Документальний цикл «Моя країна» стартував на «Інтері» 15 лютого. Фільми циклу виходять в ефір незадовго до півночі.

Третій фільм циклу «ТАК пити не можна» (1 березня о 23:35) почався з повідомлення автора та ведучого Романа Бочкали: «Кожен день алкоголь вбиває 40 українців». Далі повинно стати ще страшніше: за офіційною статистикою в Україні - 1 мільйон алкоголіків, за неофіційною - в 5 разів більше. Моя країна - взагалі в п'ятірці найбільш питущих країн світу, який очолює Молдова і дуже цим незадоволена. Моїй же країні, по-моєму, така статистика до лампочки. І майже півгодинний фільм «ТАК пити не можна» ситуації не виправить.

Якби ваш автор міг внести пропозицію, до якої влада моєї країни швидше прислухається, ніж навпаки, то я б радив кинути зусилля на повернення до нормального життя сотень тисяч безпритульних дітей та підлітків - власне, цю тему вкотре підняли в прем'єрному фільмі циклу - «13». Суд над Тимошенко та Луценком, розборки з активістами «податкового Майдану» та борцями з пам'ятниками Леніну-Сталіну, пенсіонери, кількість яких треба зменшити, і аеродроми для президентських літальних апаратів, які треба побудувати, та інші нагальні проблеми нехай почекають.

Порівняно з безпритульністю чи катуваннями в міліції алкоголізм - справді не найбільше зло. Він швидше похідне, ніж першопричина. Я дуже мало знаю випадків, коли дорослу людину відловлювали в кам'яних джунглях чи степах України, аби силою залити їй у горлянку алкоголь. Натомість безпритульність, голод, хвороби, дитяча проституція заради виживання та смерть у каналізаційному люкові - це не свідомий вибір дитини, це ненормально.

Так само ненормальною є ситуація, коли під виглядом боротьби за тверезість влада в центрі та на місцях намагається обмежити торгівлю алкоголем у нічний час. Ця торгівля буде нелегальною, і так звана турбота про наш із вами тверезий сон - лише стимул для тіньового ринку алкоголю та додаткова можливість вибудовувати корупційні схеми. Наприклад, влада десь закриває очі на нічну торгівлю, а власник цілодобового магазину за це засилає відповідним людям «п'яні» гроші в білому конверті.

Отак пити справді не можна. Але про це Роман Бочкала не каже зовсім. Так само, як не наводить хоча б для прикладу іншої статистики: а скільки ж народу збивають по всій країні на смерть своїми автівками недоторкані високопосадовці, їхні діти, друзі та родичі. Або скільки людей помирає від некваліфікованої чи невчасно наданої медичної допомоги. Чи скількох громадян моєї країни щодня калічать або навіть убивають у міліцейських відділках. Невже в усіх цих смертях винен алкоголь або, як варіант, алкоголік чи побутовий п'яниця?

Бачите: лише поверховий аналіз проблеми, яку піднімають колеги, викликає масу запитань. Хоча на офіційному сайті «Інтера» можна прочитати думку головного редактора інформаційної служби каналу Олександра Пилипця: «Новий проект "Моя країна" дозволить журналістам більш детально розкрити тему, вийти за межі новинного формату, показати своє ставлення до даної соціальної проблеми». Гаразд, але, на секундочку, майже один в один це повторює завдання, яке ставили перед собою автори не далі як грудневого проекту цього ж каналу «Докладно з...». Не полінуюся, процитую: «Сухий і чітко регламентований формат новинних випусків не дозволяє репортеру детально проаналізувати проблему, яку він освітлює, дати можливість глядачеві поміркувати над нею разом із ним і головне - знайти відповіді на питання, що виникли».

Отже, вийти за межі новинного формату не вдалося в «Докладно з...», то вирішено запустити з цією ж метою «Мою країну»? Або - не так важливо, як називається програма, головне - вийти за межі новинного формату? Тоді який смисл змінювати назву? Тільки тому, що змінилося керівництво каналу? Тим більше, що й у фільмах нового циклу, які вже вийшли в ефір, проблеми демонструють, але не розкривають із тієї сторони, з якої до неї ще не підходили. В будь-якому разі все це - біг на місці. Образно кажучи, дорівнює спробі боротися за тверезість шляхом обмеження продажу алкоголю вночі.

