Покладати відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності на провайдерів нелогічно і загрозливо для свободи слова, вважають експерти. Апелювати потрібно до тих, хто безпосередньо порушує законодавство, розміщуючи спірний контент. Але як це зробити? Кіберпростір та ІТ-технології розвиваються так швидко, що правова база не встигає підлаштовуватися.

Експерти пророкують інтернету еволюцію в напрямку, що врешті-решт сприятиме врегулюванню суперечливих відносин «правовласник - користувач». На користувачів мережі чекає географічна локалізація й поголовна ідентифікація. «Детектор медіа» підводить підсумки чергової хвилі обговорень авторських прав та поширення інформації в інтернеті.

У січні - березні тривав сплеск громадського обговорення проблем інтелектуальної власності та відповідальності за поширення інформації в інтернеті. Сплеск спровоковано гучними інцидентами із закриттям Ex.ua та «Дорожнього контролю». Ще один каталізатор - законопроект №6523 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо врегулювання питань авторського права і суміжних прав», який перебуває на другому читанні у Верховній Раді.

Інститут медіа права, Міністерство внутрішніх справ, Агентство суспільно-гуманітарних комунікацій (PGCA), Асоціація продюсерів України - далеко не повний список тих, хто підняв дискусію про відповідальність за поширення інформації в інтернеті. Напередодні проблеми захисту телеконтенту в мережі торкався ІТК.

Відповідальність у мережі розглядають у двох річищах: порушення прав інтелектуальної власності та поширення неправдивої інформації. Одна з ключових проблем - знайти винного. Користувачі, правовласники, держава, провайдер послуг, наче граючи в квача, намагаються перекласти відповідальність на плечі найближчого сусіда.

У результаті - вакуумна діра в регулюванні інтернет-відносин і неперсоналізовані привиди замість реальних суб'єктів правопорушення.

Знайти (не)винного

Для медіаіндустрії залишаються відкритими питання, як визначити особу, що має відповідати за правопорушення в інтернеті, чи несуть відповідальність власники форумів, блогів за записи, зроблені іншими особами? І чи зобов'язані вони вводити премодерацію, беручи на себе редакторські функції?

Українське правосуддя користується постановою пленуму Верховного суду від 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». За якою відповідачем у разі поширення оскаржуваної інформації в мережі є автор статті або власник веб-сайту. Якщо автор поширюваної інформації не відомий або у разі, якщо стаття анонімна, а доступ до сайту вільний, відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він надає технічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

«Мені здається, що логіка постанови була за аналогією до друкованого видання, - коментує юрист ІМІ Роман Головенко. - Якщо газета щось друкує, то відповідає автор і редакція. Що таке веб-сайт? Це газета в інтернеті - така логіка Верховного суду. А тому відповідає власник веб-сайту. На жаль, розуміння, що таке інформаційно-комунікаційні технології, у Верховного суду не було. Для суддів немає поняття, що таке users generated content». На думку юриста, норма 12 постанови суперечить статті 277 Цивільного кодексу, яка твердить, що відповідальним є тільки поширювач інформації. «Уявімо, що у вас є дошка оголошень, хтось розмістив там повідомлення, і ви повинні все це спростовувати. Некоректно покладати відповідальність на власника веб-сайту. Я думаю, що тут треба користуватися тільки нормою статті 277 Цивільного кодексу», - підсумовує пан Головенко.

Постанова пленуму тягне за собою хибну практику, особливо беручи до уваги те, що українські суди погано орієнтуються в інтернет-поняттях, погоджується Юрій Крайняк, керівний партнер юридичної компанії Jurimex: «Найпростіший спосіб злякати суд, - це прийти і сказати, що в тебе справа пов'язана з якимось пірінговим протоколом. Суддя або перенаправить цю справу, або розглядатиме за якоюсь спрощеною процедурою».

Ще один нюанс: постанова пленуму вказує, що дані про власника сайту можна дізнатися від реєстратора системи реєстрації з обліку доменних назв та адрес українського сегменту мережі інтернет. Однак база даних Whois, за словами Юрія Крайняка, формує інформацію тільки про тих, хто є «титульним» власником доменного імені, а не сайту. Щоби зареєструвати доменне ім'я, в більшості випадків не потрібно нічого для своєї персоналізації. Формально відповідати може вигадана особа.

