Досить нарікати на те, що вручення Шевченківських премій знову не стало подією. Адже «подія» не є виміром у сакральному просторі.

І тим не менш: вручення цьогорічних Шевченківських премій знову не стало суспільно-резонансною подією. Не сколихнуло суспільних дискусій: від дати, коли стало відомо про лауреатів найвищої державної нагороди у галузі мистецтва, більшість ЗМІ обмежилися лише інформаційними повідомленнями: кому і за що. Як в Указі. Без зайвих (чи не зайвих? Коротше, будь-яких) коментарів.

Зазвичай, від моменту публікації «непідписаних» лауреатів в пресі спливали кілька «напівджинсових» («напів» - бо явно що йдеться не про проплати, а джинсових – тому що й без проплат з-поміж рядків проглядають вушка кланових «обстоювань») статей: мовляв, не тому дали, куди дивилися поважні члени, громадськість б’є на сполох і т.д. Цього року – штиль. Лише на «Оглядачі» вдалося розшукати статтю щодо того, що замість Євстахія Лапського (подробиці щодо того, хто цей достойний чоловік і що він написав – в Президентському Указі :) було дати премію Мойсею Фішбейну. Щоправда, вже перші речення ентузіаста «Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла. Вона втратила свою якість або ніколи її не досягала. Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот…» заважають повірити у здатність автора до конструктивної дискусії. До того ж враховуючи «почекальний» характер Шевченківського висування – Юрій Андрухович, який свого часу категорично відмовився від висування на Шевченківську премію, дуже влучно підмітив, що Премію вручають, як правило, з третьої спроби: тобто три роки людина має побути в «залі чекання», у фазі передлауреатства, «відстоятися» у своїх амбіціях і у часі (про умовність категорії часу для Шевченківської відзнаки див. нижче)… Тож у всіх тих, хто цього року не отримав – повторюся – найвищої державної відзнаки в галузі мистецтва, за їхньої наполегливості у виконанні ритуалів, мають усі шанси на премію в майбутньому…(повний список претендентів)

Кволість медіа намагалися розбурхати самі члени Шевченківського комітету, надіславши кілька тижнів тому відкритого листа на ім’я Президента. Цього разу скандал мав вибухнути довкола телетрансляції церемонії нагородження в Оперному театрі. Члени Шевченківського комітету заперечували проти трансляції 9 березня відбіркового туру конкурсу «Євробачення», в якому мав взяти участь Андрій Данилко:

«Добре знаючи естетичні та світоглядні нахили естрадного коміка Андрія Данилка, нам видається блюзнірством прийняття рішення НТК України щодо проведення шоу за його участю саме 9-го березня. Не маючи жодних застережень стосовно організації найрізноманітніших мистецьких заходів, ми, проте, вимагаємо перегляду рішення про трансляцію відбіркового туру «Євробачення» саме 9 березня і пропонуємо перенести його на будь-який інший день».

Але й із цього відчайдушного кроку, що став тестом на адекватність для керівництва НТКУ, скандалу не вийшло – більше того: оскільки проведення відбіркового туру обумовлене попередніми домовленостями («На наше шоу запрошені учасники «Євробачення» з різних країн. Уже через це неможливо змінити дату проведення українського фіналу. А оскільки голосуватимуть глядачі, то концерт повинен йти у прямому ефірі» – так коментувала ситуацію, що склалася, Олена Мозгова, директор творчого об’єднання музичних і розважальних програм Національної телекомпанії України), церемонію довелося підганяти під пряму трансляцію: в результаті відбірковий тур «Євробачення» відбувся саме в попередньо визначені години, а церемонія нагородження Шевченківською премією мало того, що з’явилася в програмі в останній момент (більшість програм, крім програми на сайті НТКУ, подавало в цей час музичне шоу Поплавського, що дозволяє припускати напруженість переговорів за лаштунками процесу), та ще й у явно компромісний час – о 17.00. Відтак, завдяки неоковирному піару члени Шевченківського комітету примудрилися пропустити гол ще до початку гри.

