Вітаючи українку Марину Вроду з успіхом на фестивалі в Каннах, міністр культури України Михайло Кулиняк відкрив усьому світові очі. Виявляється, це сталося тому, що нашою державою керує особисто Віктор Янукович, великий фанат українського кіно. До речі, і справді: коли в 2003 році на Берлінале нагороду отримував український аніматор Степан Коваль за «Йшов трамвай №9», Віктор Янукович був прем'єр-міністром. Правда, коли в 2005 році Ігор Стрембіцький отримав там же, у Каннах, «Золоту пальмову гілку» за «Подорожніх», Янукович перебував навіть не в опозиції, а взагалі - поза політикою, зализував рани. Дивно, що пан Кулиняк не продовжив теми і не розказав, що вибір українки Ольги Куриленко на роль дівчини Бонда в бойовику «Квант милосердя» (2008 рік) - теж заслуга дорогого Віктора Федоровича, який під час кастингу саме короткий час удруге обіймав посаду керівника українського уряду.

Але чиновницькі фантазії Михайла Кулиняка, попри їхню відірваність від реалій (насправді короткометражний фільм Марини Вроди створювався коштом французької сторони і Янукович навряд чи взагалі знав про існування проекту) все ж таки мають під собою маленьке раціональне зерно. Адже хтось ще з українських чиновників, крім Ганни Герман, уперше спробував ввести Януковича не просто в культурний контекст, а навіть у процес кіновиробництва, якого в нашій країні не існує де-факто.

Отже, маємо чергову обмовку за Фройдом: українському кіно потрібна як мінімум державна підтримка. І бажано - не на словах, тобто не в вигляді розмов про важливість та перспективу розвитку цього найважливішого з мистецтв.

Вкотре озвучив думку про необхідність державної підтримки актор Остап Ступка на кінофестивалі «Харьковская сирень». Причому я підозрюю, що говорив Остап Богданович не про короткий метр, який перемагає на фестивалях. Бо з коротким метром, як із артхаусом і загалом фестивальним кіно, в Україні все ще більш-менш. Чого вартий локальний успіх безбюджетного проекту «Мудаки. Арабески». Інший приклад - перемога стрічки Олександра Кирієнка «Ілюзія страху» на фестивалі в Х'юстоні (США), хоча прокатна доля картини в Україні, м'яко кажучи, не склалася. Аналогічну історію має прокатний фільм виробництва Star Media «О, щасливчик!»: касові збори дещо розчарували виробників, зате минулорічний міжнародний успіх на престижному фестивалі незалежного кіно WorldFest Houston Film Festival настрій нашим напевне підняв.

Спеціально для Михайла Кулиняка та Ганни Герман наголошую: ані Віктор Янукович, ані жоден інший державний муж не доклав руки як до ідеології та виробництва всіх цих стрічок, так і до просування їх у світі. Й, відповідно, до успіху, нехай і локального. Натомість спроба української влади під патронатом Катерини Ющенко презентувати українське кіно в Каннах кілька років тому окремим павільйоном вилилося в безпрецедентну, як потім писала преса, поразку: під час показу «Богдана-Зиновія Хмельницького» з залу виходили навіть наші співгромадяни, а іноземці ввічливо мовчали.

До речі, до згаданого вище Остапа Ступки в тих, хто читає цей текст і готовий долучитися до обговорення проблеми, може виникнути низка претензій. Мовляв, не Ступці-молодшому вимагати від держави підтримувати національне кіно. Адже він знявся в карикатурній ролі бандерівського ката у російському пропагандистському фільмі «Ми з майбутнього - 2». Проте в мене як громадянина України немає претензій до Остапа Богдановича. І я прекрасно розумію його бажання зніматися в кіно, бодай у такому, а не вести різного роду фестивалі, презентації та корпоративи. Відтак акторові в Україні нічого, крім таких ролей, не пропонують, і доводиться приймати не надто пристойні пропозиції. На моє глибоке переконання, якби держава Україна запропонувала акторові розумну альтернативу, він би напевне від цієї пропозиції відмовився. І в тому, що українським акторам фінансово вигідно грати другі ролі в російському кіно, аніж нічого не грати в кіно українському, винні не українські актори.

Між іншим, кілька моїх знайомих скептиків, подивившись російську героїчну драму «Кандагар», забрали назад свої слова про те, що наш Богдан Бенюк, член політради ВО «Свобода», грає роль типового тупого хохла-боягуза. Бо, виявляється, не все аж так погано: втілюючи певні стереотипи, котрі ще з часів радянського кіно закріпилися за персонажем українського походження (та хоч опер Іван Пасюк у «Місці зустрічі змінити не можна»), наш популярний комік вийшов із ситуації досить гідно. Зіграний ним українець виглядає чи не найживішим членом захопленого в полон російського екіпажу, і вже точно - не падлюкою та зрадником. А ось чому українцям не пропонують грати сучасників із таким же успіхом у себе вдома, далі лишається під питанням.

