«Партія миру», «партія війни», «партія зради». Ці вислови дедалі частіше лунають із вуст різноманітних учасників ток-шоу - переважно політиків; експерти в тих самих шоу здебільшого утримуються від навішування ярликів. Хоча іноді ними користуються й ведучі телепрограм - як-от, наприклад, Дмитро Анопченко в позаминулому випуску «Подробностей недели» на «Інтері».

Іще одна різниця: якщо експерти намагаються дати відповіді на запитання «що?», тобто вести мову про закони «про особливий статус Донбасу» (хоч би як вони звалися насправді, але це визначення, що вкорінилося, вельми точно передає їхні суть і зміст), то політики повертають розмову у площину «хто?» - й таврують, і таврують.

Усі ці таврування мають суто передвиборчий характер. Принаймні, дуже хотілося б вірити в те, що якби «Батьківщина», «Свобода», «Громадянська позиція» й навіть Радикальна партія Олега Ляшка (чомусь не Радикальна партія України, а саме так) сформували уряд, вони миттю стали б виваженішими й менш категоричними.

Експлуатація теми війни з передвиборчою метою? З одного боку, російська агресія й необхідність захистити Україну є сьогодні найважливішою темою, й аж ніяк не такою, що не дає поживи для дискусій та критики. Дає, ще й як дає - й це є об'єктивним фактом. З іншого боку, надто вже часто неможливо позбутися враження: дискусії та критика відбуваються, як то кажуть, не там і не так. Вони - лише зручний привід змалювати в золоті й діамантах власну політичну силу й змішати з багнюкою опонентів. Встановлення істини - глибоко вторинне.

22 вересня Юлія Тимошенко виступала у «Свободі слова» на ICTV. Напередодні ввечері Президент давав інтерв'ю шістьом телеканалам, у якому, зокрема, обґрунтовував, чому до вересня було відкладено ратифікацію Угоди про асоціацію з ЄС. Можна було погоджуватися з аргументами Петра Порошенка, можна було не погоджуватися, можна було їх спростовувати. Тимошенко їх просто проігнорувала - ніби й не було того інтерв'ю, й казала те саме, що й тиждень тому, й місяць тому. Ніби ратифікація Угоди Україною - це й була б остаточна переможна крапка. Ніби це угода України самої з собою, й ніякої іншої сторони (а тим паче двадцяти дев'яти інших сторін - Європарламенту й парламентів двадцяти восьми країн-членів) не існує. Ніби якби Росія почала обробляти європейців тоді, коли Україна вже ратифікувала б Угоду, а Європарламент та парламенти країн-членів - ні, то це було би для України незрівнянно вигідніше.

Оце є дуже характерною рисою критиків Президента: надто вже гаслоподібними є їхні виступи з екрана, надто вже мов по писаному або по зазубреному, й жодні контраргументи їх не беруть. Із Порошенком вони заочно дискутують так само, як дискутували з Януковичем, який двох слів без папірця вимовити не міг; як дискутували з Ющенком, який був «на своїй хвилі» й розмазував манну кашу.

«Партія миру», вона ж «партія зради». До неї адепти війни до перемоги заносять як Президента та прихильні до нього політичні сили, так і «Опозиційний блок», і тих депутатів, що їздили до Москви солідаризуватися з тамтешньою Держдумою. Ніби й немає між ними ніякої різниці. Ніби всі вони - «одна шайка-лейка», й ніби їхня позиція та пропоновані ними кроки - однаковісінькі.

Одразу розставлю акценти: особисто в мене «закони про особливий статус» викликають великі сумніви й велике занепокоєння. Надто невизначеними є чимало їхніх формулювань, надто широке поле для різнотлумачень вони залишають, надто багато шпарин. Тим паче викликає незгоду процедура їхнього ухвалення.

Але не можу погодитися з думкою, що дедалі частіше лунає - ніби самі переговори відбувалися «не за формою», бо під підсумковим документом немає підпису глави держави, як не було й офіційного наказу Президента про надання Леонідові Кучмі спеціальних повноважень. Переговори ті не мали офіційного статусу, й ухвалені Верховною Радою закони - не про формально-юридичну імплементацію їхніх результатів. Верховна Рада ухвалила закони - й від того моменту переговори вже не мали ніякого значення, вони були підготовчим етапом і не більше. Попередні домовленості - от який статус мають підсумкові документи переговорів, а їхні учасники - не більш ніж робоча група. На жаль, подібного роз'яснення ані в ток-шоу, ані у випусках новин не доводилося почути.

Так, персона Леоніда Кучми викликає чимало негативних почуттів. Адже це саме його, Кучми, політичним протеже був Янукович. Чи чули ми, щоб Кучма з цього приводу бодай висловив жаль? Але, з іншого боку, з ким іще протилежна сторона взагалі погодилася б сісти за стіл переговорів? Із Кравчуком? Із Ющенком? Із Тимошенко? Із Порошенком?

«Партія війни». Юрій Сиротюк («Шустер live», Перший національний, 19 вересня), Сергій Головатий («Свобода слова», 22 вересня) та численні інші політики наводять приклади Ізраїлю, що успішно боронить свою незалежність, Афганістану, який не скорився СРСР, та В'єтнаму, що не здався США. Мовляв, маленька й слабка країна цілком може перемогти велику й сильну.

І це - свята правда. Тільки неповна правда. Далеко не повна правда.

