Віктор Ющенко сформував нову команду. Всі експерти сходяться на тому, що хорошу команду, професіональну й працездатну. Проте чітких і однозначних пояснень, для чого саме це робиться,  Президент поки що не дав. З якою метою? В чім логіка заміни практично всього керівництва Секретаріату? Хто б нам про це розказав? А найбільше, хто б це логічно пояснив країні, котра давно вже не зовсім розуміє логіку дій свого Президента?

Звісно, неформальні пояснення мотивів дій Президента лунають досить часто, як із уст представників його команди, так і у ЗМІ. Президент повинен залишитись реальною, а не номінальною першою особою в державі, та зберегти якщо не всі, то більшу частину своїх повноважень, які після політичної реформи опинились під сумнівом. Ось, наприклад, цитата Віктора Балоги, наведена у підсумковому випуску ТСН 8 жовтня: «Нині вкрай важливо відновити баланс влад в країні. Я наголошую, що першою особою в державному керівництві України був, є, і буде Президент України. Президент зробив усе для створення демократичного та ефективного уряду. Тепер завдання уряду, аби всі обіцянки та ініціативи були реалізовані. Президент підтримуватиме всі раціональні ініціативи Кабінету Міністрів. Водночас, сирі або незбалансовані проекти мають бути доопрацьовані. І Секретаріат Президента готовий брати найактивнішу участь у цьому процесі, маючи при цьому весь необхідний арсенал інструментів». Отже, навіщо Президентові знадобилося змінювати команду та зміцнювати Секретаріат, ми розуміємо. Залишається незрозумілим, навіщо це треба нам – громадянам України, платникам податків?

А оскільки ми на це питання відповіді так і не одержали, крім нервового пояснення Ірини Геращенко, що нова політична ситуація вимагає нових людей (а чому «старі» для цього не підходять?),  то ставимо перед собою сакраментальне запитання: чи не запізно Президент кинувся і наскільки адекватна його реакція? Адже рештки повноважень залишають йому лише контрольні функції. Тобто, дають можливість ставити палки в колеса антикризовій коаліції, коли та збереться їхати не в той бік. А для цього зовсім не обов’язкова така могутня команда, дуже схожа на паралельний Кабмін.

То на що ж реально можуть вплинути радикальні кадрові зміни в структурі Секретаріату? Одне зрозуміло напевно: Президенту потрібні нові ідеї, котрі б не тільки підняли авторитет інституту Президента, що останнім часом геть похилився, а й суттєво вплинули на зростання його особистого рейтингу, що опустився нижче ватерлінії імені Леоніда Кучми.

Судячи з усього попереднього президентського досвіду, зробити це новій команді Віктора Андрійовича буде надзвичайно важко. Незважаючи на її професіоналізм і серйозну інтелектуальну планку, в чому нас останнім часом ще раз переконала участь у публічних дискусіях на провідних телеканалах Олександра Чалого та Арсенія Яценюка.

Якщо чесно, то в поведінці Віктора Андрійовича найбільше непокоять навіть не  фатальні кадрові помилки, зроблені ним упродовж останніх двох років на посту Президента. І навіть не відсутність волі й дивовижне затягування з прийняттям оперативних рішень. Врешті, все це можна пояснити багатьма,  в тому числі й об’єктивними причинами.

Новий  Президент вразив усіх своєю закритістю, що категорично суперечило тому, що він нещодавно декларував.  Наслідком стало те,  що, схоже,  «його нація» втратила нитку логіки поведінки й думки свого Президента. І пішла шукати власну.

Отож, для того, щоб тебе підтримували, найперше треба, щоб тебе розуміли. «Десять кроків назустріч людям» десь зависли в повітрі. Може, хтось із нинішніх яйцеголових президентських помічників пояснить, на якому кроці ми зараз знаходимося? І в яку сторону крокуємо: вперед чи назад? Чи все починаємо спочатку?

Цікаво: хто нині це пояснюватиме – Балога, Яценюк, Васюник, Чалий, Бондар? По черзі, один раз на тиждень? Та й це не зовсім їхня робота і не їхній фах! А може, як і належить, за це діло візьметься новий прес-секретар президента Ірина Ванникова?

Але чарівна наша телеведуча – як, до речі, і будь яка (чи який) інша телеведуча(ий), здається, не зовсім готова до цієї роботи, яку, як заведено в світі, виконує або досвідчений політолог, або не менш досвідчений політичний журналіст.

А ведучий інформаційних програм навіть випуск новин собі сам не складає, бо для цього є редактор. Його обов’язок  - написати власні мікроскопічні підводки до того матеріалу, який йому підготували і гарно ці підводки прочитати. І все. І так упродовж багатьох років. Професія ведучого новин формує уміння гарно подати, а не самому сформулювати новий зміст.

Схоже, на Ірину навісили занадто важку справу. Але якщо її згоду за відсутністю серйозного саме журналістського досвіду ще якось можна зрозуміти, то вкрай важко зрозуміти тих, хто приймав рішення по прес-секретарю у такий, даруйте, собачий час, коли настільки розбалансована ситуація в країні, де,  фактично,  триває стан холодної війни між гілками влади й кількома політичними групами. І треба щодня «відгавкуватися», й формулювати вичерпні відповіді на найактуальніші питання дня. І все ткати й ткати нитку логіки поведінки й дій Президента, котрі ведуть до реалізації «десяти кроків».

