Подолання президентського вето на Закон «Про Кабінет Міністрів» створило в Україні ситуацію двовладдя. Президент ветує закон, парламент та уряд не звертають на це жодної уваги. Так, приводом для повторного вето стала формальність. Але юриспруденція є мистецтвом дотримання формальностей: там, де закінчується повага до них, там закінчується право й починається свавілля. Цікаво було слухати міністра юстиції Олександра Лавриновича у «Свободі слова» від 2 лютого: він розповів глядачам, що є в Україні закон, текст якого взагалі не відповідає тому текстові, за який голосували свого часу у Верховній Раді. І нічого – закон діє. У дивній країні ми живемо: адже, здавалося б, Міністр юстиції мусив би докласти всіх зусиль, аби припинити чинність сумнівного тексту, що взявся невідомо звідки й невідомо з якої причини діє на правах закона. Бо текст цей законом не є й бути не може – ВР його не ухвалювала.

Але йдеться не про те. Йдеться про роль, яку відіграла у зіштовхуванні України до двовладдя одна з політичних сил. Події 12 січня стали одною з тих віх української політичної історії, після яких ситуація за будь-яких умов не може повернутись до попереднього стану. Хай навіть формально все залишиться таким, яким було – а ставлення до однієї з провідних політичних сил України вже ніколи не буде таким, як раніше. Уже ніколи виборці БЮТ не зможуть з упевненістю знати, що є речі, які тимошенківці зроблять неодмінно, й є речі, яких вони не зроблять за будь-яких умов. На українському політичному Олімпі не залишилося жодної сили, чиї цілі та дії були б не лише передбачуваними, а й просто зрозумілими. Світ зруйнований, - отакі, не більше й не менше, висловлювання довелося почути. Хіба що на Донбасі багато хто впевнений: це Президент втручається в повноваження Кабміну, хоче їх відібрати, щоб країна була некерованою.

«Хочу привернути увагу громадян України, що «Наша Україна» блокувала трибуну не за пенсії, не за зарплати, не за те, щоб викинути «Росукренерго» з України, а блокувала за збереження своїх посад», - заявила Юлія Тимошенко з трибуни Верховної Ради одразу після голосування за подолання президентського вето на закон про Кабінет Міністрів. Шкода, що Леді Ю не уточнила, які саме випадки вона мала на увазі. Якщо відправлення у відставку Бориса Тарасюка чи Юрія Луценка – то чи про самі лише посади, про самі лише шкурні інтереси йшлося? І чи краще стало пані Тимошенко, коли згаданих «борців за посади» відправили-таки у відставку? (Із неабияким подивом доводиться бачити, як пов’язані з БЮТ газети з номера в номер таврують Луценка на чому світ стоїть, навіть після його відставки. Сенс і причина цього залишаються поза межами розуміння – невже острах перед потенційним, поки що суто гіпотетичним лідером конкурентної політичної сили переважає перед неодноразово декларованим прагненням, щоб в Україні міліція була з людським обличчям?).  Та й до чого були в даному разі посади, пенсії, зарплати та все решта? Хіба, голосуючи за закон про Кабмін, Блок Юлії Тимошенко хоч якоюсь мірою сприяв зростанню зарплат та пенсій? Зовсім навпаки – він надав безмежну владу саме тим, хто заморозив, а реально знизив зарплати та пенсії.

«Прибрати конфлікт між гілками влади, який руйнує державу, щоб не позорились на весь світ внутрішніми скандалами», - так пояснила Тимошенко логіку своїх дій. Звинувачувати опонентів у прагненні узурпувати владу й зруйнувати державу, а наступного дня віддати їм же всю повноту влади, тобто, допомогти тому, що ще вчора називали узурпацією, - погодьтеся, досить несподіваний спосіб врегулювати конфлікт. Не кажучи вже про те, що кінцевим підсумком «подолання конфлікту» виявилося реальне двовладдя у країні. Не полишає враження, що ці слова Юлії Тимошенко було адресовано людям, які можуть лише сліпо вірити, але не мислити. То невже саме таким уявляє Леді Ю українське суспільство? Невже саме таким хотіла б його бачити?

