Можливо, що невдовзі телетрансляції засідань Верховної Ради України п‘ятого скликання народу набриднуть, і з‘явиться ініціативна група з проведення референдуму щодо повної й остаточної заборони цих трансляцій, але це в майбутньому. Але зараз, після тривалої перерви, подивитися на новий склад парламенту, видається, всім було цікаво, а декому навіть і корисно – тим, хто ще плекав ілюзії стосовно високих професійних та людських якостей своїх обранців. Ні, я зовсім не хочу сказати, що геть усі депутати не заслуговують на нашу повагу чи що всі вони врешті-решт зрадять виборців. Проте беруся стверджувати, що перші розчарування – далеко не останні, і головні знущання із здорового глузду, Конституції та принципів моралі ще попереду. Так само, як і двобої двох гілок української нації – малоросів та хохлів, однаково (хоча і по-різному) провінційних і претензійних, на тлі гіперактивності котрих (особливо перед телекамерами) нормальні українці якось губляться, бо їм ніяково дерти горлянку й брехати у лице колегам, що охоче роблять два вказані різновиди людської породи. Та що зробиш, така вже наша доля...

А тепер по-порядку. Кореспонденці “України молодої” Лесі Шовкун і деяким її колегам з інших видань сподобалося, як на початку парламентського засідання Ніла Крюкова читала вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну”. Можливо, із залу засідань це сприймалося інакше – але у телетрансляції це звучало жахливо: надривно-провінційно, у стилі українського радянського театру 1940-50-х років. Потім я перевірив себе, прослухавши аудіозапис, зроблений з журналістського балкону, - ще гірше. Не кажучи вже про те, що колаж із Сосюри і Шевченка (чомусь ніхто не зауважив, що Крюкова вмонтувала у “Любіть Україну” шмат з “Не нарікаю я на Бога...”), як на мене, був досить-таки штучний. Ну, а те, що така знана акторка невірно ставила наголоси (у кого є запис, прослухайте) – то це вже взагалі, як то кажуть, аут. Отож і вийшло – замість суворої словесної пластики Шевченка (блискуче переданої, як на мене, рок-гуртом “Кому вниз” у їхній пісні на цей текст) та проникливої інтимності Сосюри – до кожного він звертається по-своєму – вийшла, перепрошую, властиво хохляцька істерика, яка немалою мірою задала тональність усьому подальшому пленарному засіданню. Коли відповіддю на хохляцьку історичність стала істеричність малоросійська.

“В то время, когда космические корабли бороздят просторы Вселенной... “ – хто не пам‘ятає цих слів із класичної комедії Леоніда Гайдая? У цьому славетному стилі після стриманого і виваженого виступу президента Ющенка і після пропозиції “помаранчево-малинової трійки” зібрати наступне засідання 7 червня, коли буде розв‘язане питання щодо коаліції, першим виступив лідер КПУ Петро Симоненко. Мовляв, “страдает народ Украины”, а націоналісти та соціалісти продовжують “обманывать народ Украины, повышать тарифы, цены и гробить экономику Украины“. Ґвалт! Треба працювати! Треба розв‘язувати нагальні проблеми! І даремно подібній публіці розказували, що йдеться про конституційну норму – місяць на формування коаліції та уряду – істерика тривала. Після перерви до неї підключилася Партія регіонів, яка вустами Євгена Кушнарьова висловила свою позицію у дуже-дуже гучній заяві: “В то время, когда не только день, когда один час на вес золота, когда необходимо немедленно взяться за решение очень болезненных экономических проблем, когда государство оказалось над энергетической пропастью, которая может привести к полному коллапсу и потери независимости Украины, помаранчевые продолжают интриги и трату времени. Они не дают возможности для конструктивной работы нового парламента, на эффективную деятельность которого так рассчитывает измученный их экспериментами народ”. І далі в такому ж стилі.

Ні, криза в Україні справді існує. Усе питання в тому, як про це говорити і навіщо говорити: щоб справді розв‘язувати проблеми чи щоб замакітрювати голови аудиторії. Враховуючи те, що заява фракції Партії регіонів була демонстративно виголошена російською мовою, другий варіант видається куди більш імовірним. На тлі цього заяви про необхідність консолідації та готовності Партії регіонів до “конструктивной, плодотворной и конструктивной работы“ виглядали щонайменше знущально. Адже той факт, що саме Партія регіонів використовує мовний чинник для дестабілізації життя в країні і руйнації її цілісності є самоочевидним (сценарій, використовуваний “регіоналами”, цілком ідентичний тому, який був розроблений ще ЦК КПРС та КҐБ СРСР для розколу Молдови у 1989-90 роках). Так само самоочевидним фактом є й те, що борці з усім українським завжди мали у своєму таборі кількох україномовних балакунів на кшталт Тараса Чорновола, котрий без тіні сорому заявив: “Я говорю тільки українською мовою і дуже за неї вболіваю. Але я би дуже просив, щоб з першого дня на цьому пункті ми не вносили розкол”. До кого претензії? До лідерів своєї партії? Чи до тих, хто боровся і бореться проти використання мовного питання у ґебістських сценаріях?