Найімовірніше,  рішення по прес-секретарю таки приймав безпосередньо сам Президент.  (Наймовірніше – після  настійливих порад  Михайла Дорошенка, без яких Президент, здається, не приймає жодного рішення в інформаційній сфері – «ТК»).  Просто захоплює дивовижна послідовність Віктора Андрійовича.

Звичайно,  порозуміння зі «своєю нацією» Президент міг би й сам шукати якщо не в діалогах, то, принаймні, в регулярних монологах перед широкою аудиторією. Але коли останній раз пан Ющенко проводив прес-конференцію? Чи не частіше ми бачимо перед камерами Джорджа Буша чи Володимира Путіна,  ніж Віктора Ющенка? А коли востаннє було традиційне щотижневе радіозвернення президента до народу? Нагадаю – 22 липня! Цікаво: хто готував ті тексти для Віктора Андрійовича? Хто їх редагував? Чому в жодному з них не було прямої, відвертої й чесної оцінки політичної ситуації в країні?

Найпоказовішим тут є радіозвернення президента від 8 липня цього року після того,  як було обрано спікера парламенту й,  фактично,  створено парламентську коаліцію за участю Партії регіонів, соціалістів і комуністів.

Це був найкоротший виступ Віктора Андрійовича, що тривав аж дві з половиною хвилини. Країна в шоці, країна чекає від свого обранця пояснення, чому так сталося, що знову «пролітає» помаранчева коаліція, хто в цьому винен і що планує робити її лідер? І Президент пояснює, що впродовж трьох місяців тривало не найпримітивніше кадрове викручування рук партнерам, ледь прикрите завданням формування програмних засад коаліції, як хтось міг про це подумати. А за цей час «формувалися засади нової демократичної політичної культури...».

Дуже добре, що формувалися такі засади. Але, даруйте, які ж конкретні результати? До чого це привело? Чи заспокоїв Віктор Ющенко  своїх прихильників черговою обіцянкою, що «реваншизму кучмізму не буде й курс України залишиться сталим»? І вже зовсім загадковою прозвучала фраза на завершення радіозвернення: «Стародавні римляни казали: бути мудрим – означає бачити не лише те, що поруч, але і передбачати майбутнє». Тобто, Президент натякнув, що, мовляв, «не хвилюйся, «моя націє», все гаразд, ситуація під контролем, я в курсі розвитку подій, передбачив їх (якщо не програмував?) і все йде в заданому напрямку?

Що все це Президент, даруйте, пробубонів собі під ніс і тонально був страшенно непереконливим, вже можна не говорити. Але для порівняння варто згадати, як ретельно, з якою енергією і завзяттям вимовляв кожне слово, прагнучи донести його до слухача, Леонід Данилович. Так, у нього було по два-три смислових наголоси в кожному реченні, але,  попри це,  він звучав надзвичайно переконливо. І для багатьох потрібно було десять років, щоб йому, врешті, не повірити.

Щоправда, оскільки Українське радіо, як, врешті, й Перший національний, з багатьох причин нині має надзвичайно обмежену аудиторію і щороку катастрофічно втрачає канали зв’язку зі слухачем, вперто прямуючи на маргінес, то команді можна було і не надриватися. Що вона, врешті, й зробила.

А інформаційним агенціям виколупати якусь новину з виступів Віктора Андрійовича практично неможливо. Та й усі вже давно звикли, що публічна поява Віктора Ющенка в інформаційному просторі зовсім не означає появу якихось серйозних новин. І це один із найбільших технологічних промахів попередньої команди Президента. Адже це аксіома, що поява лідера країни перед камерами має неодмінно нести новину. Саме з цього починає  формуватися образ державного діяча, здатного до дій, котрі змінюють світ.

Хочеться  сподіватися, що з приходом пана Семирядченка на посаду керівника Головної служби інформаційної політики  радикально зміниться присутність глави держави в інформаційному просторі. І кількісно, і якісно. Підстав для цього, судячи з попереднього досвіду нового керівника, зовсім небагато, але так далі просто тривати не може.

Якщо Президент щиро прагне порозумітися зі «своєю нацією», якщо прагне, щоб його підтримували, він разом зі своєю новою командою має не тільки сформулювати на нинішньому етапі стратегічні цілі розвитку країни, доступно пояснивши тактику їхньої реалізації, а й – що не менш важливо – налагодити канали спілкування зі своїми виборцями. Здається, ще не все втрачено. Довіра,  як і недовіра – субстанція рухлива.

Довіру, як відомо, надто важко здобути, але дуже легко втратити. І якщо ця примхлива леді дісталася Віктору Андрійовичу як дарунок долі, яким він не зумів скористатися, то зараз доведеться важкою працею завойовувати симпатії людей. Тобто, треба все починати спочатку. Але чи потрібно це самому пану Президенту?