Однак, за словами Діани Проценко, юриста, викладача НаУКМА, ситуація з внесенням псевдоімен до реєстраційної бази доменних імен змінилася за останні роки: «Відбулася певна революція того, як заноситься інформація, принаймні, в український Whois. Раніше справді існувала традиція, що можна вказати Васю Пупкіна і записати йому будь-яку адресу... Однак у таких реєстрантів можуть виникнути проблеми, якщо в них з'явиться потреба чи бажання передати цей домен деінде. За процедурою, він має надати документ, щоб підтвердити, що він Вася Пупкін. Таким чином, самі ж напорюються на свої ж граблі».

Якщо дійшло до суду

Коли відповідача знайдено і справа нарешті доходить до суду, виникає наступна низка дискусійних питань правового поля. По-перше, це окреслення можливостей застосування тих чи інших доказів у справах правопорушень в інтернеті та вибір національного законодавства, яке має застосовуватися. Як розповідає Юрій Крайняк, поки що до уваги суди беруть тільки роздруківки з сайтів, а от електронні листи статусу доказу не мають. «Позиція в них така: якщо ми говоримо про лист, то будь-який лист має містити підпис людини, яка його пише, а якщо ми маємо на увазі електронний лист, то має бути електронний підпис. А отримання електронного підпису - досить складна процедура».

Діана Проценко наголошує, що суддя може ініціювати огляд доказів у місці їхнього розташування. Це полягає в тому, що він особисто заходить в інтернет, роздруковує і приєднує матеріал до справи: «Потрібно натякати суддям, що вони можуть робити такий огляд у місці розташування, якщо вони самі до цього не додумаються».

Залишається питанням, як залучити до справи або взагалі довести наявність інформації, яку зняли з сайту. Директор ВГО «Всеукраїнська ліга авторів» Микола Сосновський наголошує, що скриншот інтернет-сторінки не є доказом у суді, і жоден нотаріус його не завіряє. Можливо, завданням держави має бути створення організації, яка би отримала статус на кшталт банку даних, куди можна було би заганяти сторінки з інформацією, які потім приймав би суд, пропонує пан Сосновський.

У різних юрисдикціях різні практики з приводу того, за яким законом можна нести відповідальність за порушення в інтернеті. Існують випадки, коли є прив'язка до місця, де розташований сервер провайдера, або ж прив'язка до місця правопорушення. «Це на розгляд конкретного судді, - каже Юрій Крайняк, - Один із відомих спорів із приводу цього полягав у тому, чи може законодавство штату Нью-Йорк про заборону використання азартних ігор застосовуватися до випадків, які мають місце в інтернеті. У цій ситуації сайт був розташований десь на Антільських островах. У нього була легальна ліцензія на азартні ігри згідно з законодавством Антільських островів. США дійшли висновку: якщо у Нью-Йорку людина може брати участь, то передбачається, що на цій ділянці має застосовуватися законодавство Нью-Йорка». Діана Проценко наголошує на необхідності застосування геофільтрування в таких справах.

Боротьба з піратством: побічні дії

Під соусом приведення законодавства України у відповідність до вимог Євросоюзу нардепи наразі просувають ще більш жорсткі норми відповідальності за поширення інформації в мережі. До порядку денного нинішньої сесії Верховної Ради включено законопроект №6523 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо врегулювання питань авторського права і суміжних прав». Згідно з ним, інтернет-провайдер, за допомогою послуг якого порушуються авторське право або суміжні права, несе з особою-порушником солідарну відповідальність.

Експерти не підтримують ідеї. «Правовласники неодноразово хотіли, щоби провайдери стежили за користувачами. Але на якій підставі оператори повинні на них працювати? Законопроект №6523 не вирішить проблеми. Там однобокий підхід», - коментує директор Українського мережевого інформаційного центру (UANIC) Юрій Гончарук.