З іншого боку, маємо претензії Генпрокуратури до Держкіно, з яких витікає: раз розслідується нецільове використання коштів, значить, кошти на створення фільму зі скарбниці все ж таки виділяються. Чи, принаймні, виділялися колись. Отже, держава все ж таки бодай вряди-годи згадує про кінематограф і надає хоч якусь підтримку. Проте, на мою думку, однією з причин виникнення прецеденту, коли в державі без «офіційного» кіно намагаються покарати тих, хто кіно не знімає, є саме байдужість держави та влади до результату. Наприклад, якщо виділяються мільйони на зведення вертолітного майданчику, президент хоче цей майданчик не просто бачити, а й посадити на нього свій вертоліт. Тоді як фільму, на який виділено в багато разів менше коштів, не хоче бачити ніхто.

Навіть глядач - так налаштовує сам себе режисер Тарас Томенко, чий проект «Зона» став в історії з Генпрокуратурою каменем спотикання. Ще в квітні 2008 року, представляючи проект у рамках V Київського міжнародного «Кінофоруму Україна», молодий перспективний та напевне амбітний режисер заявив: «Я не розумію, що таке загальна аудиторія», тим самим поставивши себе в опозицію до глядача. Нинішня колотнеча довкола фільму, який знімають четвертий рік - наслідок такої ось опозиційної діяльності, коли важливий не результат, а процес, і коли маневри важливіші за війну та перемогу.

Таким чином, якщо держава долучиться до процесу кіновиробництва в Україні, приціл має бути не на розвиток фестивального «кіно не для всіх», бо цей напрямок, як бачимо вище, розвинутий не худо-бідно, а навіть досить успішно. Жанрове кіно про нашу історію та сучасне життя з перспективою якщо не повернути вкладені кошти до бюджету, то принаймні вийти в нуль - ось, на мою думку, яким повинен бути головний державний пріоритет у справі відродження національного кіно.

А для цього варто ухвалити кілька законів, які навряд чи будуть спірними та викличуть баталії в парламенті. Наприклад, фільм, на який виділено бюджетні кошти, мусить бути показано в кінотеатрах по всій країні. Так, кінотеатри приватні і прокатникам краще знати, з якими стрічками працювати. Але якщо немає так званих державних кінотеатрів, то комерційні майданчики, працюючи з фільмом українського виробництва, матимуть певні пільги на кілька років, щоб це було вигідно робити. Паралельно той-таки Віктор Янукович мусить заохотити великий бізнес: інвестуйте в кіно, і вам за це нічого не буде, ще й нагородять як меценатів. Одна умова: фільм, у який вкладаються гроші, не повинен бути ані віртуальним, ані фестивальним. За нього неодмінно мають проголосувати гривнею українці, купивши квиток у касі або ліцензійний DVD-диск.

Авторитетний знавець кіно і шанований мною голова Спілки кінематографістів України Сергій Тримбач останнім часом не раз і не два казав про те, що Україні потрібен подієвий касовий фільм власного виробництва. Він навіть знає тих, хто готовий вкласти в таке кіно мільйони. Проте, виявляється, все гальмує брак ідей. Але його переконання, що в нашій країні немає сценаристів, розбиває нещодавно створений ще одним кінознавцем, Володимиром Войтенком, банк оригінальних українських україномовних (!) сценаріїв. Певна частина цих сценаристів є водночас режисерами, котрі знімають усе що завгодно, окрім нового актуального українського кіно. Або Сергій Васильович про це не знає, або всі режисери та всі сценаристи - справді безталанні особи, не здатні нічим оригінальним зацікавити ані інвестора, ані державу, ані критика. Хоча, наприклад, зовсім, здавалося б, не кінематографічні твори нашого молодого модного сучасника Любка Дереша зацікавили інвесторів на рівні ідеї, тож їх уже хочуть екранізувати.

У підсумку маємо не брак ідей, брак режисерів чи навіть брак майданчиків для показу або відсутність грошей, які можна витратити на кіно. Наочна відсутність бажання як у держави й влади, так і в приватного бізнесу взагалі брати участь у виробництві кіно в нашій країні. Коли немає бажання і розуміння того, для чого, крім міжнародного фестивалю і подальшого забуття, це все треба, будь-яку ідею можуть запороти на корню, обізвавши нецікавою та неоригінальною. Будь-якого творця апріорі вважатимуть бездарним, лінивим та неконкурентним, причому аргументовано це доведуть. Будь-який кінопроект назвуть недоцільним, довівши це з калькулятором.

За таких обставин свої доморощені Тарковські в нас, напевне, знайдуться. Але зовсім не буде ґрунту для появи та змужніння в конкурентній боротьбі за глядача своїх Спілбергів, Тарантіно, Альмадоварів, Хічкоків та Бекмамбетових. Ну, хіба що заявить про себе доморощений Міхалков, чия дивна любов до рідного краю так само не знайде відгуку в глядацьких серцях.

Фото - http://www.lib.berkeley.edu/