Вже минулий 2005-й Україна проводжала з зовсім іншим настроєм, аніж зустрічала. Ейфорія Майдану (у лютому-березні навіть чимало учорашніх прихильників Януковича очікували від нової влади зрушень на краще, а рейтинги довіри до Ющенка й Тимошенко зашкалювали за 60%) розвіялася з вини самої «команди переможців». Не те, щоб вона виявилася гіршою від старої – але планка очікувань була надто вже висока, а суспільство надто гостро реагувало на всі вияви подвійних стандартів. А їх не бракувало. До того ж, як швидко виявилося, єдиною командою ця нова влада теж ніколи не була...

У 2006-й Україна ввійшла зі стартом виборчої кампанії. Причому ті, хто програв наприкінці 2004-го, зуміли згуртуватися. А табір учорашніх переможців виявився розколотий: вістря критики БЮТ було скероване не так проти «донецьких», як проти «Нашої України», що перебувала в тій самій електоральній ніші. Годі й казати: прихильники Ющенка так само не зупинялися перед критикою своєї вчорашньої союзниці Тимошенко, але через брак харизматичних лідерів це в них виходило значно менш переконливо.

До того ж, 1 січня 2006-го Україні відімкнули газ. Судомні переговори в Москві зафіксували 4 січня нову ціну в 95 доларів за тисячу кубометрів (замість попередніх 50-ти). І, хоча ця ціна була суттєво нижчою від світової (на той час – близько 200 доларів), і хоча вона почасти компенсувалася підвищенням плати за транзит російського газу українськими газогонами, але однаково ці угоди не могли не стати мішенню для передвиборчих атак опозиції. Як наслідок, консолідованим голосуванням фракцій «регіонів», комуністів, СДПУ(о), фракції Литвина та БЮТ уряд Юрія Єханурова, звинувачений у «зраді національних інтересів», було відправлено у відставку.

Втім, фактично ця відставка нічого не означала – міністри досиділи в своїх кабінетах до початку серпня. Більше того, «Наша Україна» несподівано отримала подарунок: діставши предметний урок готовності Юлії Тимошенко до будь-яких кроків в ім’я досягнення особистої влади, частина виборців, налякана можливим створенням коаліції Тимошенко-Литвин-Янукович (відразу ж охрещеної дотепниками ТЛЯ), відсахнулася від БЮТ. Але нездарна й млява кампанія  пропрезидентського блоку (на тлі суперактивності колишніх союзників по Майдану) призвела до того, що вже на початку березня рейтинги БЮТ і «Нашої України» зрівнялися. А в останні три тижні перед виборами тотальна перевага Тимошенко (яка в дощ, вітер і сніг провела протягом кампанії понад 400 персональних зустрічей з виборцями) була вже незаперечна.

Головним результатом парламентських виборів стало те, що українці, попри численні розчарування 2005 року, підтвердили свій європейський вибір, своє прагнення до свободи й справедливості. Формальну більшість здобули БЮТ, «Наша Україна» і СПУ, що разом стояли на Майдані. Але після виборів Україні (говоримо наразі про стратегію) потрібно було водночас забезпечити рух до Європи й подолати розкол у суспільстві, який свідомо поглиблювали політики під час двох минулих виборчих кампаній. На жаль, лідери партій-переможців найменше переймалися цими питаннями. На чільному місці для них стояло інше: як у ході переговорів урвати максимум для себе й своїх спонсорів.

Попри ілюзії численних рядових прихильників Майдану, багато хто з аналітиків розумів – створення стійкої «помаранчевої коаліції» БЮТ – «НУ» – СПУ (за мінімального запасу голосів у парламенті) малоймовірне. Адже така коаліція завжди була б заручницею чиїхось незадоволених амбіцій. Значно перспективнішим видавався (за всієї його фантастичності) шлях формування широкої коаліції БЮТ – «НУ» – Партія регіонів, яка мала б достатній запас міцності.

На той момент «Регіони» готові були погодитись на компромісного поміркованого прем’єра від «Нашої України» (але в жодному разі не від БЮТ!) і фактично на всі  програмові вимоги президентського табору. Але цей сценарій зламала Юлія Тимошенко, яка бачила на чолі уряду тільки себе й не бажала й чути про дальший поділ влади з «Регіонами». І яка натомість воліла «дружити» з Морозом проти «Нашої України» (вона – так вважала лідерка БЮТ – приречена буде погодитися на всі її вимоги). За таких умов не кращим чином повела себе й «НУ» – невиправдано затягуючи переговорний процес, боячись узяти на себе відповідальність остаточного рішення і чесно пояснити виборцям його мотивації.

Все інше – прогнозована зрада Мороза (чиї спікерські амбіції розбудила ні хто інший, як сама Юлія Тимошенко), формування «антикризової коаліції», вимушений перехід БЮТ і «Нашої України» в опозицію – стало наслідком цих кричущих помилок, за які рівною мірою відповідають не лише лідери БЮТ та «НУ», але й особисто Президент України Віктор Ющенко.

