Інтерв'ю Петра Порошенка шести телеканалам у неділю, 21 вересня, та його прес-конференція в четвер, 25 вересня стали першими великоформатними актами його спілкування з журналістами від часів обрання на посаду президента. Звісно ж, зважаючи на короткий інтервал між ними, не лише тематика, а й окремі пасажі інтерв'ю та прес-конференції перегукувалися між собою аж до вживання однакових фраз та мовних зворотів.

Й одразу про те, як схибили телевізійники. Я дивився інтерв'ю на «Інтері», його демонстрували по завершенні «Подробностей недели». Ані присутніх журналістів, ані канали, що їх вони представляли, і не назвали, й не титрували під час запитань. Анонімними вийшли журналісти, знеособленими - така собі «журмаса».

Як побіжно зізнався сам Порошенко на прес-конференції, це була його реакція на флешмоб «Порошенку, поговори з народом». Надалі він пообіцяв регулярно влаштовувати прес-конференції - не надто, втім, часто, раз на півроку або кілька місяців; пролунало це надто невизначено. Єдине, що точно можна було зрозуміти, - це те, що робитиме це він частіше за свого «папірєдніка». Наскільки частіше - це поки що є невідомим.

До речі, про «народ». До честі президента, він лише два чи три рази вжив це характерне для комуністичної та посткомуністичної пропаганди слово, надаючи перевагу змістовнішим і термінологічнішим словам «суспільство», «громадськість» тощо.

Відповідав він на прес-конференції українською, рідше російською й одного разу англійською мовами (під англомовне запитання та відповідь на нього телеглядачам було дано вельми точний синхронний переклад) - щоправда, українською та російською не завжди відповідно до запитання: на запитання російського телеканалу Порошенко відповідав українською; іншого разу, почавши відповідати російською, раптом майже непомітно (й для себе також?) перейшов на українську. З деяких моментів ставало очевидно: йому зручніше й звичніше розмовляти російською, тоді як на політичні та соціальні теми - українською. Вельми типове, взагалі-то, явище.

Президент демонстрував своє прихильне ставлення до журналістів. Іноді це видавалося навіть надмірним і не зовсім коректним, а товариське ставлення незрідка справляло враження занадто вже товариського, надмірно товариського й радше скидалося на фамільярне - ніби з багатьма присутніми президент зовсім уже на короткій нозі. Хоч би як воно було насправді, а інтерв'ю та прес-конференція - це були, все ж, заходи досить формального характеру, на яких приватні, «поза сценою» стосунки не заведено виносити на публіку. Та й «оживляж» Порошенкові зовсім не потрібний - він і так виглядає й поводиться інтелігентно, комунікабельно й аж ніяк не забронзовіло. Природно й невимушено. Інтерв'ю президент давав без краватки, що мусило підкреслити ефект «свого хлопця».

«Я гордился тем, что я - украинец, когда стоял на Капитолийском холме», - сказав президент. Завважте: не «пишався, що я - президент України», а «що я - українець».

Що ще було неприємно чути - то це звертання Порошенка до журналістів на ім'я, часто на зменшувальні форми імен. Павлові Шеремету: «Дуже дякую, Павло».

Тим паче що саме такої поведінки давно вже дотримується Владимир Путін - хоча ця показна фамільярність нікого не вводить в оману, й вести мову про його дружнє ставлення до журналістів не доводиться: його фамільярність є лише грою, позою, що має створювати в очах глядачів враження його прихильності до ЗМІ.

Різали вухо звернення Порошенка на «ти». Ользі Кошеленко: «Ольго, ми мали з тобою... вибачте, ми з вами погоджували...». Поширювалося це, втім, не лише на журналістів: «Святослав, занотуй», - кинув репліку президент, певно, до свого прес-секретаря. Тут знову поставало питання розрізнення публічного й приватного. Дотримання протоколу, коли хочете.

Під час прес-конференції Порошенко дуже делікатно, натяком, звинуватив журналістів у поверховості: «Единственный вопрос, что я слышу: вы привезли lethal weapons?.. Но Ираку же дали!» - й пояснив, що Іракові дали кулемети, які Україна й так має, й що річ не у смертельній зброї, а у контрольному, розвідувальному та командному обладнанні, яке якраз США й постачають.

