Не помилюся, якщо скажу: найяскравішим враженням від президентського «Діалогу з країною» 22 лютого було включення з майдану Незалежності в Києві. І це враження було дуже далеким від приємного.

Наважуся стверджувати: саме таким був сценарний задум. Саме такого враження автори сценарію й прагнули.

Не можу погодитися з думкою шановного Валерія Калниша: «Лучше выслушивать регионы. Это дает больше возможности людям, которые там живут и никогда не приедут в Киев, никогда не увидят больше президента, кроме как по телевизору, хоть как-то попытаться решить свои проблемы». Може, панові Калнишу це видасться дивним, але кияни так само не мають змоги побачити президента, окрім як по телевізору. А тим паче поплакатися йому в жилетку й висловити наболіле. Тут вони геть нічим не відрізняються від мешканців регіонів, бо так само живуть із президентом у різних світах, у різних Українах.

Але річ зовсім не в тім, що Києву віддали три хвилини, а непристойно лизоблюдському сюжету з Кіровограда - десять. Хронометраж у даному разі не має жодного значення.

Включення з Києва було побудовано на контрасті з усією рештою «Діалогу». І за формою: скрізь це були передові трудові колективи, в Києві - майдан Незалежності, вільний (а чи буцімто вільний) мікрофон. І за змістом: включення з Києва було єдиним, де йшлося не про видатні успіхи влади в «покращенні», не про «окремі недоліки» й об'єктивно несприятливі умови, не про завдання й райдужні перспективи, а про те, що держава бодай в одному конкретному випадку порушила конституційні зобов'язання перед громадянами, порушила права громадян; бодай в одному конкретному випадку держава не спрацювала так, як належить.

Усе це зі стовідсотковою ймовірністю гарантувало: до включення з Києва буде прикуто увагу навіть тих глядачів, які решту «Діалогу» переглядали краєчком ока й слухали краєчком вуха. Це гарантувало зміну темпоритму з монотонного grave на бадьоре presto. Це гарантувало зміну теми розмови з гаслоподібного навіювання на живий діалог. Включення з Києва неодмінно мусило вивести глядачів із блаженної дрімоти й розбудити в них живе зацікавлення. А отже, гарантовано мусило запам'ятатися, стати найстійкішим враженням від усього побаченого й почутого.

Отут і виникло запитання: навіщо було зроблено саме так? А чи ніде, окрім Києва, не знайшлося своїх майданів? Ніде, окрім Києва, не знайшлося людей, готових поставити президентові свої запитання? А чи кияни розумніші за всіх решту українців? Та ні, напевне, ні. А чи в Києві не можна було все зробити «чинненько й благородненько», як скрізь?

А може, включення з Києва готувала й випускала в ефір інша команда телевізійників, ніж усі решту включень? Тобто, інша команда не виконавців, а авторів? Про це теж нічого не відомо. Навіщо ж тоді було застосовано дві діаметрально протилежні методики, два діаметрально протилежних журналістських підходи? Відповідь уявляється однією-єдиною: саме так було потрібно, саме в цьому полягала ідея.

За численними повідомленнями, насправді мікрофон на майдані Незалежності був не такий уже й вільний. Що зайвий раз доводить: те, що ми побачили в ефірі, було запланованим. Саме такий перебіг подій автори й передбачали.

І справді: хай би Києву дали не три, а ті самі десять хвилин - та хоч двадцять. Однаково «вільний» мікрофон був би лотереєю з майже нульовими шансами на виграш. Імовірність поставити президентові своє сокровенне запитання для кожного з присутніх практично дорівнювала нулю - враховуючи, до того ж, традиційну манеру Віктора Януковича, як і попереднього президента Віктора Ющенка, відповідати, не звертаючи уваги на годинник.

Тож передбачити, що виникне тиснява, - для того не треба було бути великими стратегами. Іншого просто не могло статися.

Цікавим було й те, кому зрештою дістався мікрофон: жінці-пенсонерці інтелігентного вигляду, не з Києва, а з Білої Церкви, яка розмовляла бездоганною українською мовою й «на виборах голосувала за вас». Хай пробачить мені ця пані, але відведена їй роль - то був не характер, не персонаж, а типаж. Стереотипний типаж такого собі середньостатистичного мешканця українського центру, і типаж аж ніяк не без ідеологічного навантаження.

Отже, контрасти. Звідусіль включення були з трудових колективів, у Києві - з вулиці. У створеному в такий спосіб контексті кияни виглядали ледь не «праздношатающимися» - нагадаю: був розпал робочого дня. Пересічному українському глядачеві мало стати зрозуміло: у столиці передових трудових колективів не існує, таких просто не змогли знайти. «Уся Україна працює, а кияни на Майдані товчуться», - пам'ятаєте ці закиди часів Помаранчевої революції? Ото ж воно й було, воно самісіньке.

«Київ - місто-паразит», - неодноразово доводилося чути від донеччан. Тепер донеччани отримали наочне підтвердження своїм уявленням.

Звідусіль включення були організованими й спокійними. У Києві ж виникла тиснява, виник базар, і оператори навіть не намагалися цей факт заретушувати. Навпаки: склалося враження, що цей момент прагнули підкреслити. Таким чином кияни постали перед усією Україною людьми малокультурними, невихованими й такими, що «й сам не гам, й іншому не дам».

Вийшла карикатура на киян, причому карикатура дуже зла. І знову насмілюся стверджувати: саме так і було задумано, саме так навмисне й було організовано.

А тепер пригадаймо: на парламентських виборах у Києві в жодному з 14 округів перемога не дісталася представникові Партії регіонів. «Діалог з країною» чітко й просто пояснив цей феномен: «Ви ж бачите, що то за публіка - ті кияни!» - скажуть тепер донеччани, луганчани, кримчани й жителі інших регіонів України. І будуть праві: саме такими їм киян і показали. Тож навіщо рівнятися на цих базарних нероб, навіщо брати до уваги їхню думку й їхні політичні вподобання? - таким і саме таким мало стати враження глядачів від київського включення. «Бач, вільного мікрофона захотіли! Їм можна, а нам ні!» - таке враження мали винести ті з глядачів, для яких політична позиція киян була орієнтиром.

Заздрість, зневага й неприязнь - от що відчувають до жителів Москви чимало росіян. Чи не таке саме ставлення до киян прагнув посіяти у свідомості українців «Діалог з країною»?

Дискредитувати киян в очах усіх українців, дискредитувати їхній вибір і їхню політичну позицію - от якою видається мета авторів «Діалогу».

Але й це не все. Те, що ми бачили, - це був перший крок до насадження серед жителів сходу й півдня України колоніальної психології й ідеології. Глядачів підвели до думки: існують два Києви. Перший - респектабельний і ошатний. Це Київ президента, Київ уряду, Київ чималої кількості інших офіційних установ, «населених» поважними вчорашніми переселенцями з Донецька.

Другий Київ - галасливий, сварливий і базарний. Це Київ аборигенів, диких, невихованих і некультурних. І саме такі персонажі влаштували 2004 року Помаранчеву революцію.

«Діалог з країною» - це був перший крок із деконструкції Києва як громадсько-політичного, а не лише офіційно-політичного центру. Спецоперація - от чим було «вільномікрофонне» включення зі столиці.

Фото - tvi.ua