На думку медіаюристів, законопроект не тільки не вирішить питання піратства, але й надасть додаткових важелів в обмеженні свободи слова. «Справи Еx.ua та "Дорожнього контролю" здаватимуться дитячими жартами, - коментує новий законопроект Тарас Шевченко, директор Інституту медіа права. - Що пропонує ця модель? Вона передбачає, що особа повідомляє провайдера про те, що на певному сайті є порушення її прав, провайдер після цього має повідомити порушника про те, що надійшло клопотання про порушення прав якоїсь особи. Якщо порушник протягом двох тижнів не припинить протизаконної діяльності, провайдер має закрити сайт або обрізати доступ до інтернету порушнику. Апеляції не передбачено. Можливості ствердити, що "ні, там немає порушення" - не передбачено. Модель одностороння. Ні судового рішення, як у справі "Дорожнього контролю", ні рішення прокурора, як в Еx.ua - не потрібно».

Представники низки вітчизняних професійних об'єднань та підприємств уже виступили з заявою про те, що законопроект ігнорує інтереси авторів та руйнує інформаційне середовище України.

Закриття - не панацея

Закриття неугодних сайтів, вважають експерти, тільки надихне хакерів придумувати механізми в обхід закону. Силових та каральних методів замало, щоби протистояти піратству, нові реалії мережевої індустрії вимагають створення нової інфраструктури й нової взаємодії користувачів та охоронців авторських прав. «Ну, прибрали Ex.ua, зараз з'явиться хтось інший. Тут питання у комплексному підході, знанні інфраструктури, у створенні привілеїв для користувачів, які оплачують контент, - ділиться думками Сергій Висоцький, кореспондент «ЛігаБізнесІнформ». - Головна заслуга Стіва Джобса не в тому, що він створив класний i-Phone, а в тому, що він створив інфраструктуру замкненої інформації всередині внутрішньокорпоративної мережі. Кожен продукт Apple працює на своєму програмному забезпеченні. Це закрита система, закритий сайт, закриті програми».

Як наголошують представники індустрії, кіберпростір є настільки різнорідним, що застосовувати до нього грубо уніфіковані правила контролю неефективно. Законодавство стосовно всесвітньої мережі потребує чисельних уточнень, деталізації та поправок.

«Погляньмо на наш привід для гордості - українську Вікіпедію, яка входить до топ-15 регіональних Вікіпедій світу, - розмірковує Денис Ржавський. - З одного боку, на ній регулярно видаляється контрафактний контент. Але, з іншого, в нас у законодавстві в принципі не прописано вільною ліцензії. Тобто, теоретично цей ресурс теж можна закрити, тому що такий формат не регламентований з точки зору закону».

Передбачена законодавчо можливість швидкого закриття сайту є зброєю в руках недобросовісної конкуренції. Олександр Харченко, незалежний експерт, акцентує увагу на тому, що питання відповідальності за поширення інформації в інтернеті стосується не лише класичних проблем із B2C-сегментом («бізнес для споживача»), пов'язаних із авторським правом та захистом честі й гідності, а й проблем шахрайства у B2B сервісах («бізнес для бізнесу»). За даними Анни Балацької, юриста Інституту медіа права, компанія Google отримує близько 57% неправдивих повідомлень заради усунення конкурентів.

У багатьох розвинених країнах захист прав інтелектуальної власності забезпечується роботою окремої індустрії, яка є досудовим етапом врегулювання конфлікту. «Досить поширеною є практика на Заході, коли не сама особа звертається, не студія Universal за захистом своїх прав, це делегується агенціям. Постала ціла індустрія, яка живе з немаленьким оборотом», - каже пан Крайняк. Агенції новоствореної галузі беруть під свій захист каталоги продуктів інтелектуальної власності, займаються пошуком об'єктів із цих каталогів в інтернеті, і пишуть скарги. «Основна їхня діяльність - це написання скарг. Більше того, сайти тепер теж призначають своїх агентів, і скарги надсилаються не напряму до сайтів, а до їхніх агентів. Комунікації відбуваються між агентами. Існують цілі списки в онлайні із зазначенням, який агент за який сайт відповідає».

Такі послуги в Україні пропонує організація з колективного управління правами «АРМА-Україна». За словами виконавчого директора компанії Романа Семешка, правовласники, які вступили до організації, можуть розраховувати на контроль за правами на ретрансляцію їхніх аудіовізуальних творів та збір роялті в кабельних мережах, на супутникових, мобільних платформах, IPTV.