Виступав Порошенко емоційно, іноді припускався обмовок. Вправно варіював інтонації, застосовував доречну й не надмірну жестикуляцію. Жартував. На надто довге запитання з проханням короткої відповіді відповів: «Так», витримав паузу, спитав: «Я достатньо коротко?» - й дав уже докладну відповідь. «Почну з другого, бо перше вже забув», - почав президент відповідь журналістові, що поставив два різних за темою некоротких запитання. «Решения России подрывают основы Таможенного союза. Если я скажу, что меня это огорчает, я погрешу против истины». «Смотрите канал «Дождь», не смотрите другие российские каналы».

«Дороги назад уже точно немає: ви самі знаєте, що там і хто», - зі вступного слова до прес-конференції.

Наголошу: переважна більшість відповідей були винятково слушними. Таке, наприклад, з інтерв'ю: «Це - єдина війна, де агресор не розуміє, що він там робить. Всі розраховували на кримський сценарій. Головний здобуток на Донбасі, що ми показали: кримський сценарій неможливий... Радикально змінилися настрої у Харкові, Одесі, Миколаєві». Утім, не факт, що для реалізації кримського сценарію потрібна прихильність до Росії більшості місцевого населення; можливо, досить якоїсь критичної маси?

Уперше президент пояснив, чому і в списках «Блоку Порошенка», й на посадах опиняються колишні регіонали, нагадавши про тих, «хто під час Майдану допомагав з іншого табору», завдяки кому стали можливими й історичні рішення ВР, і подальші зміни: «їх не можна кидати».

«Європа розслабилася й повірила у вічний мир та перемогу європейських цінностей». «Українці своєю боротьбою припинили відцентрові тенденції в Євросоюзі, зцементували євроатлантичний простір». Нинішню Україну Порошенко назвав «державою, що не відповідає запитам громадян», і в якій панує «неофеодальна політико-економічна модель» та «руйнівне поєднання корупційності, непрофесіоналізму й несправедливості».

«Не буде ніяких миротворчих контингентів: вони, за досвідом Придністров'я, ведуть до втрати суверенітету».

Хотілося б виокремити слова Порошенка про суспільний договір між владою та громадянами: «У разі безвідповідальності влади суспільство вправі розірвати цей договір». Це - відповідь тим, хто веде мову про «неконституційне повалення Януковича»: а чи Янукович діяв конституційно? Й що залишалося робити, коли ні? Якби ж то ці слова не залишилися словами, а увійшли до майбутньої редакції Конституції!

«Політична конкуренція має перейти у площину ефективності виконання реформ» - до теми рівня та методів політичної боротьби в Україні президент повертався неодноразово.

І в інтерв'ю, й на прес-конференції очевидною проблемою для Порошенка стала та, яка постає й перед журналістами, - «з чого почати». Й обидва рази початок не видався вдалим: президентові знадобився певний час, щоб «розігрітися». Обидва рази вступні частини видавалися явно задовгими, затягнутими. На початку інтерв'ю Порошенко послався на роман Лева Толстого «Війна і мир», щодо тлумачення назви якого нібито існують суперечки фахівців: що мав на увазі письменник - «війну і мир» чи «війну і світ». Насправді відповідь було оприлюднено у «Що? Де? Коли?» ще років із тридцять тому: в оригіналі роман звався «Война и міръ», а, судячи з відповіді телевізійних знавців, слово в такому написанні мало одне-єдине значення - «світ», і ніяк не «відсутність війни». Звісно ж, Толстой удався до гри слів, але ж чи справді стосовно цього існують суперечки?

Прес-конференцію Порошенко почав із посилань на шекспірівського «Гамлета». Офіційною її темою стала презентація «Стратегії - 2020». Отут і полягав перший не надто приємний момент: якщо вже чесно, то «Стратегія - 2020» викликала б незрівнянно більше позитивних емоцій, якби не усвідомлення: заявлений її термін перевищує каденцію Порошенка. Тобто, з відповідальністю за її виконання-невиконання цілком може вийти, що 2019 року спитати ще не буде про що, а 2020 року - вже не буде з кого, бо Порошенко може перетворитися на приватну особу. Пригадується, Віктор Янукович заявляв про доленосні програми реформ, розраховані на 10 - 15 - 20 років, і, навіть не чхнувши, вів мову про якусь високу відповідальність. Так, ніби на весь цей термін перебування на президентській посаді йому було гарантоване.

