Якщо вже починати розмову про боротьбу зі стереотипами, то найперше слід закликати робити це всіх, хто з різних причин називає себе в Україні критиками: літературними, музичними, кіно-, театральними і т. д. Наприклад, чомусь кінокритики, котрі пишаються власною фаховістю, люблять писати про короткометражку хронометражем у 10 хвилин, показану десь на фестивалі, і вважають, що аналізувати касовий успіх фільму «Службовий роман. Наш час» - нижче їхньої гідності. Адже й те й те - кіно, до виробництва обох стрічок докладався інтелектуальний потенціал певної кількості недурних людей, а різниця - лише в меті: короткометражка пнеться заробити приз на фестивалі (і не завжди виходить), творці «Службового роману» хочуть зібрати касу, а ті, хто робить телевізійний фільм або серіал, виходять на герць за цифри рейтингів. Проте, повторюся, все це - кіно, тільки для різної аудиторії.

Говорю це після появи проекту «Ілюзії сучасності» з Романом Бондарчуком - чергової прем'єри на К1, яка негайно дістала копняка на «Детектор медіа» за беззмістовність, безідейність, вторинність та необов'язковість. Роздраконивши прем'єрний випуск, Наталка Полинкова в принципі зробила правильні зауваження. Проте оцінювати «Ілюзії сучасності» та інші подібні програми, яких на К1 досить багато, варто за зовсім іншими критеріями.

Для прикладу - це все одно, що порівнювати 20-хвилинний набір суперечливої інформації, яку безсистемно видає фокусник Роман Бондарчук, із «Очевидним-неймовірним», яку колись у радянські часи вів академік Сергій Петрович Капіца. Або оцінювати згадану всує одноразову комедію «Службовий роман. Наш час» за критеріями, які застосовують до стрічок Кіри Муратової. Чи вимагати від резидентів «Комеді клабу» таких самих жартів, як у «Вечірньому кварталі».

Реальною жертвою оцінки за формулою «мені не подобається, значить, це погано» у 2006 році стали організатори фестивалю «День Незалежності з Махном» у Гуляйполі. Наслухавшись анонсів про концерт на місцевому стадіоні, місцеві жителі зійшлися туди родинами, причепуривши дітей, вдягнувши свої найкращі спідниці на резинках, нові спортивні штани та накрутивши волосся плойками. Замість звичних для таких заходів Кіркорова, Повалій чи Павліка люди побачили нечесаних похмільних рок-музикантів та почули Леся Подерв'янського в авторському виконанні. Після чого, так і не звикнувши до, що «фестиваль» - це не обов'язково естрада та художня самодіяльність, місцеві пройнялися до гостей стійкою неприязню. В результаті фестиваль кілька років поспіль не розгортався в Гуляйполі святковим табором, а тримав кругову оборону, мов бівуак поселенців.

Отже, за аналогією, телебачення в Україні - це не обов'язково політичні ток-шоу, пошук талантів, змагання кулінарів та інші перетворення з пацанки на панянку. Чому авторська програма - це лише «Правда Віталія Портникова», «Вечір з Миколою Княжицьким», «Республіка» з Анною Безулик тощо? Наприклад, в ефірі К1, здається, чи не найбільше програм, котрі позиціонуються, як авторські. Нехай їхні автори не надто відомі широкому загалові, проте хто сказав, що право висловлювати нехай не свою, але якусь думку мають тільки люди, яких упізнають швидше, ніж Романа Бондарчука чи Олександра Тесленка, який у недалекому минулому вів авторську програму «Скептик» і вона, кажуть, мала досить непоганий рейтинг. Тепер у нього - «Не може бути» і «Спеція», а ще серед авторських програм К1 є такі, як «Галілео» чи «Дарвін-шоу»: теж нічого нового й оригінального, зате без претензій.

Мені соромно, але я не блогер і не зовсім розумію їхнього призначення. Проте якщо свої блоги заводять Нікіта Михалков, Юлія Тимошенко чи Барак Обама, значить, це досить ефективний засіб спілкування та доведення власних думок у сучасному світі. Бо перший блог насправді написала пересічна людина, в цьому я глибоко переконаний. Відомі світу цього потім перейняли передовий досвід. Але чомусь блогера не звинувачують у тому, що він несе якусь пургу, яку всі знають. Скажімо, що Волга впадає в Каспійське море або що «Стомлені сонцем - 2» - погане кіно.

Як на мене, програми типу «Ілюзії сучасності» - це до певної міри десакралізація телебачення. Адже ми звикли, що телевізор - остання інстанція; кого не показують по телевізору, того не існує в реальному житті, і якщо в новинах кажуть, що учасників Податкового майдану ніхто не переслідує, а Харківські угоди корисні, значить, так воно і є. Тому і програму фокусника Романа Бондарчука, і решту проектів, зазначених на К1 як авторські, ваш автор радив би сприймати як свого роду телеблог.

Колись на ТРК «Київ» виходили «5 хвилин із Володимиром Заманським», де журналіст говорив про відомі на загал речі, не намагався здивувати, проте слухати це було необтяжливо. Років десять тому такими програмами пістрявіло російське ТБ, і глядачі-аксакали напевне пам'ятають «Час Быка» Андрія Черкізова на НТВ або «Однако» Михайла Леонтьєва на Першому каналі. У той самий час перед виборами і в нас була програма «Проте», але - як складова чорного піару та політтехнологій. Тим не менше, коли якась людина по телевізору говорить про все й ні про що нетривалий час, це сприймається краще, ніж монологи провладних та опозиційних політиків десь у Шустера чи Кисельова.

«Ілюзії сучасності» - проект неполітичний. За змістовим наповненням він нагадує останню сторінку будь-якої друкованої газети, де вміщено всяку всячину. До 1917 року така рубрика називалася «Смесь», і про те, як цю суміш правильно готувати, написав фейлетон відомий сатирик Аркадій Аверченко. Таким чином, контент «Ілюзій сучасності» - це така собі телевізійна суміш. Цікавинки тепер беруться з інтернету, за тим же принципом, що й новини для ранкових програм. Це телебачення для лінивих або тих, у кого інтернету нема, і вони не можуть дізнатися «всієї правди» про собак у космосі, Моцарта й Сальєрі, а також чи ростуть після смерті нігті й волосся, чи шкодить здоров'ю читання в сутінках, чи бувають бородавки, якщо візьмеш жабу до рук. Головна чеснота - цією сумішшю не перевантажують і зовсім не залякують, як у програмах на зразок «Стоп-10» чи «Провокатор» на IСTV.

Особисто я дивлюся «Ілюзії» заради несподіваних підводок до чергової банальщини. Оцініть: Роман Бондарчук кидає в склянку з водою серветку, в воді папір перетворюється на яйце, фокусник розбиває яйце в склянку і хитро дивиться в камеру: «Спросите, как я это сделал? Элементарно, Ватсон!» Далі - розповідь навіть не про Ватсона, а про Шерлока Холмса. Або: «Бывают карты игральные. Бывают карты таро. А бывают карты контурные», - після чого ведеться мова про географію.

Щоправда, зовсім уже авторською програму «Ілюзії сучасності» назвати можна лише в тому випадку, якщо фокусник Бондарчук сам добирає теми, шукає ідеї, робить висновки, а не начитує готовий текст із суфлера. Але такий, мабуть, закон у цього нового жанру - телевізійного блогу.