Дискусія в суспільстві і медіа щодо Закону про визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом, ухваленого Верховною Радою України 28 листопада цього року, не вщухає. «Детектор медіа» вже опублікувала низку статей, що містили, зокрема, й авторську оцінку цього законопроекту. 7 грудня на нашу адресу надійшли дві статті, у яких ухвалений закон оцінюється діаметрально протилежно, хоча за світоглядною позицію їх авторів можна назвати досить близькими.   Ми публікуємо обидва тексти – статті Сергія Грабовського і Аркадія Сидорука, - закликаючи наших авторів і читачів до подальшої дискусії. Водночас, «ТК» звернеться до експертів із проханням дати трактування поняттям «нація», «народ», «національний» та оцінку доречності їх застосування в цьому випадку.

Добре, що я практично не дивлюся телебачення. А то б довелося лягати до лікарні інституту імені Стражеско знімати високий тиск. А от на найдурніші і найбрехливіші книги, газетні статті та Інтернет-сайти у мене імунітет. Читаю, скажімо, дискусії російських лівих інтелектуалів про те, як погана російська влада знущається з народу, як мєнти мордують у катівнях опозиціонерів, як не дають дихати не те, що людям - тваринам, але з неодмінним висновком: треба боротися з НАТО та західним імперіалізмом, читаю - і нічого. Чи інтерв`ю високопоставлених функціонерів Партії регіонів про те, що через пару років президента у нас обиратиме парламент і що Голодомору не було, бо від голоду помирали не тільки українці, - і ставлюсь до цієї публіки так само, як і до високочолих ліваків - як до потенційних пацієнтів особливого ґатунку фахівців. Але це, мабуть, професійне вміння, вироблене ще у студентські роки, коли доводилося читати дуже своєрідні тексти з марксистсько-ленінської філософії і наукового комунізму. А от колумніст «Детектор медіа» Сергій Тримбач вміє досить спокійно сприймати побачене на екрані. І це теж професійне - кінознавця, кінокритика. Але в огляді минулотижневих телеподій «Совість не має вибору» і Сергій Тримбач кілька разів не втримався в межах академічного спокою – коли йшлося про Голодомор та відображення політичної боротьби навколо закону про нього у телевізійному дзеркалі.

Сергій Тримбач відзначив – як глядач і як професіонал-критик – дві, як на мене, важливі, а, можливо, і надзвичайно важливі речі, які характеризують не тільки вітчизняну журналістику, а і суспільно-політичний простір. Минулого тижня ці речі виявили себе у науково-популярному, так би мовити, вигляді. Перша стосується “моральної невибагливості” журналістів, котрі після відомого голосування у парламенті за закон про Голодомор як геноцид продовжували, наче нічого не сталося, пускати в ефір усім відомий “інформаційний шум”, який не додавав жодних нових відомостей про політичну позицію КПУ і сам факт Голодомору, а лише забивав дорогоцінний ефірний час “кількома десятками словосполучень, призначеними для вміщення всього багатства світу у дуже маленькі і дуже ліниві голови”, як колись охарактеризував комуністичні ідеологічні штампи знаний грузинський філософ Мераб Мамардашвілі. Отож Тримбач слушно зауважує: “Про фракцію комуністів і говорити годі - виправдовувати людоїдство є річчю, вже звичною для них. В Африці давно не чути про такі партії… «Йдемо в Європу!». І коли після цього Петра Симоненка сотоваріщі знову запрошують у телевізійні студії - я того не розумію. І не тільки я. Може б, вони трохи перепочили, відчувши, як саме ставиться до них суспільство?”. І додає, поєднуючи оповідь про моральну невибагливість журналістів із констатацією існування “поза межами добра і зла” більшої частини вітчизняного політикуму, навіть тієї, що зве себе демократами: “Давно, у прадавні вже часи, коли діяв кодекс честі і благородства, людям на кшталт нардепів червоної масті не подавали руки, не запрошували в гості, не приймали у товариство. Нині «політкоректність». Відтак у недільному «Майдані з Данилом Яневським», на 5-му каналі, «товаріщ Кравченко із Данєцка» знову повторив, що Голодомор в Україні винайшли американці, котрі вичитали це чи то в пресі, чи деінде - нардеп не заглиблювався, він просто плюнув в обличчя ще живим свідкам трагедії і усім, у кого мізки не замакітрилися. Як мінімум Яневському належало б нагадати, що Кравченко порушив щойно прийнятий закон, який забороняє ставити під сумнів факт Голодомору в Україні. Як максимум - вказати на павільйонні двері. Одначе ведучий залишився незворушним.. Ну справді, чи ж можна зламати дискусію, за якої учасники кволо перекидалися репліками на кшталт «сам дурак»”.

Та є ще третя річ, яку вкотре вже, але, мабуть, як ніколи чітко оприявнило телебачення саме того тижня, про який веде мову Сергій Тримбач. Це – кричуща некомпетентність практично всього так званого “демократичного табору” (в лапках і так званого – бо ніколи і ніде ще демократія не будувалася невігласами). Краще за все це невігластво виявило себе у “Свободі слова” на ICTV.

