Інтерв’ю замість роману
На прес-конференції в Києві з нагоди виходу нового роману «Таємниця. Замість роману» (Харків, «Фоліо») Юрій Андрухович попереджав журналістів: «Вже за тиждень ви прочитаєте в усіх газетах: ніякого нового Андруховича в цій книзі немає. Навіщо ми це так довго чекали?».
І тут кожне слово – точне. По-перше, справді таки чекали роману, чекали довго, і чекали – так. Про новий роман, який Андруховичеві то пишеться, то не пишеться в Берліні доводилося неодноразово читати в інформаційних повідомленнях та його численних інтерв’ю (так от, інтерв’ю…) Рівень гіперочікувань був надзвичайним – адже це вже мав бути не роман «молодого автора Юрія Андруховича», і навіть не «відомого письменника сучукрліт», а канонізованого класика. Не більше й не менше. Роману очікували ще минулої осені – на Форумі видавців. Проте автор «відмазався» від свого читача збіркою перекладів (українські переклади поезії бітників «День смерті пані День»; «Фоліо») та збіркою есе («Диявол ховається в сирі»; «Критика), а про роман розповів лише те, що він його… знищив. Натиснув на кнопку Delete, пообіцявши книгу на весну.
«Таємниця. Замість роману» – це таки знову не роман. І це знову привід для іронії. Адже іронізувати з Андруховича – приємно. Можливо, як ні з кого іншого, бо дає саме те відчуття шкарубкої вдоволеності, що й на сонці бувають плями. От із кого ще так поіронізуєш? Ну, не з Президента ж із коаліцією... Можливо, Андрухович лишився єдиним приводом для іронії посеред загального цирку. А поготів, коли замість довгоочікуваного роману запропонував розлоге інтерв’ю з самим собою. Хоча сам автор – звісно – з таким трактуванням не погоджується. «Це тільки так виглядає, проте це не так…» – і вкотре переповідає історію, описану в передмові до книги, що до нього звернувся німецький журналіст, який хотів записати з ним довге інтерв’ю, вони провели разом кілька уїк-ендів, потім цей журналіст загинув, а Андруховичеві лишились у спадок кілька дисків із наговореними текстами. «В той час я писав роман. Той самий роман, про який ви питаєте. Те, про що запитував він, у пронизливий спосіб перегукувалося з тим, про що я писав. Тільки було набагато пряміше, легше, безпосередніше й естетично довершеніше. І я без жалю знищив ту частину роману, яка вже була написана…»
Однак заміна роману на інтерв’ю видається, на перший погляд, нерелевантною. Адже інтерв’ю – один із дискримінованих жанрів української журналістики. Існують видання, в яких на інтерв’ю накладено табу і є стійка установка переписувати інтерв’ю «текстом» (…). Та й за законом інтерв’юер приречений на альтруїзм: інтерв’ю ніколи не є твоїм власним текстом, його не можна зарахувати до списку публікацій, в тебе завжди є співавтор, з яким ти маєш не лише узгодити текст (за його вимогою), але й поділитися гонораром. В інтерв’ю найлегше схалтурити – тобто якщо в тебе такий стан, що ти вже більше не можеш нічого, ти завжди можеш взяти інтерв’ю. Цей момент професійної втоми є відчутним і в «Таємниці»: навіть тоді, як я не можу вигадати (сюжет), мені є багато що розповісти (інтерв’ю). Андрухович це називає «пряміше, легше, безпосередніше й естетично довершеніше», бо зрештою гранична чесність полягає і в тому, щоби не припускатися жодної штучності, навіть штучності загортання висловлювання в сюжети, вигадування зав’язок і кульмінацій, які ні на мить не роблять тебе ближчими до істини. Адже насправді найголовнішим сюжетом прози є той, який Андрухович у «Таємниці» формулює як безперервний ланцюг «якби не» або пізнання таємниці власної хімії: «Мене – такого, яким я є – просто не було б, якби мій прадід одного дня не прибився до Галичини з румунської Буковини, чи з Рахова коло Центру Європи, я навіть не знаю звідки. Якби інший мій прадід не примандрував туди ж із богемських Судетів, якби його дочка у двадцяті роки не викладала німецьку мову в мазурських селах у Польщі, якби її чоловік не загинув під кінець війни під обстрілом з радянського літака, якби його син по війні не був примусово репатрійований із дозволу союзників Сталіна десь аж із Австрії, якби під час дійсної служби в червоній армії він не почав писати вірші і чомусь по-російськи, якби його дружина не була молодшою за нього саме на десять років... Усе це – настільки нерозривне, це такий взаємно зумовлений ланцюг, що досить порушити його лише в одному місці – і все, і я не виник би з усієї цієї складної й делікатної, а часом і брутальної суміші, з усієї цієї хімії».