Якщо ж абстрагуватися від форми подачі, змістове наповнення фільму «ТАК пити не можна» загалом показує способи, до яких вдаються люди, аби кинути пити. Будучи аж надто глибоко в матеріалі, ваш автор дивився цю програму так, як, мабуть, реальні ветерани війни дивляться фільми про війну, зняті тими, хто ніколи не брав участі в бойових діях. Хоча творці фільму намагалися показали шляхи до тверезості, які, начебто, реально дієві та результативні.

Один із цих шляхів - піти в монастир та відгородитися від світу. Проте так само, зачинивши себе в монастирі, можна спробувати боротися з венеричними хворобами, насильно позбавивши себе радощів статевого життя. Монастир - шлях слабких. Та й за монастирськими мурами, так само, як за стінами спеціалізованих лікарень, вирує нормальне життя з усіма житейськими спокусами, серед яких алкоголь - на одному з чільних місць. Ще один шлях - втручання психолога, наприклад, кодування або вшивання ампул під шкіру - шлях наївних та легковірних. «Анонімні алкоголіки» - шлях самотніх, зациклених на власній залежності. А от вибір, про який розповідає в фільмі актор Віталій Деркач - на думку вашого автора, є й справді реальним шляхом до тверезості. Причому більш достойний, так поводяться сильні люди: не пити просто, перебуваючи в суспільстві, поруч із пияками, в епіцентрі тотального алкогольного сьогодення, залишаючись громадянином моєї питущої країни.

На цьому, між іншим, Роман Бочкала чомусь не наголошує. Власне, я можу пояснити, чому: у добровільній відмові від спиртного немає нічого видовищного. Натомість аскети з монастиря, втаємничені з «АА» чи мужики, на яких наступають гіпнотизери з криком: «Водка - яд!» на екрані виглядають краще. Примус до чогось узагалі часто схожий на видовище...

Не сказано й не помічено у фільмі й головного: алкоголь - індивідуальний вибір, у цьому контексті ми можемо говорити про спиртне як складову громадянських свобод. З власної волі відмовившись від спиртного, людина робить це не назавжди, а лише на добу. З автоматичною пролонгацією на кожен наступний день. Хтось, як Віталій Деркач, докладає щоденних - повірте мені! - титанічних зусиль щодня протягом п'ятнадцяти років. Когось вистачає на рік, щоби потім дати слабину - і знову почати все спочатку.

Фізично це виснажує, адже потребу в алкоголі відчуває кожна нормальна людина. Тому ще одне, чого я не почув - проблема прямої реклами алкоголю, в тому числі пива. Ну, а спортивні змагання під алкогольними брендами - це взагалі дивовижне явище. Я маю право пити, страждати від похмілля, лікуватися. Але я так само маю право не бачити цієї позитивної реклами. Вижити чи спитися - мій вибір. Проте реклама того, від чого кожен день помирає 40 українців, неприпустима, вона позбавляє людей вибору способу життя. Адже доводиться обирати між позитивним іміджем пияка, сформованим рекламними роликами, та статусом занудного соціального аутсайдера, який гордо ігнорує спиртне.

«ТАК пити не можна» не акцентує уваги на добрій волі тих, хто починає пити, й тих, хто дозрів до зав'язки. Бо, зробивши добровільний вибір, людина хоче від інших того ж самого. Пити все одно будуть, і ТАК, і навіть ще гірше. Адже моя країна не пропонує альтернативи. Не виробляє, зокрема, інтелектуального продукту, котрий відповідав би нашим потребам більше, ніж щасливі посмішки споживачів у рекламі пива та чіпсів. У нас немає вибору, не існує можливостей для збалансованого дозвілля. Ми не нація, яка п'є. Ми - народ, який намагаються споїти. В тому числі - забороною на продаж спиртного: саме заборони активізують протестні рухи.

На жаль, про це у фільмі не йшлося.

Фото - Podrobnosti.ua