Але почнемо з моралі. Може, я чогось не розумію в українській політиці, але як можна дискутувати про будь-що з людиноподібним персонажем, котрий єдиний з усього складу Верховної Ради не просто ухилився від голосування за визнання Голодомору геноцидом, а ще й натиснув кнопку “проти”? Взагалі, у будь-якій нормальній країні і діячем, котрий з телеекрану говорить “так называемая независимость”, і тими, хто його запрошує в телеефір, займалася б служба безпеки. А людині, котра бреше у кожному своєму третьому реченні, в нормальній країні вже натовкли б пику, попри депутатську недоторканність. А от у нас (і у Шустера) Олександр Голуб (на фото) сидів у студії, говорив більше за всіх, зривав оплески частини аудиторії, заперечував те, що сам говорив якийсь час тому, - і “демократичні” та “моральні” політики, наче нічого не сталося, дискутували з ним. При тому не помічаючи і не демонструючи аудиторії найбільш цинічні приклади неправди на вустах цього яструба комуністичного антиукраїнства. Не буду їх цитувати – їх надто багато, тим більше, що кожне неправдиве речення потребуватиме часом кількох сторінок роз‘яснення, як колись було насправді. Скажімо, щодо “знищення нацистами під час війни понад тисячі українських міст і сіл” – чи не за наказом Сталіна 3 липня 1941 року зовсім не нацисти, а більшовики почали здійснювати стратегію “випаленої землі”? І скільки сіл було спалено червоними партизанами та загонами НКВД? І так далі – я спеціально називаю запитання, які можна було порушити в залі, з ходу і самим на них відповісти, бодай у загальних рисах, - бо ж не потягнеш на передачу Українську радянську енциклопедію, видану у брежнєвські часи, де названа цифра у 714 міст і сіл, які “фашисти спалили і зруйнували”. Насправді ж така руйнація була здебільшого “спільною акцією”, як це сталося з Києвом – 1941 року його нищили при відступі більшовики, 1943 року – нищили при відступі нацисти. Так що, принагідно, тут до КПУ, як до спадкоємниці КП(б)У, є чимало цікавих запитань... Але повернімося до основної теми.

А основне, крім відсутності стійких моральних засад у наче демократичних діячів, що дозволило їм дискутувати з Голубом (і тим самим поставити себе на його рівень), - це некомпетентність. Якщо ви вже прийшли сюди і дихаєте одним повітрям із цією людиноподібною істотою – покажіть народу ключові моменти його брехні. Хоча б оцей (цитую за сайтом “Свободи слова”):

Олександр Голуб: “...Голосуя за это, когда мы записали, что геноцид украинского народа, а народ у нас, согласно Конституции, – это люди всех национальностей, народностей, которые проживают. Но есть чётко определённое ООН определение геноцида, которое может происходить, воздействовать на определённую либо этническую, либо религиозную группу. Вы хотя бы с этим разберитесь. Если вы уж решили принимать такие акты, хотя бы проконсультировались с кем-то, посмотрели документы, что это такое и так далее”.

І наші демократи мовчки проковтнули цей пасаж, а хтось із аудиторії повірив.

Тим часом у статті ІІ Конвенції ООН про попередження злочину геноциду сказано:

“У даній Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
a) убивство членів такої групи;
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
d) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу”.

“Національне” тим часом – це зовсім не “етнічне”. І хоча Голодомор розгортався там, де етнічні українці, передусім селяни, становили абсолютну більшість населення, і супроводжувався він заходами із припинення українізації і знищення української інтелігенції та чисткою місцевих низових партійних кадрів, його вістря було спрямоване проти всіх, в УСРР сущих, і “продовольчі кордони” виставлені були по периметру всієї республіки. Отже: наймасовішим злочином більшовицької влади на теренах УСРР у 1932-33 роках було “навмисне створення” для практично всього селянства (в переважній своїй масі етнічних українців) “таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення” селянства як основи українського етносу й політичної нації (в останньому випадку йдеться про всіх селян, не лише етнічних українців, - існує безліч свідчень, що об‘єктом нищення були й поляки, і приазовські греки, і молдовани, і причорноморські німці, і євреї). А відтак фактом був “намір знищити, цілком чи частково” українців як національну (тобто, жителів квазідержави УСРР, політичну націю) та етнічну групу. Тому парламент ухвалив цілком прийнятне рішення. Але знані демократи, котрі за це рішення голосували і душею його підтримували, не мали раціональних аргументів проти словес Голуба – бо й справді вони не дивилися відповідні документи...

Отож постає закономірне запитання: а чи варто взагалі дивитися політичні передачі українського телебачення, поки там домінує “інформаційний шум”, створюваний медійниками, і невігластво політичних фігур, який раз у раз одних і тих самих, запрошують у студії різних каналів?