Фінансові ризики

Нелогічна схема реалізації аудіовізуального контенту в мережі може не тільки не дати результатів у збільшенні прибутків правовласників, а й завдати їм ще більших збитків. Правовласники музичних аудіотворів ганялися за інтернет-сайтами, які порушували їхні права. І тепер споживання музики українськими користувачами на українських ресурсах скоротилося до 5%, люди тепер сидять на російських серверах. «Де здоровий глузд? Що виграли від цього правовласники? Українські музиканти? Спробуйте тепер закрити "ВКонтакте". Якщо немає здорового глузду, то рано чи пізно систему буде зруйновано, з неї підуть і гроші, і ресурси», - вважає Микола Сосновський.

Одна з проблем фінансового застою, на його думку, - відсутність загальнодоступної системи електронних платежів, яка б забезпечила швидке, з мінімальними втратами, надходження грошей від користувачів сервісом до власників прав: «У світі понад 400 музичних сайтів, які ліцензовані правовласниками і доступні для зарубіжних користувачів, в Україні з них доступно тільки чотири. В нас немає інтернет-сервісів, які б надавали людям можливість легально і за доступною ціною отримувати доступ до музики і фільмів».

За даними, які наводить Ігнат Бережний, у світі музиканти сьогодні заробляють третину своїх доходів завдяки цифровому контенту. «Якщо для кіноіндустрії це тільки 1%, то для музичної - це 30%». Тим не менше, на думку Дениса Ржавського, повноважного представника Української кіно-асоціації в Україні, легальні файлообмінники могли би посприяти саме розвитку галузі кіно: «Ex.ua міг би стати відмінним інструментом просування українського кіно, якби працював легально».

У ногу з часом

Ані нормативна база, ані суспільно-професійні відносини у сфері інтелектуального права не встигають за стрімким розвитком ІТ-технологій. Як зазначає Микола Швець, член-кореспондент Науково-дослідного центру правової інформатики Академії правових наук України, врегулювання правовідносин в інтернеті лежить у напрямах удосконалення і створення оригінального програмного забезпечення. «В інституті кібернетики нам продемонстрували багато розробок, які можуть бути корисними у вирішенні цієї конкретної проблеми і не тільки... програмні математичні засоби, які можуть вчасно "хапати" за руку того, хто робить шкоду», - ділиться пан Швець.

За словами директора Асоціації музичної індустрії Ігната Бережного, у світі такі технічні засоби вже існують, зокрема, цифрові відбитки пальців, однак адміністрації сотень сайтів не в змозі поки що створити цих технічних умов. «Існує програмне забезпечення, існують цифрові відбитки пальців для 12 мільйонів музичних треків у світі». Якщо користувач хоче викласти якийсь трек, який не належить йому, то програмне забезпечення просто не пустить цього продукту на платформу.

Камінь спотикання - негнучкість розробників правовідносин в інтернеті відповідно до мінливих змін попиту користувачів і їхньої мережевої поведінки. Всеукраїнська ліга авторів співпрацює з ресурсом Ex.ua останні два роки, розповідає пан Сосновський. В організації є статистка попиту на контент і за категоріями, і за видами. За цими даними, користувачі Ex.ua роблять те саме, що користувачі на Youtube: контент не закачують, а дивляться в онлайні. За його словами, якщо два роки тому 80% користувачів, які приходили на ресурс, займалися скачуванням, то на початку 2011 року, навпаки, більше 80% уже дивилися і слухали в онлайні. За таких умов можна вже вибудовувати моделі взаємовідносин та монетизації, які дадуть можливість цивілізовано задовольняти потреби користувачів і власників прав, вважає експерт.

Озвучуючи візії майбутнього, Олександр Харченко наголосив, що змінюється сама архітектура кіберпростору. За його словами, інтернет тяжіє, по-перше, до впровадження тотальної ідентифікації користувачів, чи то через електронні підписи, чи то якимось іншим шляхом, а по-друге - до штучного обмеження простору. Експерт наводить приклад із чат-кімнатами від компанії Amazon, де не може перебувати більше певної кількості користувачів, щоб уникати віртуального натовпу в одному місці в один час: «Інтернет стає іншим, він стає більш географічно локалізованим, він вибудовує ту саму модель, яку ми бачимо у фізичному просторі».

У майбутньому питання розмежування відповідальності за поширення інформації в інтернеті трансформується завдяки можливостям більшого впливу безпосередньо на автора, поширювача інформації.

Фото - luchesk.com.ua