Не вірте, якщо вам кажуть, що Віктор Ющенко – непослідовний політик. Он з якою послідовністю він і його команда блокували всі реальні зміни в інформаційній сфері і розв‘язання нагальних проблем інформаційної безпеки України, просто-таки дивуєшся. Починаючи з того, що на посаді голови Держкомтелерадіо аж до останніх днів залишався надійний кадр часів Кучми-Медведчука Іван Чиж, а «помаранчевою» владою не було зроблено жодного кроку у напрямку створення суспільного мовлення, і закінчуючи відсутністю у владних колах інтересу (і грошей) щодо здійснення повного академічного видання творів Василя Стуса. Я вже не кажу про те, що реальний інформаційний простір є яким завгодно, але не українським. І справа тут навіть не у мові, а у тому, з чим має справу аудиторія і хто, образно кажучи, «замовляє музику».

Перегляньмо телепрограми чи завітаймо на найбільший в країні книжковий ринок Петрівку. І те, з чим має справу в інформаційній сфері пересічний український громадянин постане перед вами у всій своїй красі. Від нескінченних серіалів, де начебто про «наше» життя, а насправді – про російське (згадайте, хто забув, класичний «День народження буржуя», коли головний герой здійснює проїзд авто з київського Подолу до площі Слави, де його чемно спиняє міліціонер у російській, звісна річ, формі), і аж до дуже наукових досліджень, коли розвідки про Нестора Махна і Симона Петлюру виходять під рубрикою «Русский бунт» і саме в такому оформленні (я вже не кажу про зміст: з назви махновського війська – Революційна повстанська армія України – дивовижним чином зникло останнє слово, і це найменша «дрібничка» подібних книг) продаються у нас. Ясна річ, намагатися вибудувати якусь «інформаційну стіну» на кордоні з Росією – це нонсенс, але ж ідеться про постійні і грубі порушення статті 7 Закону «Про основи національної безпеки України», яка серед головних реальних та потенційних загроз національним інтересам і національній безпеці України називає «намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації». А чим є ці всі стоси книг, паки газет на взірець «Известия в Украине» та тьма телесеріалів, в тому числі і з претензією на «документально-публіцистичний» жанр, як не порушенням згаданого закону і свідченням відсутності визначеної ним же державної політики в інформаційній царині національної безпеки?

Бо ж коли люди на рівні підсвідомості не знають, в якій державі вони живуть, про що далі можна говорити?

«Інформаційна безпека суспільства, держави характеризується ступенем їх захищеності, та, як наслідок, стійкістю головних сфер життєдіяльності у відношенні до небезпечних інформаційних впливів. Інформаційна безпека визначається здатністю нейтралізувати такі впливи. Загальноприйнятим є таке визначення інформаційної безпеки, як стан захищеності життєво важливих інтересів громадян, суспільства та держави в інформаційній сфері». Так пише професор Василь Шамрай і відзначає головні потенційні загрози в інформаційній сфері, як-от: незбалансованість державної політики та відсутність інформаційної інфраструктури в інформаційній сфері; повільне входження України до світового інформаційного ринку, відсутність у міжнародного співтовариства об‘єктивного уявлення про Україну; інформаційна експансія з боку інших країн; відтік інформації, що містить державну таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави. Всі ці потенційні загрози наразі стали реальністю у зв‘язку з відомою всім (без)діяльністю чинного президента та його команди. І якщо у часи Леоніда Кучми робилися бодай непослідовні кроки для захисту та розвитку інформаційної сфери (хоча вони й не мали під собою якихось високих міркувань, ішлося про обстоювання інтересів не держави, а її лідерів), то тепер навіть таких жестів немає.

А ось яке визначення прозвучало ще 1998 року на «круглому столі», ініційованому Комісію з питань інформаційної безпеки: «Під інформаційною безпекою людини, суспільства, держави розуміється такий стан їхньої інформаційної озброєності (мається на увазі духовної, інтелектуальної, морально-етичної, політичної), за якої ніякі інформаційні впливи на них неспроможні викликати деструктивні думки і дії, що призводять до негативних відхилень на шляху стійкого прогресивного розвитку названих суб‘єктів». Як і всі визначення, воно неповне, у чомусь неоковирне, але достатньо показове. Чи робить президентська команда щось для реалізації засад інформаційної безпеки, визначених ще за «першого» Кучми? Вона навіть «круглих столів» для обміну думками з цього приводу не проводить!

А тим часом ми живемо у реальному світі, поруч не просто із колишньою метрополією, а з такою державою, яка стрімко набуває неототалітарних рис і в якій інституційна ротація владної еліти просто-таки неможлива, в якій на меті поставлена «ліберальна» експансія з використанням економічних, політичних та культурних чинників. А ще у цьому реальному світі точиться запекла боротьба між кількома проектами глобалізації, в основному не надто привабливими для нас – від ринково-фундаменталістського до ісламсько-фашистського. Кожен із цих проектів має відповідний інформаційний супровід, і всі вони вкупі, якщо держава не реагує на жоден, становлять чергову загрозу національній безпеці – хоча б тим, що можуть через свій вплив на окремі сегменти населення вщент розколоти суспільство.

А тепер я процитую ще один документ. В.В. Путін, через півроку після того, як став президентом, підписав Доктрину інформаційної безпеки Росії. Це дуже цікавий документ – в тому числі і для того, щоб повчитися у росіян розумінню і захисту власних інтересів. Отже: «Під інформаційною безпекою РФ розуміється стан захищеності її національних інтересів в інформаційній сфері, визначених сукупністю збалансованих інтересів особистості, суспільства і держави.

Інтереси особистості в інформаційній сфері полягають в реалізації конституційних прав людини і громадянина на доступ до інформації, на використання інформації в інтересах здійснення не забороненої законом діяльності, фізичного, духовного й інтелектуального розвитку, а також у захисті інформації, яка забезпечує особисту безпеку.

Інтереси суспільства в інформаційній полягають у забезпеченні інтересів особистості у цій сфері, зміцненні демократії, створенні правової соціальної держави, досягненні і підтриманні суспільної злагоди, в духовному оновленні Росії.

Інтереси держави в інформаційній сфері полягають у створенні умов для гармонічного розвитку російської інформаційної інфраструктури, для реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина в області отримання інформації і користування нею задля забезпечення непорушності конституційного ладу, суверенітету і територіальної цілісності Росії, політичної, економічної і соціальної стабільності, в безумовному забезпеченні законності і правопорядку, розвитку рівноправної і взаємовигідної міжнародної співпраці».

Я перепрошую за завелику цитату, але помістіть у текст не тільки стабільність, а і динаміку, європейськість, мовний чинник, національну ідентичність, ще деякі речі – і він годитиметься для України. Звісно, якщо ним керуватися, а не покласти на полицю, як Закон «Про основи національної безпеки України» й інші подібні документи.

Чи може щось зробити реальне на інформаційному полі новий голова Держкомтелерадіо Едуард Прутнік? І в інтерв'ю «Детектор медіа», і в парламенті він говорив чимало правильних слів. Але чи не говорять ці слова впродовж 15 років майже всі високопосадовці? Чи здатен представник Партії регіонів зрозуміти національні інтереси як справді самодостатні? А якщо і зрозуміє, то чи дозволять однопартійці плюс Президент їх захищати?