«Мені здається, що наші опоненти даремно радіють. Ми ухвалювали цей закон для себе і по цьому закону ми будемо формувати уряд і працювати», - заявив Олександр Турчинов. Цікаво, в який спосіб після ухвалення цього закону БЮТ намагався б отримати право формувати уряд – адже, фактично передавши антикризовому урядові контроль над силовиками (бо ж міністра оборони, не кажучи вже про міністра внутрішніх справ, за проголосованим законом могли призначати регіонали без будь-яких перешкод), у поєднанні з аж ніяк не виключеним застосуванням адмінресурсу та маніпуляцій з підрахунками на майбутніх виборах, закон цей без перебільшення увічнював владу нинішньої коаліції. Варто звернути увагу от на яку деталь. Зафіксоване в Конституції обмеження терміну перебування на посаді Президента України вважалося 10 років тому неабияким досягненням. І от тепер виглядає так, що обмеження виконання обов’язків Президента двома термінами не має ніякого значення. Що ж до Прем’єр-міністра, то жодного обмеження терміну його перебування на посаді Конституція не містить. Голова Кабміну, який за проголосованим законом ставав безроздільним розпорядником України, може залишатися на посаді хоч пожиттєво. Не залишає підозра, що саме це й було однією з головних цілей авторів і політреформи, і закону про Кабмін. Справді: оголошення пожиттєвого президентства, як у Туркменистані, чи династичне передання влади, як в Азербайджані, в Україні неможливе. А досвід Росії довів: навіть ретельне добирання спадкоємця не рятує; Путін зруйнував дощенту все, що залишив Єльцин. Тож політреформа найбільше схожа на українське ноу-хау, як увічнити перебування при владі.

То як же БЮТ хотів узяти владу? Через масові акції протесту та непокори? Але масштабні акції лише з метою скинути обридлу владу неможливі. Громадяни мають знати, що буде далі, хто очолить державу натомість. Виступ у союзі з регіоналами – соціалістами – комуністами аж ніяк не збільшив ступінь довіри громадян до БЮТ. А показник тих, хто проголосував би проти всіх, за соціологічними дослідженнями й без того був аномально високим, перевищуючи 10%. Високий рівень підтримки БЮТ ґрунтувався не останньою мірою на тому, що багато виборців вважали поведінку тимошенківців раціональною. Тепер перед ними постало запитання: чого домагається БЮТ? Якою є міра раціональності в його поведінці? Чи не перетворилися тактичні ігри з метою здобуття влади з засобу на самоціль, чи не цікавить бютівців лише влада заради влади, за будь-яку ціну? Принагідно постало ще й от яке запитання. У лавах фракції БЮТ чимало людей, яких досі не можна було запідозрити ані у відсутності здатності тверезо мислити, ані у відстоюванні якихось корисливих інтересів. Що змусило їх підтримати подолання вето? Чи хто (і в який спосіб) змусив?

Єдине можливе раціональне пояснення полягає в тому, що, позбавивши Ющенка всіх повноважень, БЮТ спонукав його скористатися ледь не єдиним повноваженням, що йому залишили, - розпустити парламент та оголосити дострокові вибори. От тільки не може президент розпустити ВР у будь-який момент, лише з причини свого поганого настрою. Не має такого права. Та й, отримавши абсолютні повноваження, антикризова коаліція отримувала змогу просто начхати на можливий указ президента про розпуск ВР. Тож виглядає так, ніби своїм голосуванням БЮТ намагався якомога більше ускладнити собі завдання приходу до влади.