Адже майже відразу стало очевидно: підписавши Універсал національної єдності і отримавши на цій основі можливість сформувати Уряд, керівництво Партії Регіонів послідовно здійснює стратегічну мету, яка полягає в забезпеченні власного політичного та економічного домінування упродовж достатньо тривалого періоду. Підтвердженням цього стала негайна зміна бюджетної та фіскальної політики нового Уряду (нагадаю лишень про скандальний перерозподіл повернення ПДВ на користь Донеччини). Водночас відбулося масштабне обсаджування всіх посад у центральних органах виконавчої влади (аж до керівництва середньої ланки) вихідцями з Донецького регіону, або ж людьми, жорстко прив’язаними до «донецьких».

Отримавши за зміненою Конституцією надзвичайно широкі владні повноваження, уряд Януковича очистився восени від міністрів-«нашоукраїнців», що ввійшли до нього серпні, й повів широкий наступ на ті прерогативи, які ще залишилися в Президента (насамперед – у царині зовнішньої політики й контролю над «силовиками»). Діючи так, уряд, схоже, анітрохи не зважав на загрозу поглиблення розколу в українському суспільстві, а також на небезпеку втрати міжнародного авторитету державою, яка сьогодні фактично не має цілком легітимного керівника зовнішньополітичного відомства.

Натомість Юлія Тимошенко давно обрала курс на президентську кампанію – 2009 і, схоже, й надалі не зупинятиметься ні перед чим в ім’я власного посилення (насамперед - ціною дестабілізації ситуації й дискредитації особисто Президента та його команди).

Отже, можемо констатувати: в Україні активно формується двопартійна система. В ній  Регіонам (вони сповідують лібералізм доби дикого накопичення капіталу, химерно поєднаний з пострадянською риторикою) протистоїть БЮТ (який сповідує  соціал-демократію не так європейського, як латиноамериканського, «пероністського» взірця). Навряд чи такий розвиток ситуації є бажаним для суспільства, яке, крім усього, виявиться приреченим на тривале й жорстке протистояння й взаємне поборювання.

Звичайно, не можна на сто відсотків прогнозувати, чи вдасться Регіонам забезпечити своє безроздільне панування на тривалий час. Хоча нинішня зима й виявилася унікально теплою, але підвищення цін на газ до 130 доларів за тисячу кубометрів ставить під удар цілі сектори української економіки (а несподівана смерть Туркменбаши змушує замислитися над тим, чи й ця ціна – надовго). Еліти багатьох регіонів починають стогнати від донецького засилля. Не все добре й у верхівці Регіонів, де так само починають наростати суперечності. Нарешті, саме з урядом Януковича суспільна свідомість пов’язуватиме небачене зростання комунальних тарифів і скорочення раніше ухвалених соціальних програм. Уже з отриманням у другій декаді січня нових рахунків за комунальні послуги багато вчорашніх виборців «регіоналів» дивитимуться на речі по-інакшому.

Тому врешті-решт у парламенті може виникнути цілком інша політична конфігурація. Певним сигналом можливості цього стало голосування фракції соціалістів за президентський проект закону про Голодомор – усупереч рішенню тих-таки Регіонів.

Але коли це таки станеться, немає жодних гарантій, що опоненти Регіонів матимуть чітку програму дій, яка сприйматиметься суспільством. Не виключено, що Тимошенко далі вимагатиме прем’єрського крісла будь-якою ціною – а «Наша Україна» далі борсатиметься у власних внутрішніх суперечностях і спробах знайти нових симпатичних для виборців лідерів.

Одним із центральних пунктів дискусії далі залишається конституційна реформа. Багато хто з прихильників Майдану беззастережно заявляє: вона, й тільки вона винна в тому реванші «вчорашніх», який відбувся сьогодні.

Ризикну рішуче не погодитися з цим твердженням. Так, закон 2222 від 8 грудня справді вийшов фатально недосконалим, з багатьма юридичними прогалинами й «білими плямами». І частина вини на тому лежить саме на політичних силах Ющенка й Тимошенко, які 2004 року докладали всіх зусиль, аби торпедувати конституційні зміни (замість вдосконалювати їх – і врешті змушені були проголосувати за єдино можливий на той час компромісний варіант). Але ніщо, крім амбіцій і політичної короткозорості, не заважало Ющенкові й Тимошенко знайти такий формат домовленостей, який після виборів березня 2006 року забезпечив би поступальний рух держави у європейському напрямкові.

Тому й переконаний: повернення Президентові Ющенкові повноважень Кучми ситуації не виправить. Смію нагадати прихильникам «сильної руки»: ефективним Президентом з повноваженнями Кучми був в Україні тільки... Кучма (щоправда, часто це була ефективність не в інтересах суспільства – що й зумовило події кінця 2004-го). Ющенко, який мав Кучмівські повноваження майже рік, ефективним самовладцем так і не став. І мені, як громадянинові, не хотілося б ризикувати, експериментуючи, якими президентами з повноваженнями Кучми будуть Янукович чи Тимошенко (які сьогодні ведуть перед у всіх рейтингах народної підтримки – за Януковича сьогодні готові голосувати 24%, за Тимошенко – 19%, за Ющенка – 8%).