До іронії надається й те, що Андрухович став заручником іміджу професійного містифікатора, який сам же витворював роками: йому не повірили. Точніше – як це трапляється тільки зі справжніми містифікаторами – повірили, але не до кінця. Не повірили, що й справді був такий журналіст, якому Андрухович звіряв свою «Таємницю», що справді були ці кілька днів інтерв’ю, що був сам роман і цей воістину гоголівський Delete...
Попри те, чи був у Андруховича інтерв’юер, чи то автор сам собі співрозмовника вигадав, цей герой книги є надзвичайно важливим. Врахуйте, що за кількістю розданих інтерв’ю Андрухович може вважатися професіоналом розмовного жанру, тож має право дати свій майстер-клас, яким направду весь цей роман-нероман і є. Книжку варто прочитати кожному, хто працює в цім жанрі, щоби збагнути ще й те, яким уявляється ідеальний співрозмовник з точки зору людини, яка роздала кілька сотень інтерв’ю. Співрозмовник, присутність якого провокує бажання доколупатися до таємниці переплетіння ліній на власній руці, таємниці «якби не», розповісти цей найголовніший сюжет персональної прози.
Так от: ідеальний інтерв’юер – не той хто ставить розумні запитання. Взагалі, радше не ЗАПИТУЄ, а вчасно ПЕРЕПИТУЄ, а перепитуючи – апелює не до власного досвіду, а до авторських цитат («Зараз я тобі заперечу. Для цього я сягаю по твій власний, вже згадуваний текст. Він називається «Мала інтимна урбаністика». Пам’ятаєш таку? І в ній читаємо…»). Той, спілкування з яким найбільше нагадує діалог із самим собою, проте присутність якого рятує від моторошного відчуття самотнього самовдоволення. Ідеальний інтерв’юер і є справжньою таємницею «Таємниці».
В одному з листів із враженнями про Форум видавців, я прочитала таке:
«На Форумі якийсь рагуль випитував про Андруховича: «То його новий роман? Нє? Не роман? А, тоді це несерйозно. Якщо не роман, то це несерйозно. А він десь на Шевченка наїхав, так? Погано про Шевченка написав – так чи нє? То тут-во? У цій книжці? А це роман чи нє? Нє, якщо то не роман, то я не буду брати. А роман є?» У цей час Андрухович-який-наїхав-на-
«Я вперше бачу так багато журналістів на прес-конференції», – признався вчора головний редактор «Фоліо» Олександр Красовицький. Попри те, що топ-новинами 3 квітня 2007 року в Україні були указ Президента про розпуск Верховної Ради, екстрене засідання Кабміну та скандали в Парламенті, журналісти зібралися на книжкову презентацію поговорити з автором про… літературу. І це теж «феномен Андруховича». Про політику згадали лише мимохідь, а ще поцікавилися – чи наступна книжка автора буде все-таки роман, чи, може, книжка політичних коментарів? (Ну, з кого ж іще іронізувати в Україні…).
На що Андрухович відповів відверто: «Заполітизованість автора в Україні трактується як слабина, як заангажованість… Я ж трактую власну заполітизованість як живе реагування на те, що відбувається довкола. Я й справді реагує на це живо і, як людина відкрита, показую це. Тож не виключено, що мені щось напишеться про політику: може, вірші, або роман, або й щось таке, що на інтернет-форумах називають «статья-то явно заказная»…