А ще те, що сталося 12 січня, змусило повернутися подумки до подій серпня, коли Віктор Ющенко подав до ВР кандидатуру Віктора Януковича на посаду Прем’єр-міністра. Як відомо, президент уже підписав був указ про розпуск ВР, записав заяву та відповідне звернення до народу. Потім до нього прийшли Янукович із Морозом, і він не дав цьому указові ходу. Про що вони розмовляли, так і лишається невідомим. Але пізніше народний депутат Олег Ляшко заявляв, що створення антикризової коаліції було лише першим етапом, другим мав стати імпічмент Ющенка. То чому б не припустити, що саме імпічментом і погрожували в ту ніч Мороз та Янукович – знаючи напевне, що в разі виникнення такого питання БЮТ його підтримає?

Голосування за подолання президентського вето змусило пригадати інші дивні вчинки БЮТ, на які його симпатики довгий час воліли заплющувати очі. Наприклад, минулорічне голосування за відставку уряду Юрія Єханурова, в компанії з тією самою Партією регіонів.  

8 грудня у телепрограмі «Свобода слова» голова Центру стратегічного планування Володимир Корнілов запитав Тимошенко: «Вас не было две-три недели, никто вас в Верховной Раде не видел. Как эта инициатива ваша предвыборная – манипуляция сознанием – согласуется с тем, что в это время вы исправно голосовали в Верховной Раде и за Голодомор, и за все остальные законы? Как это получилось? Как это согласуется с вашими предвыборными обещаниями и призывами?» Автор запитання є цілком одіозним персонажем, але саме запитання було гранично чітким та конкретним. Як же відповіла на нього Леді Ю? Зловила опонента на неправді та перекручуванні? Зовсім ні: «По-перше, наш законопроект про те, щоб депутати голосували відтиском пальців, щоб вони відповідали за те, що вони роблять… Тому що в Конституції чітко прописано: голосувати тільки сам за себе депутат може. І чим натисне… Хай натисне, але своїм чимось. Щоб не натискали хто завгодно. І я можу ще раз сказати, що я знаходжуся в парламенті, я обліковуюся так, як це потрібно: картками. І в нас, якщо і вийшов депутат, і зайшов, то він знаходиться обов’язково в парламенті. Якщо людина відсутня, вона або у відрядженні, яке офіційно оформлено, або вона, можливо, хворіє. Я можу твердо сказати, що в парламенті я працюю постійно, і я готова голосувати за той закон, який відтиском пальця, власне, примушує депутата голосувати. Щоб кожен відповідав за свій голос». Чи було це відповіддю на гранично конкретне запитання? Чи розвіяла лідерка БЮТ висловлену підозру у, м’яко кажучи, подвійних стандартах? Жодним чином. І якби ж то був єдиний подібний казус! Але ж неодноразово вже Тимошенко в телеефірі «з’їжджала» з відповідей на незручні запитання, причому незграбно, так, що це кидалося у вічі! «Усі ж вони дурні, вони ж нічого не зрозуміють», - дуже не хотілося б вірити, що саме з такого розрахунку виходить у подібних випадках Тимошенко.

«Знайте, що сьогодні країною править і не Президент, і не Прем’єр - сьогодні країною правлять гроші. І великі гроші. І ні Президент не вільний, ні Прем’єр не вільний, тому що вони всі… Один серед дорогих друзів, другий серед любих друзів», - це ще одна цитата з Тимошенко з тієї ж «Свободи слова» – нагадаю – ще 8 грудня. Прем’єр добрий, погане оточення – чи не це одразу спадає на думку? Хоч бери та оголошуй акцію: «Свободу Януковичеві!» Що ж це було? Чи не сигнал про готовність до співпраці?

