В один голос практично всі ефірні та друковані ЗМІ після присудження і вручення цьогорічних Шевченківських премій ведуть мову про те, що лауреати невідомі широкому загалові, твори їхніх ніхто не чув / не бачив / не читав, обговорення громадського перед визначенням кращих діячів культури фактично не відбулося, а тому йдеться, як не крути, про нагородження таких собі «невідомих солдатів» мистецького фронту.

При цьому одні журналісти благородно припускають, що серед цих «невідомих солдатів» можуть бути справжні митці, тільки от з якогось дива вони не здобули популярності серед публіки, а хіба можна вшановувати тих, хто не створив суспільно значущі твори? Інші ж наголошують – а чи не паразитують на горбі рядових українських громадян (платників податків) ці нікому не відомі персонажі? А на додачу – чи не одержують вони свої медалі лауреатів плюс немалі грошики (з цього року – 130 тисяч гривень, які не обкладаються податками) за особливо ретельне облизування певних частин тіла владного апарату?

Ну, а найбільш просунуті автори або взагалі заперечують бодай мінімальну мистецьку цінність лауреатських творінь, або, як Леся Ганжа у статті «Наша національна спадщина знову атакується темними силами», витончено знущаються з процедури вручення премії, з лауреатів, з літературно-критичних дискусій навколо творів номінантів, зрештою, з самої відзнаки. Загалом же враження таке, що Шевченківська премія наразі перетворилася на яскравий символ чогось сумного; у кращому разі – закам‘янілості та офіціозності, у гіршому – відсталості й загумінковості української культури.

Не можна не визнати, що у таких твердженнях присутній резон.

Але разом із тим, видається, ще більший резон полягатиме у констатації (на жаль, черговій) нечесності українських ЗМІ. Нечесності, ледь прикритої машкарою об‘єктивізму та доброзичливої критичності.

Вдумаймося ще раз: ЗМІ, електронні та друковані, наввипередки розповідають аудиторії, що ця аудиторія не має достатньої (а часом і мінімальної) інформації про лауреатів – не має значення, цього- чи минулорічних – вищої мистецько-культурницької премії України. І що в цьому, мовляв, завинили самі лауреати.

Стоп!

Яким чином можуть засоби масової інформації (ін-фор-ма-ці-ї!) звинувачувати когось, що суспільство не має про щось важливе достатньої... інформації?

Тільки тоді, якщо ці ЗМІ насправді виступають чимось іншим, аніж ЗМІ. Засобами впливу на маси задля виграшу чергових виборів, інструментами комерційної реклами, знаряддями втручання у справи колишньої колонії з боку метрополії, зрештою, машинами для банального заробляння грошей. Але не посередниками між різними групами суспільства, покликаними інформувати ці групи про те, що діється в країні та світі, з‘єднувати ці групи воєдино і творити тонку тканину національного інформаційного простору. В крайньому разі ЗМІ можуть недостатньо інформувати про щось тоді, коли це дуже погані та непрофесійні ЗМІ, які варто зачинити, а їхній персонал – розігнати підмітати вулиці.

Що ж ми маємо в Україні – перше чи друге, чи суміш одного з іншим?

Здається, усе разом, помножене на лінощі і невігластво журналістів та редакторів.

Тільки не треба говорити, що «читачеві нецікаво» і що «це неформат». Зважаючи на загальну ситуацію в країні, це значна частина ЗМІ – «неформат», бо не виконує того, що передбачене самим поняттям засобу масової інформації. А загалом інтелектуальна та почуттєва культура – той складник, без якого неможливе повноцінне національне життя. І якщо ЗМІ мають претензії до поінформованості суспільства щодо творчості номінантів та лауреатів Шевченківської премії, то де вони, пробачте, були раніше? І якщо зараз аж по дві газетних шпальти виділяти на розмови про «неправильний» характер присудження премій і добору кращих творів – чи не краще було б розповісти щось про цих лауреатів, так, щоб було і цікаво, і корисно читачам?

Чомусь у Франції філософи, і не тільки всесвітньо знані, – це завжди «формат» у всіх ЗМІ, а у нас Мирослав Попович змушений був свого часу задовольнитися... роллю кухаря в ранковій передачі каналу «1+1». А Вадима Скуратівського, котрий мав програму на Першому телеканалі в останній рік президентства Кучми і пішов звідти на знак протесту проти політики керівництва тодішнього НТКУ під час президентських виборів, нова, вже «помаранчева» команда так і не здогадалася повернути в ефір; чи, може, ті дуже патріотичні пани просто не знали, хто такий Вадим Скуратівський?

Ні, звичайно, щось робиться на радіо, особливо на «Промені» чи як він тепер називається; але ж де пересічному громадянину купити трипрограмну «радіоточку», якщо їхній випуск припинений десять років тому під час «радикальних економічних реформ» (простіше кажучи, штучного обанкручування та прихватизації держпідприємств)?

