«Детектор медіа» публікує дискусійну статтю відомого журналіста Сергія Грабовського, який вважає, що на глашатаїв тоталітарної агресії жодні норми «захисту свободи слова» не мають поширюватися. Готові надати слово опонентам цієї точки зору.

Спочатку - фрагмент інтерв'ю одного з сотників майдану.

«Был небольшой конфликт в семье, когда моя мать вернулась из России. Там же показывали все время по телевизору грязь, бомжей и прочие ужасы. Одной из функций моей сотни было наведение порядка и чистоты на территории Майдана. Мы буквально за сутки вычистили Майдан от бомжей и грязи. На площади было настолько чисто, что можно было босиком ходить. А мама приехала с картинкой, что здесь грязь, бомжи, пьянство и хулиганство. Я ей все рассказал, но она сомневалась. Тогда я ее повел на Майдан, все показал, везде с ней прошел. Она успокоилась».

Показова, навіть взірцева ситуація: мати надивилася російського телебачення - і не вірить синові, людині самодостатній, зовсім не хлопчиськові (понад 40 років). Добре, що вона змогла в Києві все подивитися на власні очі. А якби вона жила в Донецьку чи Харкові - й туди повернулася з Росії? Ба якби вона взагалі не їздила до Росії, але постійно дивилася російське телебачення? Що змогло б змінити її щирі переконання, створені командою Дмитрія Кисельова?

І ще одна цитата:

«Вечером набрался смелости и посмотрел выпуск новостей на одном из тех телевизионных каналов, что давеча нам запретили. Посмотрел и начал мечтать об автомате. А еще о том, как я сейчас соберу своих русскоязычных друзей, и мы пойдем на Киев - освобождать родную Украину от фашистской хунты, все члены которой работают по совместительству американскими шпионами. Утром, по пути на работу, объезжал дорожников, которые засыпали яму асфальтом. И как-то тронуло меня! Ну нелогично же это - класть асфальт перед бомбежками! Огляделся. Не стреляют, весна, дети в песочнице, бандеровцев опять не видно, все кругом говорят по-русски. Ну не похоже на то, что давеча по телевизору говорили! Не похоже! Но честное слово, мне реально было страшно и реально хотелось спасать и спасаться. И, оценивая свою реакцию на одноразовый (!) просмотр новостей, я начинаю прекрасно понимать, какие чувства испытывают люди, смотрящие эти новости несколько месяцев подряд по нескольку раз в день!»

А це - знаний харківський дитячий лікар Євген Коморовський. Ясна річ, текст його написаний з іронією та самоіронією, але симптоми відзначено цілком серйозні й надзвичайно соціально небезпечні. Втім, небезпечні лише для «нормального» соціуму, а для штучно конструйованої (і сконструйованої вже в основних рисах!) неототалітарної спільноти «русского мира» - і в «материковій» Росії, і серед закордонних «соотечественников» вони цілком органічні. Бо ж без утовкмачення масовій людині агресивно-міфологічних схем сприйняття та пояснення дійсності неможливо згуртувати багатомільйонну спільноту на досягнення безумних з погляду раціональної політичної логіки цілей.

Утім, про це все чимало написано: і в 1930-40-ті роки, і в 1960-70-ті, й зараз. Головна проблема тут в іншому: що робити для того, аби завадити потоку цілеспрямовано препарованих і прокоментованих «картинок» впливати на свідомість і підсвідомість мільйонів українських громадян. Саме завадити, причому радикально: адже навіть якщо не погодитися з Юрієм Макаровим, який стверджує - на війні, як на війні, - то все одно маємо принаймні напіввоєнну ситуацію, і не тільки в інформаційному просторі. Хоча варто дослухатися й до думок знаного журналіста: «Україна de facto перебуває в стані війни із найнебезпечнішою державою світу, якщо порахувати разом рівень непередбачуваності та озброєності. Будь-які реакції Української держави та суспільства на поточну ситуацію мають бути відкориговані відповідно до законів воєнного часу» («Український тиждень», № 14 (334)).

Тож будь-яка війна, навіть «дивна», тобто така, на якій не чутно пострілів, має супроводжуватися жорстким контролем за мас-медіа й заходами з унеможливлення ворожої пропаганди, надто коли йдеться про тоталітарну й неототалітарну пропаганду. Бо той, хто в такій ситуації керується принципами безберегої свободи слова, неодмінно програє - і не тільки на пропагандистському фронті.