Більшість українців – як симпатиків Юлії Тимошенко, так і її критиків – звикли сприймати її як політика, що обстоює європейську та євроатлантичну інтеграцію України. Але от у тій самій програмі «Свобода слова» 8 грудня вона заявила: «Усі сприймають Януковича як антинатовського політика. Та відкрийте роздруківку його голосування – його фракції, Партії регіонів, – коли голосували за засилку військ наших, українських, до Іраку. Уся фракція одноголосно. Янукович, прем’єр-міністр. Наша фракція не голосувала за такі речі. Питання: хто проти НАТО, хто за?» Можна скільки завгодно ставити під сумнів доцільність посилання українських військовиків в Ірак, можна згадати про справжні причини такого кроку – бажання тодішнього президента Леоніда Кучми задобрити США. От тільки чи не похитнуло саме таке формулювання, яким скористалася Тимошенко, впевненість у прозахідній її орієнтації? Замість переконань ми побачили суто реактивну позицію «від протилежного». Може, наступного разу, критикуючи Партію регіонів, Тимошенко зізнається, що то саме БЮТ, а ніяка не ПР, насправді за державний статус російської мови? За найтіснішу інтеграцію з Росією та ЄЕП? Проти визнання УПА та взагалі «бандерівського перекручування історії»?

І тут пригадується достатньо цікава річ. А звідки, власне, взялася впевненість у прозахідній орієнтації Юлії Тимошенко? Особисто я не можу пригадати, щоб вона так уже активно наголошувала на ній. Ба більше: Леді Ю взагалі уникає ідеологічної конкретики. Ледь не всі її виступи зводяться лише до двох речей – до викривання зловживань представниками влади (схоже, будь-якої) та до соціальної орієнтованості економічної політики. Усе це добре, все це болючі теми. Але ж цього замало! Припустимо, прийшов БЮТ до влади. Незаконні оборудки та тіньові схеми знищено, вкрадене повернуто до бюджету, винуватців покарано. Усе це, поза всяким сумнівом, справедливо. Але що далі? Якою мусить бути Україна, яким шляхом вона піде, як розвиватиметься, якою буде її економічна стратегія, яким  геополітичний вибір? А от цього ніхто не знає, про це ніхто нічого не казав. Тим часом, кошти, повернені внаслідок експропріації експропріаторів, не вічні. Звідки їх брати далі на ті самі соціальні програми? Цього, знову ж, ніхто не каже. Йосиф Сталін свого часу, коли було вичерпано кошти, експропрійовані в експропріаторів, почав призначати експропріаторів, оголошувати ними своїх опонентів, а потім узагалі всіх, хто під руку трапиться. Звісно, було б просто нечесно й непорядно підозрювати Юлію Тимошенко в подібних намірах. Але напрошується інша підозра: от прийдемо до влади – а там побачимо, кудись воно вивезе.

От саме це й насторожує найбільше – Тимошенко практично ніколи не виходить на рівень концептуальних узагальнень. Хто й де скільки украв, хто добрий і хто поганий – це так, це в неї завжди й повсякчас. Рецепт усезагального щастя, за Тимошенко, є украй простим – замінити у владі людей нечесних на людей чесних. Це необхідно, так, без цього – нікуди. Але цього замало. Як зробити так, щоб, нібито, чесні люди, прийшовши до влади, не виявлялися нечесними? Як зробити так, щоб нечесні люди, навіть прийшовши до влади, не могли, не мали можливості розгорнути свою нечесну діяльність, а якщо навіть у когось це вийшло б, щоб це одразу було припинене? От відповідей на ці запитання в Тимошенко не знайти. А без цього політик не може бути перспективним. Не може викликати довіри. Не може переконати тих, хто сумнівається. Електоратом цього політика так і залишаться ті, хто сліпо вірує, й лише вони.