Любов до круглих дат - щоб неодмінно з нулем на кінці - була характерною ще для радянських часів. Тоді це вирішувалося набагато простіше: за конституцією СРСР, КПРС була «ядром політичної системи», й питання про каденції та їхню тривалість просто не стояло на порядку денному. За словами Порошенка, втілення його стратегії має завершитися на переможній ноті подання офіційної заявки на вступ України до Європейського Союзу. І от тепер запитання: а хіба 2019 року подати заявку на вступ до ЄС не можна? Приймання заявок здійснюється лише нульових років? А чи один рік є таким уже вирішальним, що от без нього ну ніяк не встигнемо, й годі?

Можна, звісно, посилатися на досвід розвинених демократичних країн із їхнім плануванням на далеку й дуже далеку перспективу, але в Україні поки що зовсім інша реальність, зовсім інші політичні традиції. Й ця реальність поки що змушує сумніватися: всі віддалені плани - то не більше, ніж словеса й порожні обіцянки.

Вступне слово до прес-конференції справило взагалі досить дивне враження. Дивне в тому розумінні, що якесь надто вже подвійне. З одного боку, все, що казав президент, було по суті, по справі, предметно й конкретно - й навіть майже без води. Із іншого боку, все це видавалося якоюсь надто вже довгою преамбулою, й преамбулою незрозуміло до чого, бо запитання на прес-конференції, й це нескладно було передбачити, «Стратегії» безпосередньо не стосувалися. От уявіть собі: на розгляд подано дисертацію, де слушно й чітко обгрунтовано й передумови дослідження, й його необхідність, і його актуальність та важливість, і його мету, й його ефективність та наслідки впровадження - тільки от основної частини, самого дослідження, немає. Отак було й тут: зміст «Стратегії» було майже не розкрито; все, що казав президент, від початку й до кінця було супровідною інформацією.

І в інтерв'ю, й на прес-конференції Петро Порошенко аргументував необхідність тих кроків, які було вжито стосовно становища в Донбасі, - й перемир'я, й ухвалення суперечливих законів, що викликали в суспільстві значний резонанс. І знову треба відзначити: його аргументи були переконливими. Але знову постало те саме запитання: був переконливим - але чи переконав? Можливо, якби все це було сказано тижнем раніше, то й ефект був би зовсім іншим.

Зводилося все до того, що задум є таким: замість силової боротьби з ведмедем спробувати станцювати з ним танго - в розрахунку на те, що йому забракне гнучкості. Сумніви полягають лише в тому, чи погодиться той ведмідь танцювати танго, чи не відтопче ноги, а то й схопить у «братерські» обійми? Чи можна переграти в карти шулера? Чи реально перевізантіїти Росію? Чи вийде переінтригувати фахового кагебіста?

Під час прес-конференції, відповідаючи на запитання Євгенія Кисельова, Порошенко висловив сподівання, що мета й погляди російської влади змінюються, приходить адекватне розуміння, а війну розпалюють лише «отдельные ястребы» в російській владі.

Повторю: було чимало дуже слушних тез та аргументів, вони превалювали; деякі з них видалися одкровеннями. Розповів президент про те, що на 60 - 65% військову техніку було знищено. Що потрібна була ротація й відновлення боєздатності. Розповів про власні зустрічі з матерями та дружинами бійців. І, звісно ж, обмін полоненими - бодай заради нього варто було піти на перемир'я. Тут із президентом можна тільки погодитися, ніяких заперечень бути не може. Дивно, до речі, що на винятковій важливості обміну полоненими не наголошували ЗМІ.

Президент розповів про участь в антитерористичній операції свого сина. Теж дивина: на повідомлення про це я наштовхнувся в одному з інтернет-видань, коли не помиляюся, ще в липні. І наші ЗМІ не зробили з цього Подію-з-великої-літери! Не поширили цю новину масово!

