2006-й рік в культурному житті України означився тим, що медіа усвідомили свою історичну роль (тобто ще одну з багатьох ролей) – неодмінної компоненти здорового літературного процесу.  Йдеться про появу літературних конкурсів, започаткованих медіа: спочатку на експеримент зважилася українська служба Бі-Бі-Сі  (підбиття підсумків торішнього конкурсу відбулося наприкінці лютого цього року, тобто фактом культурного життя конкурс став саме цьогоріч), в травні аналогічний конкурс провів журнал «Кореспондент», і вже кілька днів тому Бі-Бі-Сі знову підбило підсумки цьогорічного літературного сезону. 

Звичайно, той факт, що для медійників найважливішим з мистецтв цього року виявилася література, не є випадковим: адже сучасна українська література перебуває зараз на підйомі, свідченням чого для когось є численні європейські відзнаки українських авторів, ще для когось –  дуже непогані комерційні показники від продажу української прози на європейських ринках, зокрема польському та німецькому, а ще для когось – одночасне існування в літературному континуумі трьох першорядних прозаїків, якими називають Андруховича, Прохаська й Жадана. Поруч з цими іменами називають Забужко (імовірно, ім’я пані Оксани випало з «трійки намбер ван» через те, що останню прозу письменниця презентувала ще 2002 року, і була це невелика повістина «Сестро, сестро…», а не «програмова проза» метра сучасної літератури), Андрія Куркова, фантастів Дяченків, Юрія Винничука, Іздрика, Дереша, Софійку Андрухович, Таню Малярчук,  Ларису Денисенко, Андрія Кокотюху, Ірен Роздобудько, Ірену Карпу…

Відтак, як і передбачали експерти, конкурсна ініціатива одразу виглядала як спортивне орієнтування в трьох (з хвостиком) соснах: перші конкурси були приречені на те, щоби тусувати колоду саме цих імен. В результаті Гран-прі «Книжка року Бі-Бі-Сі» - 2005»: Юрій Винничук (шорт лист: Забужко, Прохасько, Роздобудько, Карпа); літературний конкурс журналу «Кореспондент»: переможці Тарас Прохасько («фікшн») і Оксана Забужко («нон-фікшн»), в шорт-листі – Жадан, Дереш, Денисенко… + Павло Солодько. «Книжка року Бі-Бі-Сі – 2006»: переміг Сергій Жадан, приз читацьких симпатій Таня Малярчук. Ще в короткому списку: Дереш, Денисенко… + Отар Довженко (Юрій Андрухович зняв свою книгу з голосування).

На літературних форумах (назвемо це гласом народу або небайдужою громадськістю) одразу відзначають частину до знаку «+», винуватять організаторів в «тусовочності» і, звісно, Андруховича – «за все» (за вплив на літературний процес, за «підштовхування» молодих імен, за «смаковщину», тобто за те, що підштовхує тільки тих, хто йому подобається, а не тих, хто того найбільше хоче, за європейську кон’юнктуру etc. – навіть при тому, що Андрухович свою кандидатуру зняв, його в зв’язку з конкурсом Бі-Бі-Сі все одно загадали незлим, тихим словом: прямо як в тій приказці про невістку, якої й удома нема…). Проте особисто мені видається цікавішим коментувати те, що обидва конкурси органічно прийшли до формули «авторитети +…», тобто вирішили не обмежуватися вузьким колом канонізованих геніїв (зрештою, в літературному колі – всі ті самі «кадрові проблеми», що й у решти України), а визнали за собою право на культуртрегерську місію: за допомогою конкурсу, поступово запроваджувати в обіг нові літературні імена. Тобто включилися в гру, ім’я  якої «відкрити генія» і яка є найкращим рушієм для розвитку і конкурсу, і літпроцесу, за яким дане медіа пильно стежитиме і який тільки виграє від такої посиленої медіа-уваги, і читачам.  Проте літературтрегерство є радше надзавданням, бажаним побічним продуктом дійства, а якщо говорити про задачі цілком земні, то, як коментує позицію щодо конкурсу Бі-Бі-Сі Світлана Пиркало, письменниця, продюсер Бі-Бі-Сі, ініціатор  і мотор заходу: «Наша мотивація для конкурсу така: давно хотілося. Ми всі намагаємося бути в курсі літературних новинок, двоє продюсерів Бі-Бі-Сі - Катерина Хінкулова і я - мають опубліковані прозові твори (які, до речі, не беруть участь у конкурсі), то, звичайно, книжки завжди на язиці. І минулого року вирішили запровадити конкурс Книжка року Бі-Бі-Сі, аби взяти участь у літературній дискусії. Не забуваємо й про популяризацію радіо Бі-Бі-Сі, звісно».

Тобто конкурси – це передовсім піар: і для літератури, і для ЗМІ. І якщо перші раунди конкурсів і в Бі-Бі-Сі, і в «Кореспондента» пройшли відносно тихо, то вже друга спроба визначити «кращу книжку» наразилися на скандал. Його зумовила книжка Ігоря Каганеця «Пшениця без куколю: Євангеліє без вставок та спотворень» та небувала активність на інтернет-форумах її фанів. Інтрига така: попри те, що видання набрало величезну кількість голосів у інтернет-голосуванні (у першому раунді конкурсу книжки пропонують читачі сайту Бі-Бі-Сі), приз автору не дали. Власне, це не перший подібний випадок: так минулого року з конкурсу Бі-Бі-Сі «випав» Павло Солодько з романом «Четверта революція», а журі «Кореспондента» позбавили змоги проголосувати за книгу Жені Галяса «Пісьма братана» - обидвох претендентів підставово запідозрили в «накрутці голосів» і з конкурсу зняли. Аналогічна історія трапилася із Каганцем. Однак цього разу автор прореагував приблизно так, як МАУП на перемогу книги Мойсея Фішбейна на Форумі видавців: тобто агресивно і непристойно. Виступ апологетів Каганця зумовив одну з найжвавіших дискусій цього тижня на Майдані, викликавши кілька сотень постів. «Апологети» зокрема пишуть, що конкурс – проданий, переможці – попса, світ – як говориться, гівно, і тільки книга Каганця – цитую – «Книга, яка може змінити хід історії, яка може змести з планети християнську облуду, Книга Двох Тисячоліть». Як прокоментувала Світлана Пиркало: «Ми думали, що достатньо чітко пояснили: інтернет-голосування є дорадчим, воно - як віртуальний член журі, один із шести. Але завжди будуть люди, які прикинуться, що цього не знали… Жоден із наших експертів не запропонував обрати книжку Каганця до фіналу, і таким чином вона туди не потрапила. Я, як член журі, не висловилася за цю книжку, бо досить уважно її прочитала. Автор, можливо, розраховує, що людина прочитає перші пару сторінок, не знайде там нічого страшного.  Проте суть цього твору в тому, що в наступній цивілізації є місце лише аріям із блакитними  очима, а решта – заважає руху в майбутнє; Христос був майже українцем, тобто арієм, і перше його пришестя було в Трипіллі, а євреї брешуть, що він юдей, аби вкрасти минуле в українців. У Європі такі речі сприймають дуже серйозно».

Вважаю, що проблема якраз в тому, що в Україні такі речі не сприймаються дуже серйозно. У нас цілком можлива ситуація, коли МАУП подає до суду на академіка Поповича і професора Яковенко, а не навпаки! За образу честі(?) і гідності(???), здається.