Ізраїль вимушений захищатися від самого початку свого існування. Він формувався й розбудовувався як прифронтова держава, як держава у ворожому оточенні. Натомість на те, що Росія піде на Україну війною, не чекав ніхто. «Матріарх» української політики Юлія Тимошенко - чи вона коли-небудь раніше припускала можливість російської агресії? Чи, зустрічаючись із Путіним під час свого прем'єрства, вона бачила в ньому ворога? Ото ж бо.

Щойно навівши приклад Ізраїлю, промовці часто-густо висловлюють жаль за ядерною зброєю, що Україна її віддала. Тож от вам приклад: Ізраїль має ядерну зброю - чи вберігає його цей факт від агресії з боку сусідів? Бодай задля різноманітності хто-небудь згадав би!

Війна у В'єтнамі тривала понад десятиріччя. Чи українців такий термін улаштовує? Та й на боці Ханою воювали радянські солдати: так само, як нині Росія, СРСР заперечував і засекречував свою участь у війні, але вона була. Про радянську зброю для Ханоя в необмежених кількостях і мову вести не хочеться.

І, до речі, постпереможний В'єтнам, і дотепер комуністичний - хіба це й є омріяний взірець нашого майбутнього?

Війна в Афганістані тривала дев'ять років. Може, такий термін нас влаштовує? А ще порівняймо співвідношення жертв: 15 тисяч радянських солдатів - і понад мільйон афганців. На одного загиблого радянського вояка припадало майже сімдесят загиблих афганців. Може, нас має влаштовувати таке співвідношення втрат між агресором та жертвою агресії?

А може, нам буде до лиця те, що коїться в Афганістані після перемоги над СРСР? Безперервна війна, фактичний крах держави як цілісної, перебування серед найбідніших країн світу (втім, до цієї категорії Афганістан належав і до радянського вторгнення), практично стовідсоткова втеча з країни інтелігенції та кваліфікованих робітників? Щоб і в нас, як в Афганістані: в кого зброя - в того й влада? Все це - безпосередні наслідки того, що надто довго країна боролася за визволення.

І, знову ж таки, афганці воювали не самі - їм допомагав увесь ісламський світ. Радикалізація ісламу - це, поміж іншим, теж один із наслідків радянської агресії. Точніше, так: це є наслідок збігу багатьох чинників, і радянської агресії як одного з провідних посеред них.

То чи хочемо ми перемогти такою ціною?

Коли країна з нестійкою демократією надто довго воює й у підсумку перемагає, після перемоги при владі в ній найчастіше опиняється людина з автоматом - і ця людина з автоматом відбудовує державу зовсім не за демократичними орієнтирами й не на демократичних засадах.

Так, слабка й маленька країна може перемогти сильну й велику. От у тому й річ, що МОЖЕ. А може й не перемогти. Заздалегідь цього ніхто не може визначити - як уже карта ляже. Якби ж то хто правий, той завжди й перемагав!

Чомусь наші прихильники козацького духу, що відродився в української нації, ані на мить не припускають, що суто воєнну перемогу над Росією аж ніяк не гарантовано. Що козацький дух - далеко не адекватна зброя проти «Градів» та касетних бомб. Що самого лише бажання воювати та боронити свою землю - замало. То що буде, коли перемагати не вийде? Росія ж не стоятиме в Донбасі, мов той стовп, вона піде далі. Й доведеться після героїчної оборони здавати місто за містом, район за районом, область за областю.

Оце й дивує найбільше: прихильники війни до перемоги розглядають лише сценарій, найоптимістичніший із-поміж усіх можливих. Про можливість менш оптимістичних сценаріїв розвитку подій вони навіть не згадують - так, ніби їх і бути не може.

Якою, власне, є наша мета? Покласти сорок шість мільйонів українців, щоб потім записати на скрижалях історії: мовляв, був такий героїчний народ, просякнутий козацьким духом, - був, та весь поліг? Щоб людство прийдешніх століть вивчало Україну за підручниками історії - як приклад високого жертовного героїзму? Щоб оплакувало Україну та українців і проклинало Росію?

Тішити й тішити себе приказкою «герої не вмирають» - і так сотні тисяч, мільйони разів? Яка, мовляв, різниця, скільки життів обірветься - герої ж однаково не вмирають! Так?

Повторю: «закони Порошенка» викликають у мене чимало сумнівів. Але от же в чому пастка, до якої нас заманили: нам навіюють, ніби існує вичерпна альтернатива: або війна до кінця - й можливо, той кінець буде переможним, або «закони Порошенка», вони ж національна ганьба. Усе, крапка, tertium non datur.

А може, існує інший шлях перевести протистояння в мирне річище? А може, самі по собі ці закони погані, а могли б бути кращими, бо в чомусь суттєво відмінними? Може, навіть результати мінських домовленостей можна було законодавчо оформити по-іншому?

Тобто, може бути, що нічого подібного не існує й існувати не може. Але ж я хочу почути про це дискусію! Хочу переконатися! Хочу почути детальне обговорення переваг і вад цих законів - а не самі лише огульні прокльони!

Кажете, новий демократичний парламент? Чи може він бути новим, якщо передвиборча агітація навіть із життєво важливого питання відбувається за старою методикою: «Ми - цяці, всі решта - каки»? Якщо ця агітація полягає не в боротьбі ідей, а у війні на знищення? Якщо головна інтрига ток-шоу залишилася точнісінько такою, якою й була: за кого політики вважають виборців - за дебілів, імбецилів чи ідіотів?

Фото - tsn.ua