Щодо самої церемонії, то вона не може ні надихати, ні розчаровувати. Бо це вчергово зіграна містерія, обряд зустрічі весни і поклоніння сонцю, все що завгодно, тільки не актуальна мистецька подія, що відзначає найвидатніші мистецькі досягнення країни за прожитий рік. Вручення Шевченківських премій взагалі перебуває поза цими секулярними категоріями. Час? Час Шевченківської премії – не історичний час, а час обряду, тобто «зараз і завжди». (Як сказав голова Шевченківського комітету й основний церемоніймейстер дійства Роман Лубківський (цитата умовна), «не лише поминальна, а непроминальна дата, ба ні, вічно живе спілкування [із Шевченком]…».) Сама відзнака не має критичного характеру – це радше прилучення до сонму, посвята в жерці, прилучення до сонячного культу, ніж нагорода за мистецькі здобутки («Родину Шевченківських лауреатів поповнили люди Шевченкового кореню»). Деперсоналізованість, установка на загальність – основні риси містерії, адже не характер людини чи її твору, а світ в цілому, непорушність його контурів та початків – ось мета містерії, зокрема й Шевченківської. Містеріальну фабулу цьогорічної Шевченківської церемонії у конденсованій формулі висловив пан Лубківський: «Наша національна спадщина знову атакується темними силами»… Щоправда, цього року основним об’єктом зазіхань був не тільки Тарас Шевченко, а й «Той, хто підписує Указ», чиїм іменем відбувається вручення (за ролевим визначенням – «намісник»), – Президент України. У фіналі, як у будь-якій містерії, Правда і Світло зрештою перемагають темні сили, бо: «Сонце іде й за собою день веде», – процитував Шевченка пан Лубківський.

Власне, навіть цей риторичний прийом – аргументувати власні метафори посиланнями на Святе Письмо (в даному разі – на «Кобзар», що його теж перенесено у простір сакрального), що в свою чергу є одним із найпоказовіших для барокових казань (зустрічаємо у збірках проповідей Іоаникія Галятовського, Мелетія Смотрицького, Стефана Яворського та інших видатних авторів українського бароко), – є свідченням того, що один дотепний сучасний митець називав «патологічною бароковою ментальністю українського народу». Про вірш, вочевидь, самого пана голови Комітету, що пролунав на закінчення промови, зі згадкою «лукавих адептів сльози» та рядками на кшталт «Він [Шевченко] зійде з висот, де горять помаранчі», теж доречно говорити хіба що в обрисі сакрального дискурсу. Після промов і вручень (тобто «перемоги Сонця») на сцені з’явилися інтермедіальні персонажі, заспівавши ритуальні пісні, в яких виразно чути відгомони давніх культів: «Ой, мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться…».

Тож цьогорічна містерія відбулася. Ніякої критики з боку преси. Бо, як вчать будь-якого майбутнього критика, про будь-яке дійство треба судити за внутрішніми законами притаманного йому жанру. А кому ж спаде на думку робити критичний розбір Пасхальної літургії? Врахуємо не тільки те, що Шевченківська церемонія дедалі більше тяжіє до літургійності, а й те, що будь-які критичні зауваження трактуються не як критика естетичних та організаційних позицій Комітету розпорядників, а зазіхання на Святе. Тому й ми від будь-якої критики утримаємося, бо на Святе не зазіхаємо.

Що буде далі? Як показує історичний досвід, тобто досвід того ж містеріального театру, шляхів є два: або секуляризація («Вже у ХVIII столітті змінилася позиція актора, розширився спектр можливостей реалізації сценічного образу, який набув реальних вимірів і постійно вимагав ідентифікації. Вона була необхідною, бо тільки так, в опорі на образ людини можливо було розвивати дію», – пише Людмила Софронова, одна з фундаментальних дослідниць барокового театру), тобто деталізація критеріїв мистецького відбору та притомність голосувань, або подальша сакралізація й остаточне перетворення на обряд. На сьогодні перший шлях ще видається реальним…