Разом із тим, було помітно одну рису. Коли йшлося про об'єктивні факти, аргументи президента завжди були залізними й беззаперечними. Коли йшлося про вжиті заходи - далеко не завжди. «Я все зроблю для того, щоб в Україні був мир», - сказав Порошенко в інтерв'ю. Але ж капітуляція - це теж один зі способів досягнення миру! Президент нагадав про свій мирний план, виголошений ще кілька місяців тому, й про те, що двома пунктами цього плану й були запропоновані ним і ухвалені парламентом закони, що їх звуть «про особливий статус». Замовчав він лише одну деталь: план стосувався Донбасу після визволення, коли всі території будуть контрольовані Києвом.

Чому президент не пояснив своїх намірів одразу? Бо, за його словами, одразу після представлення законопроектів у Верховній Раді відлетів до Канади. То хіба в Канаді він не знайшов би півгодини, щоб записати десятихвилинне звернення, у якому пояснив би бодай основні моменти? Порошенко ж мав розуміти - точніше, не міг не розуміти, що суспільна реакція буде далекою від одобрямсу!

Не надто переконливим видався аргумент про «вирівнювання лінії фронту» по Кальміусу та Сіверському Дінцю, через що українські сили залишили кілька населених пунктів, а Андрій Куликов навіть висловив переконання, що територія, не підконтрольна Києву, зросла.

Повторювані Порошенком слова про реінтеграцію непідконтрольних нині територій «під українське законодавство, під український прапор», про те, що всі передбачені законами заходи відбудуться тільки там, де буде піднято український прапор: «Український бюджет фінансує території під українським прапором... Ви хочете? Ми готові. Там, де самоврядування. Хочете? Піднімайте прапор». Чи це було не видавання бажаного за дійсне? Чи не спрощення? Підняти прапор, а жити по-своєму - хіба так не можна? Що ж до законодавства, то в Донбасі давно вже звикли ставитися до нього як до не більш ніж збірки м'яких рекомендацій: декларуємо одне, а на практиці дотримуємося невідомо чого. Кажете, питання прапору для очільників сепаратистів є принциповим? А як для їхніх російських керівників? Хай, мовляв, прапор поки що повисить український, замінити його ніколи не проблема - чи не таким?

Витіснення самоврядуванням бандформувань - такою є заявлена Порошенком стратегія. Чи спрацює?

Сердите: «Диванні стратеги... Виправдовують відхід трусів із позицій без команди нездарністю генералів». А якщо бeз зброї? А якщо генерали й справді ставляться до бійців, мов до витратного матеріалу, якщо віддають завідомо невиконувані накази? Не секрет же: й нездарності, й злочинності, й халатності на високих посадах в Україні не бракує, й армія - далеко не виняток! Напевне, не варто було роздавати таких огульних звинувачень.

Президент запевняв: передбачена законом «про особливий порядок самоврядування» «народна міліція» житиме за українським законодавством про міліцію. Станом на день 26 вересня на сайті Верховної Ради на сторінці «Законодавчі акти, прийняті на 5 сесії VII скликання» тексти законів про «особливий статус» були відсутні. Тож що там зазначено про «народну міліцію», наразі невідомо. Відомо інше: законодавство про міліцію останніми тижнями не змінювали. А «міліція» та «народна міліція» - це різні поняття, що співвідносяться між собою так само, як «трамвай» та «річковий трамвай» або «bus» та «airbus», бо інакше ніякої потреби в уточненні «народна» не було б; «народна міліція» - це має бути щось спеціальне.

Куликов спитав про правопорушення з українського боку, про те, чи започатковано розслідування. Порошенко: «Жодного разу накази про відкриття вогню по житлових будинках, по соціальних об'єктах не застосовувалися». Але ж є й «місцева ініціатива»! Є добровольчі батальйони, які, за деякими свідченнями, діють на власний розсуд! Є, зрештою, різні люди - ті, що не віддають, а виконують накази! «Є справи, є під слідством», - уточнив президент, тим самим визнавши: не все так уже гаразд, а попередні слова були спробою піти від прямої відповіді.