Безумовно, чинну Конституцію потрібно вдосконалювати – адже щонайменше 10 її принципових статей, які визначають взаємовідносини в трикутнику парламент – Президент – уряд, містять різночитання. Назву лише найголовніші з них: може чи не може Президент не погодитися з кандидатурою Прем’єра, запропонованою йому коаліцією? Що означає вимога скріплення президентських указів підписами Прем’єра й відповідального міністра: механізм контрсигнатури (і тоді останній важіль прямого впливу Президента на уряд через РНБО буде блоковано), чи просту розписку в тому, що урядовців поставлено до відома? Хто може ініціювати відставку міністрів закордонних справ і оборони: лишень Президент, чи кожен депутат? Як на практиці Президент може реалізувати свою відповідальність за сфери зовнішньої політики й національної безпеки?

Адже чимало колізій нашого політичного життя другої половини 2006 року виникли саме через ці різночитання та через непризвичаєність суб’єктів політичного життя до співіснування й в рамках цивілізованих домовленостей. Проте шанси на ухвалення ближчим часом необхідних змін у сесійній залі дорівнюють нулеві – надто високими є градус політичного протистояння й рівень взаємної недовіри. Не більше шансів і на інший механізм ухвалення конституційних змін – скажімо, через референдум, який запропонували були з президентського табору. Тим більше, що вже лунають і контрпропозиції – долучити заодно до цього референдуму й питання НАТО, російської мови, федералізації тощо. І з огляду на передноворічне рішення ЦВК з приводу «зарахування» понад чотирьох мільйонів підписів, начебто зібраних ще минулої зими СДПУ(о) за референдум з приводу НАТО і ЄЕП, ця загроза зовсім не є надуманою.

Нагадаю: 1 грудня 1991 року український народ переконливою більшістю у понад 90% голосів висловився на користь незалежності своєї держави. Такий результат, що відразу ж легітимізував вільну Україну в очах власних громадян і світової спільноти, став можливий завдяки існуванню високого рівня суспільної згоди щодо цього найважливішого питання державного буття. Навколо ідеї незалежності об’єдналися всі тодішні еліти – політичні, управлінські, наукові, виробничі, творчі, - і саме це уможливило всенародне сприйняття цієї ідеї, яку радянська пропаганда упродовж десятиліть оголошувала злочинною і єретичною.

Відтак, референдум 1 грудня 1991 року спричинив не розкол, а консолідацію українського суспільства, і саме це дозволило молодій державі подолати труднощі й розчарування перших років незалежності. Тому й зараз експерти переконані: такий потужний інструмент народовладдя, як референдум, і надалі мусить застосовуватися лишень із метою забезпечення суспільної консолідації, а не задля поглиблення наявних протиріч.

Звичайно, з погляду зрілого демократичного суспільства немає нічого дивного в тому, що референдум ініціюється з питань, щодо яких громадська думка залишається розколотою. Але в нас, навіть визначивши формального переможця, референдуми з питання реформи Конституції, членства в НАТО чи підвищення статусу російської мови призвели б до поразки України як державної і суспільної цілісності. Тому ідеальним шляхом було б таки спонукати політичні еліти до діалогу й пошуку взаємоприйнятних рішень з питань, які сьогодні ще ділять Україну. І тільки потому, як такі рішення буде знайдено, їх може бути легітимізовано через механізм всенародного референдуму.

Наразі ж максимум, якого можна досягнути щодо Конституції – це домогтися через Конституційний суд тлумачення всіх наявних на сьогодні в Основному Законі різночитань,  і надалі домовитися виконувати Конституцію в повному обсязі, подобаються окремі її положення комусь, чи ні.

Старий 2006-й залишає по собі кілька запитань, на які немає чітких відповідей.

Насамперед, чи зможуть Регіони (бодай у перспективі) перетворитися на партію великого національного (підкреслюю саме це слово) капіталу, і діяти в стратегічних інтересах саме цього капіталу, а не за вказівкою із столиці сусідньої держави?

Чи зможе БЮТ (із його судомними пошуками ідеології – чого варте звертання до терміну «солідаризм»!) перетворитися колись на респектабельну «лівицю», де важитиме не лише наказ харизматичного лідера, а колективні рішення, ухвалені на підставі ретельного експертного аналізу?

Чи вдасться на уламках «Нашої України» створити ліберальну проєвропейську альтернативу Регіонам і БЮТ, яка вивела б суспільство з глухого кута політичної боротьби за принципом «стінка на стінку»?

Чи зуміє Віктор Ющенко в решту відведеного йому часу змістити акцент з боротьби за право одноосібно призначати губернаторів на максимально ефективне використання тих важелів, які можуть зробити інститут президентства центром змістовних дискусій про дальші стратегічні шляхи розвитку держави?

Від відповідей на ці запитання залежить багато. Але, врешті-решт, не все. Бо навіть урядування Януковича, політичний крах Ющенка чи можлива поступова маргіналізація Тимошенко ще не означають краху України. Бо й 2007 рік ще може піднести нам чимало несподіванок – і не обов’язково прикрих.

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики