламентується лише загальним настроєм героїні: ось зараз ввімкну камеру і скажу ось таке. Але є моменти, про які я промовчу, тобто, в ці моменти камеру буде вимкнено.
Таким чином, первинний, робочий матеріал, із яким працювали вже на телебаченні, готуючи до ефіру, цілком міг являти собою певною мірою постановочні зйомки. Різниця лише в тому, що самі героїні, а не керівники проекту, вирішували, що треба зняти. Отже, реаліті-шоу, автентична «замкова шпаринка», все ж таки поступається місцем документальному кіно: воно багатопланове, різножанрове, і в мене є всі підстави вважати проект «Зняти все» таки не телевізійним шоу, а документальною стрічкою про типове життя міських жінок, яку допомагали створити її герої.
Невже на таку ідею мусить наштовхнути іноземне телебачення?