У сусідній Росії існує телеканал «Культура»; його аудиторія становить 5-7% потенційних глядачів, максимум (коли якісь знакові передачі) 10%. Мало це чи багато? Це нормально. Якщо в країні існує від 5% до 10% людей, яким не байдужі проблеми високої культури, якщо ЗМІ задовольняють потреби цієї категорії населення і якщо ці люди мають певний вплив на суспільство, така країна житиме і рано чи пізно стане на вірний шлях розвитку.

Справа в тому, що «високе» професійне мистецтво – це своєрідний полігон для розвитку мистецтва як такого; «попса», маскульт іде потім, засвоюючи здобутки елітарних митців. А часом і не засвоюючи (у багатьох латиноамериканських телесеріалах камера так мертво стоїть і кадри взяті таким робом, наче зараз ще тривають часи братів Люм‘єрів, хіба що зі зйомками на кольорову плівку...). Звичайно, існують винятки, коли елітарна культура бере здобутки масової («Бітлз», скажімо); але, з іншого боку, хіба «Бітлз» – це «попса»?

Отож не буде елітарної культури, не буде комунікації за допомогою ЗМІ – нічого не буде.

А як з Україною? Он 2003 року у програмі Дмитра Гордона знаменитий режисер Роман Віктюк закликав талановиту мистецьку молодь обов‘язково їхати геть з України, бо тут вона нікому не буде потрібна. І тільки потім, реалізувавшись десь у світах, на полі інших культур, можна буде щось зробити і для української культури: тоді тебе тут помітять, бо ти «підскочив» до Вітчизни з «самої» Москви чи «самого» Парижу. Схоже, що так воно і є: був би тут комусь, крім «обмеженого кола інтелігенції», як його назвав віце-прем‘єр Дмитро Табачник, потрібен Володимир Гришко, якби не його кар‘єра у Мілані та Нью-Йорку? З іншого боку, якби Гришку без його західної кар‘єри, але з усіма тими ж даними присудили Шевченківську премію – чи не назвали б і його «невідомим солдатом»?

До речі: головний редактор «Вечерних вестей» Олександр Ляпін не полінувався написати на дві третини газетної шпальти статтю з назвою, де вжите оте сакраментальне словосполучення: «Шевченківська премія – пайок Невідомому солдату». Що ж, редактор має право на власну думку (хоча, як на мене, його міркування не те що неоригінальні і вторинні, а третинні, все це я вже читав років десять тому). Але коли ця думка переростає у войовниче невігластво, тут хочеться повторити слова Козьми Пруткова: «Если у тебя есть фонтан – заткни его. Дай отдохнуть и фонтану». Ну, не знає пан Ляпін, котрий уже рік редагуючи щоденну газету в українській столиці, хто такий філолог Анатолій Погрібний (лауреат минулорічної премії). Не знає він і львівського актора Олега Стефанова. Так сиди мовчки, не тиражуй своєї дикості, бо це незнання означає лише одне – україномовну пресу пан Ляпін не читає, українські театри не відвідує. Як і ті, на кого він посилається – мовляв, «народ» не знає цих лауреатів! Але коли до «невідомих солдатів» Олександр Ляпін починає зараховувати письменника Ігоря Качуровського... Бідолашні «Вечірні вісті»!

Справді, до 1990 року вірші, проза, переклади, літературно-критичні і культурологічні праці Ігоря Качуровського були майже невідомі в «материковій» Україні, хоча його голос із передач радіо «Свобода», де він тривалий час працював, був відомий сотням тисяч людей. Наразі майже 90-літній професор Качуровський є, крім усього іншого, одним із блискучих знавців західноєвропейської літератури Середньовіччя, і, на щастя, його дослідження в останні роки починають (!!!) виходити друком в Україні. Так само, як і унікальні студії, присвячені українським письменникам-емігрантам, – ці тексти мали б увійти до обов‘язкового облаштунку вчителів літератури. А поема «Село в безодні», написана 1960 року і присвячена трагедії розкуркулення й Голодомору, залишається одним із кращих художніх творів про те страшне лихо. Твором настільки переконливим, що автор цієї статті сам бачив, як у незворушного й цинічного Олександра Мороза навернулися рясні сльози на очі, коли він читав рядки Качуровського про винищення «куркульських» дітей...

Може, краще було б віддати це газетне місце під фрагмент із поеми «Село в безодні»? Слово честі, було би більше користі і для читачів, і для газети.

Але хіба це поодинокий приклад, зі статтею Ляпіна і розворотом «ВВ»? Я ж навмисно не торкаюся різної бузини...

Так чи інакше, проблеми з «високою» професійною культурою в Україні існують. Є проблеми і з Шевченківською премією. Проте спроба перекласти всі ці проблеми з редакторських і журналістських голів на плечі митців видаються щонайменше нечесними. А «невідомі солдати»... Що ж, чимало наших літераторів, співаків, музик, композиторів, художників краще відомі у світах, ніж у нас. «Там», на відміну від Вітчизни, вони чомусь цілком вписуються у «формат» місцевих ЗМІ. Невже ж Роман Віктюк мав рацію?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників, для «Детектор медіа»