На прес-конференції, відповідаючи на запитання про те, чи не перетвориться Донбас на «українське Придністров'я», Порошенко зауважив, що дуже добре знає історію Придністров'я , і повів мову про децентралізацію як один із напрямів реформ: мовляв, скрізь буде так, як у Донбасі відповідно до ухваленого закону. Але в чому ж тоді полягає «особливий порядок», та ще й протягом трьох років, коли так само буде скрізь? А чи обіцяної децентралізації треба саме три роки й чекати? То, нібито ж, ні: одразу після виборів президент пообіцяв запропонувати конституційні зміни щодо децентралізації влади й відтак нові місцеві вибори. То в чому ж тоді «особливий порядок»?

Кажучи відверто, неприємно було чути, як, відповідаючи на запитання «Еха Москви», Порошенко шанобливо назвав Путіна Володимиром Володимировичем.

Відповідаючи на запитання про надання статусу учасників війни ветеранам ОУН та УПА, президент звів усе до абстрактних фраз: «Дуже важливе питання й дуже вчасно поставлене», висловив власне ставлення до ОУН та УПА, але про надання статусу так нічого й не сказав.

Про телеканал «Дождь»: «Давайте послушаем самый доверенный на (виділення моє. - Б.Б.) Украине российский телеканал».

Були невдалі моменти і з боку журналістів. Під час інтерв'ю пролунало традиційне запитання, чому демократичні сили йдуть на вибори не однією командою. Президент щось пояснював, замість просто спитати: а чому мають іти однією, чи неодмінно має бути реінкарнація КПРС? І справді: чи в демократичних країнах усі демократичні сили теж ідуть на вибори однією командою? Сьогодні в Україні є як ніколи низькою ймовірність перемоги антидемократичних і проросійських сил - то чи не саме час започаткувати традицію виборів як боротьби ідей, а не непримиренної війни?

«Як виходить, що в вашу партію проходять колишні регіонали, або їхні куми, або їхні родичі?» То хіба «родич регіонала» - це тепер склад злочину? Тоді до якого коліна? А як щодо «був із регіоналом в одному дитячому садку»?

«Попри те, що ви не є галичанином, більшість... віддали вам свої голоси». Може, не варто більше ділити Україну за регіонами? Зрештою, й без того чимало хто вважає Галичину таким собі «Донбасом навпаки» - тобто регіоном, де регіональна самоідентифікація домінує над загальноукраїнською, а мотивація електоральної поведінки грунт ється на поділі «свій - чужий». Чи варто було підкидати аргументи на користь такого уявлення?

І, нарешті, твердження представниці газети «Сегодня»: «Закон о люстрации - закон об очищении власти не от олигархов, а от народа».

До речі, про звільнення Дмитра Потєхіна оголосив не Порошенко, як про це повідомили ЗМІ, а хтось із персоналу підтримки прес-конференції.

Телеканал «Дождь» розпитував про військову реформу та розбіжності між Порошенком та Коломойським. Коли іноземний телеканал розпитує про суто внутрішні проблеми - чи це коректно?

Журналістка з газети «Пирятинські вісті» розхвалювала, як просто було потрапити на прес-конференцію, й яким дивним було те, що не треба було узгоджувати запитання. Запитання й справді були гострі - але... Ті, хто хотів їх поставити, піднімали своєрідні транспаранти - їх називали картками. Не було помітно, щоб після запитань ті, хто хотів поставити аналогічні, більше не піднімали своїх карток: жодного разу їхня кількість помітно не зменшилася. І того самого часу запитання не перегукувалися, не перекривали одне одного, всі вони стосувалися ще не піднятих тем та аспектів. Для будь-якого Хоми Невіруючого це був привід засумніватися в тому, що запитання попередньо не узгоджували. Причому запитання про подарунки на інавгурацію пролунало в самому кінці, ближче до кінця було залишено й кілька запитань, що стосувалися діяльності журналістів та свободи ЗМІ. То все ж таки: якесь сортування відбувалося?

Фото - https://www.facebook.com/petroporoshenko