Існує дуже наочний історичний приклад. З початку травня 1939-го, коли стало ясно, що на порозі - війна і до неї слід наполегливо готуватися, французькі газети жваво обговорювали питання, яке формулювалося так: «Чи варто помирати за Данциг?». Нагадаю, за Версальською системою це було «вільне місто», де беззастережно домінувало німецьке населення, а управління здійснювалося спільно Польщею й Німеччиною. Гітлер вимагав передати Данциг Третьому Райху, польський уряд категорично це заперечував, а Британія та Франція дали гарантії безпеки й територіальної цілісності Польщі (це вам нічого не нагадує?). Так от, загальний настрій був таким - помирати не варто; можна, звісно, розпочати щодо Німеччини економічні санкції, можна навіть оголосити їй війну, але йти вперед на Берлін, штурмувати ворожі укріплення, віддавати десятки й сотні тисяч життів... ні, не варто. Ба більше: у вересні 1939 року, коли танки Ґудеріана вже вийшли до Варшави, французький журналіст Марсель Деа розставив крапки над «і», опублікувавши статтю «Померти за Данциг? Ні». Дискусія за інерцією точилася навіть на початку 1940-го, коли світова війна вже була фактом, але на французькому фронті вона була «дивною»: обидві армії стояли на вихідних позиціях, лише вряди-годи обмінюючись пострілами. Загальним підсумком цього обговорення став такий стан французького суспільства й армії, що через рік після початку дискусії вже майже не було охочих помирати за Париж...

А що було би, якщо б у ті часи було би таке потужне телебачення, як сьогодні?

Утім, існувало радіо. Й тоталітарні режими його широко використовували. В тому числі й під час війни. «Вдячні» британці, які дуже шанують свободу слова, у відповідь по війні повісили Вільяма Джонса - ведучого англомовних програм німецького радіо, якого слухачі звали «лордом Гау-Гау», бо ж він вів передачі в стилістиці Дмитрія Кисельова, часом навіть із використанням його словесних формул (хоча, звісно, насправді це Кисельов копіює «лорда Гау-Гау»; як тут не повірити в реінкарнацію, у переселення душ...).

І ще один штрих щодо «принципів свободи слова», війни й тоталітаризму. За рішенням Нюрнберзького трибуналу в 1946 році було повішено головного редактора та видавця газети Der Stürmer («Штурмовик») Юліуса Штрайхера. Цей нацист із 1940 року не обіймав жодної партійної чи державної посади, й нічим іншим, крім пропаганди певного ґатунку, не займався, за що і був страчений. А 1949 року на одному з «малих» Нюрнберзьких процесів, де фігурували другорядні нацистські злочинці, 7 років ув'язнення отримав прес-секретар НСДАП, статс-секретар міністерства народної просвіти і пропаганди та президент Імперської палати друку Отто Дітрих. Як бачимо, в ті часи західні демократії, навчені тяжким досвідом війни, добре розуміли, де проходять і чим зумовлені межі свободи слова. Розуміли, що на глашатаїв тоталітарної агресії жодні норми «захисту свободи слова» не поширюються.

Звісно, режим Путіна не сягнув ще доконаного вигляду. Але... «Один лідер, одна домінуюча партія, майже повний контроль над ЗМІ (тепер вже і в Інтернеті), культ сили, ідеологія "нашизму", "Русского мира", месіанство, ксенофобія, розпалювання примітивної ненависті до будь-якої інакшості, і нарешті агресія в міжнародній політиці - згадайте виправдовування агресії Муссоліні у Середземномор'ї посиланням на Римську імперію. Так що порівняння режиму Путіна із режимом дуче цілком виправдане з академічної точки зору», - пише політолог Олексій Гарань. Ну, а в сенсі пропаганди путінська команда вже на рівні відомства Геббельса, якщо не Жданова-Щербакова (там брехні було ще більше, а прикритої «інтернаціоналізмом» ксенофобії - не менше). Чи не слід вже зараз готувати матеріали на Дмитрія Кисельова і К^о до Гаазького трибуналу, а всіх, хто в різні способи ретранслює в Україні путінську та пропутінську пропаганду, рішуче позбавити ефіру та доступу до ЗМІ навіть в інтернеті? Бо ж російські засоби масової дезінформації та їхні поплічники в Україні на інше поводження не заслуговують.