Але що прозвучало у відповідь на цю малоросійську настанову на руйнацію національного життя задля галушок, які після цього начебто жвавіше скакатимуть тобі до рота? У відповідь – виступ Ярослава Кендзьора: “Мені як депутатові уже п'ятого скликання є соромно з того, що ми розпочинаємо свій перший робочий день з порушення Конституції: порушує Конституцію представник фракції "Регіонів” Кушнарьов, порушує Конституцію керівник фракції комуністів Симоненко, порушують 10 статтю Конституції! Я вимагаю, щоб Конституція в сесійній залі не порушувалася, і прошу припиняти виступи тих депутатів, які говорять регіональною мовою!”

Але ж де тут порушення Конституції? Крім державної мови, Основний Закон закріплює (і цілком вірно) вільне використання й інших мов. Крім тих випадків - як у будь-якій цивілізованій країні, - коли йдеться про ефективну життєдіяльність державного механізму. Утім, підстави припинити виступ Євгена Кушнарьова існували, і зафіксовані вони тією самою статтею регламенту роботи Верховної Ради, на яку послалася Раїса Богатирьова, захищаючи право депутатів виступати тією мовою, якою їм заманеться: стаття 2, пункт 4: „Промовець, який не володіє державною мовою, може виступати іншою мовою, переклад його виступу державною мовою, у разі необхідності, забезпечує Апарат Верховної Ради”. Але ніхто з патріотично-екзальтованих хохлів не звернув увагу на “дрібні детальки” – який там регламент, коли Батьківщина гине! А тим часом саме регламент недвозначно фіксує: “Промовець, який не володіє державною мовою...” І Євген Кушнарьов, і Петро Симоненко (котрий також демонстративно виступав російською) добре володіють українською мовою. Те, що для них один із символів будь-якої держави – державна мова – ніщо, засвідчує тільки рівень їхнього дбання про гідність цієї держави та рівень розуміння своєї місії як членів політичної еліти країни. Тут їм суддя тільки Бог та виборці. А от у залі засідань суддею є регламент, і знущальне порушення цього регламенту не повинне проходити даремно кожному малоросу.

Але для цього треба мислити так, як цього разу продемонструвала Юлія Тимошенко, котра має намір у ближчому майбутньому провести через Верховну Раду закон про біометричні механізми для голосування, простіше кажучи, про те, що без відбитка пальця депутата система “Рада” блокуватиме його картку для голосування, отож нарешті положення статті 84-ї Конституції буде виконане: ніхто з депутатів не зможе голосувати інакше, як особисто, а не так, як зараз: за посередництва “того хлопця”. Хіба що відрубавши собі великий палець і передавши його в розпорядження партії...

Переконаний, що і з проблемою мови депутатських виступів можна було б упоратися. В інтересах виборців, між іншим. Бо ж коли йдеться про законотворчість, де важить кожна титла, кожна кома, то вільне володіння літературною (саме нею!) українською мовою є необхідним підґрунтям ефективної діяльності парламентаріїв. Згадайте-но, які дурниці понаписували у законах наші обранці щодо журналістської діяльності – як у “мирний” час, так і у період виборів. Скажімо, щодо того, що будь-яка негативна інформація є недостовірною. А ці закони готували не самі тільки реакціонери, але й дуже-дуже прогресивні нардепи. Проте вони, очевидно, вважали, що знання мови на рівні рідного села їм вистачить на все життя, а бездоганна точність визначень у законодавчих актів – то не для “солов‘їної” й “калинової”.

...Видається, політичного цирку під куполом на вулиці Грушевського ми ще надивимося. А малоросів та хохлів – обох! – від українців відрізняє передусім не мова і навіть не ставлення до неї, а наявність відзначеного ще Євгеном Чикаленком чинника: вміння любити Україну не до глибини серця, а до глибини власної кишені. Можливо, саме ці не дуже поетичні слова було б корисніше нагадати перед початком роботи Верховної Ради п‘ятого скликання Ахметову й Порошенку, Фельдману й Рудьковському et cetera?