А поки що Тимошенко, схоже, грає з виборцями у відому дитячу гру «одягни ляльку». Знаєте, продаються такі книжки-розмальовки: дитина мусить вирізати силует ляльки, а потім одягнути його відповідно до своїх смаків та фантазії. Отак і тут: от вам Юлія Тимошенко, а ви, шановні виборці, домальовуйте її імідж на свій смак і розсуд. Наділяйте її тими рисами, якими вважаєте за потрібне, розмальовуйте її образ так, як захочете. У кожного з симпатиків мусить бути своя Юлія Тимошенко. У когось – захисниця свободи та законно набутої власності. У когось – лідер, що задовольнить бажання «відібрати та поділити». У когось – єдина надія демократії. У когось – великий вождь. У когось – борець за українську ідею. У когось – лідер, що тільки й зможе відновити дружбу з Росією. У когось – політик, що виведе нарешті Україну на європейську орбіту. У когось – політик, що покаже ненависному Заходові кузьчину матір. У когось – єдиний діяч, для якого ідеали вищі за інтереси. У когось – спритний гравець, що не впустить своєї вигоди та нагне будь-кого. Українська Маргарет Тетчер? Це – Тимошенко. Український Лех Валенса? Це – Тимошенко. Український Міхаїл Саакашвілі? Це – Тимошенко. Український Владімір Путін? Це – Тимошенко. Український Аляксандр Лукашенка? Це – Тимошенко. Український Аденауер? Це – вона ж. Український Сталін? Це – теж вона. Ви за традиційні консервативні цінності? Ваш кандидат – Леді Ю. Ви – ліберал? Тоді ви просто не можете не підтримати Леді Ю. Вам близькі комуністичні ідеали? Ви ж знаєте, що справжній комуніст – то ніякий не Симоненко, а Леді Ю! Вибирайте, що вам до вподоби, й голосуйте за Леді Ю. Не вірите, що ваш кандидат – саме вона? То погляньте на її фракцію – й ви, незалежно від ваших ідеологічних уподобань, знайдете в ній ваших однодумців.

Така тактика справді може принести очікувану перемогу на виборах. За однієї умови – коли «багатоіміджевий» політик ретельно уникає кроків, які б похитнули у свідомості його виборців намальовані ними ж образи. Голосування БЮТ за подолання президентського вето на закон про Кабінет міністрів, схоже, стало саме таким необачним кроком. Звісно, якщо електоральна альтернатива для українців нагадуватиме двопартійну, цілком можливо, Юлія Тимошенко й виграє майбутні вибори. От тільки голосуватимуть за неї та її блок не тому, що будуть у такому вже захваті від її політики, а тому, що сподіватимуться: витерпіти владу Тимошенко, можливо, буде дещо легше, ніж владу Януковича. Здобута в такий спосіб підтримка буде ой якою нетривкою.

Можливо, у ситуації, коли головною проблемою української політики є усунення від влади людей, для яких влада – то передусім джерело збагачення, й справді не до ідеологічних тонкощів. От тільки, з іншого боку, проголосувавши за нову владу – за БЮТ, у багатьох виборців надто швидко виникне враження, що нова влада – це знову не зовсім те, на що вони сподівалися. А шляхи вчорашніх побратимів по боротьбі знову розійдуться раніше, ніж вони встигнуть утілити бодай щось із наміченого. Видається, вся проблема полягає в тому, що украй фундаментальні завдання на кшталт усунення неприйнятного політичного чи економічного устрою є непосильними ані для партії, ані для блоку. Об’єднати різних за ідеологічними уподобаннями людей може лише широкий фронт чи рух, що складався б із найрізноманітніших партій, які не приховували б своєї ідеологічної розбіжності й об’єднаності лише єдиним – несприйняттям наявного порядку речей. Зокрема, не приховували б цього від себе самих і, відповідно до цього, реально узгоджували б програму дій : спочатку, наприклад, домагаємося кардинальних змін, а потім уже конструюємо конкретні риси нового устрою й конкуруємо в тому конструюванні між собою. Отже, жодна варіація «демократичного централізму» для керування таким рухом не годиться. А будь-яку партію чи блок, які братимуть на себе функції такого руху – фронту, неодмінно спіткає доля Народного Руху. Коли одна партія чи блок намагаюся перебрати на себе функції широкого демократичного руху, лідер цієї сили просто змушений грати роль політичної людини-оркестру. Навряд чи така позиція може привернути до себе більшість виборців.