І от що цікаво – а чи зрозуміли лідери інших партій, що „товаріщ Мороз”  своїм вчинком „підісрав” їм не лише в конкретний історичний момент, але й у довгостроковій перспективі?  Процитую типові висловлювання простого люду з цього приводу: „Нікому вірити не можна”, „Всі вони думають лише про портфелі, для них партія і  рядові члени – тільки східці до влади”,  „Яке щастя, що я ні в яку партію не пішов”, „Вони там усі за спиною один в одного домовляються”,  „Це в них гра така – „Хто перший зрадить”,  –  а ми, народ, в ній лохи”…  
 
Тож маємо свіженьку інтерпретацію старого анекдоту – в лайні і сам  маестро,  і  якнайширше коло оточуючих.  І я висловлюю щире співчуття тим, хто тішиться ілюзією, що вони досі в білому. 
 
Але давайте спустимось із столичного олімпу на грішну провінційну землю... Так і не пощастило дістати повну і всебічну інформацію про те, що відчули, про що подумали,  а головне – що сказали  соціалісти на місцях після недавніх подій. А ще цікаво було б знати, який на  момент мовлення у них був вираз обличчя і який відсоток слів був цензурний.  Трошки промайнуло інформації із якогось соцзбіговиська, але все якось швиденько,  прісно, без  нерву.  А яка була можливість!  Знайти рядового члена або ж членкиню соціалістичної партії і записати пристрасний монолог або ж плач Ярославни по  чесному імені не стільки лідера, скільки усієї партії.  А ще якби було це предметно, через конкретну долю людини, яка ночами чергувала біля виборчої дільниці,  можливо,  втратила роботу або ж  побила горшки із друзями чи родичами...  Це ж так цікаво – показувати як від вкинутого в столиці каменю  розходяться  по всій країні хвилі, котрі  далекими провінційними берегами руйнують переконання, ілюзії і навіть долі...  Втім, зробити це  не запізно і зараз.

Хочеться знов і знов нагадувати,  що у довгостроковій перспективі життєздатною  є лише та партія, котра має „справжні” осередки. Ні для кого не буде новиною, що вони є лише в тих партій, котрі  створені на основі чіткої ідеології. Такі партії непідвладні політичним потрясінням і  тому факту, чи посміхається  наразі до них  фортуна.  До „несправжніх” можна віднести ті осередки, які існують через кон’юнктурні устремління їхніх окремих членів: через тиск  безпосереднього керівництва, де мета - убезпечення бізнесу; як засобу кар’єрного росту  або ж просто умови матеріальної стимуляції. Такі осередки за певних обставин миттєво зникають або „перетікають” у інші партії.  Місцеві осередки на рівні маленького міста чи села, куди практично не доходить „підігрів” із центру, тримаються переважно на „ідейних” членах.  І втрати соціалістичної партії на місцях можуть бути більш  серйозними, ніж здається на перший погляд.  Адже так само, як вся партія може розвалитися без свого „великого” лідера, так і місцевий осередок може миттєво зникнути за умови, якщо піде лідер „малий”. 

 Кожного разу перед виборами  на рівні невеликих населених пунктів можна спостерігати справжні баталії представників обласних чи районних партійних структур. Б’ються вони  за людей, що мають бодай якийсь авторитет на місцевому рівні.  Якщо вдається переконати таку людину очолити місцевий осередок,  стати агітатором або хоча б рядовим членом,  то електоральний успіх  такої партії в конкретному регіоні різко зростає.  Такі  люди виступають  у місцевій громаді в якості   „an opinion leader”,  тобто як такі, що здатні впливати  на думки та вчинки оточуючих.

Існує відпрацьована роками формула відмови:  „Я не можу. Мені в цьому місті (селі) жити...”  Іноді доводиться  розшифровувати: „Як ви собі це уявляєте? Я людей агітуватиму за одне, а лідер партії потім щось таке утне, що я і до смерті не відмиюся. Як я тоді людям в очі дивитимуся?” 
 
 Тож на практиці виходить, що найскладніше залучити до будь-якої партії людей із загостреним почуттям порядності і відповідальності, таких, хто  свідомо береже свою честь і репутацію,  і  відповідно - користується повагою у своїй громаді.   І якщо донедавна подібну ситуацію можна було списати як  пережиток тих часів, коли для багатьох саме поняття „партійний” було своєрідним ярликом,  то зараз завдяки  „візерункам” Мороза  мотивація до позапартійності  буде дещо іншою і набагато більш стійкою. 

             Майдан, до речі,   посіяв деякі надії, що ситуація зміниться на краще,  і місцеві осередки значно примножаться за рахунок саме ідейних членів, але подальші події відвернули „людей репутації”  від участі у будь-яких партійних і виборчих іграх. Спочатку розчарування „Нашою Україною” №1 (корупційні звинувачення), потім №2 (помаранчева коаліційна тяганина), на підході розчарування №3 (можливе входження в антикризову коаліцію).  Але все це просто дрібниці, не варті уваги порівняно із вчинком Мороза. 

 Зрада „товаріща Мороза”  нанесла невиправну шкоду справі політичної структуризації нашого суспільства.  Наразі ще більш примарною стає бодай теоретична можливість того, що з часом могли б бути зрощені справжні політичні еліти з  низових осередків, із  людей ідеї, а не бізнесу від політики.

А щодо подальшої політичної кар’єри Мороза... Чи дійсно це було політичне самогубство? Не певна… Можливо, не так уже й багато він втратить у кількості електорату… Хіба що в якості... Але хто ж цим  переймається? Так само, як і „справжністю” місцевих осередків.  Просто  експерти, котрі змальовуватимуть  психологічний портрет типового виборця соцпартії,  дещо змінять характеристики – щось на кшталт:  „людина безпринципна,  не переобтяжена моральними нормами  або ж з клінічно короткою пам’яттю”. 

І все-таки іноді (особливо на повний місяць) я відчуваю  напади політичного романтизму і починаю марити... І ввижається мені тоді політик далекого майбутнього, який за вибору  „зрадити чи не зрадити”,  скаже: „Я не можу! Мені в цій країні жити”...  

Марічка Карась, для „Детектор медіа”