Українські політологи (зокрема, Вадим Карасьов) дедалі наполегливіше закликають перевести стосунки з Росією у суто прагматичну площину, забувши про історичні образи та непорозуміння, про різницю в проголошуваних цілях…

Між тим, перманентні з’ясовування газових стосунків із Росією, м’ясна, молочна, цукеркова та інші торговельні війни між нашими двома країнами не дають упевненості в тому, що в майбутньому не трапиться ще якихось екзотичних конфліктів.

Телебачення, на жаль, не йде далі констатації фактів чи, в найкращому разі, далі намагання окреслити суто внутрішньоукраїнські наслідки торговельних та енергетичних протистоянь із Росією. Точніше, дуже часто не йдеться навіть про протистояння: все, що відбувається в наших економічних стосунках з Росією, подається як такий собі об’єктивний факт, як даність, на кшталт холодної зими чи дощової весни. Як щось таке, з чим Україна може лише змиритися. Скажімо, наприкінці квітня, коли лічені дні залишалися до підвищення тарифів за газопостачання для громадян, випуски новин на різних каналах вели мову здебільшого про те, як погано житимуть відтепер українці, про акції протесту та про прогнози щодо подальшого зростання тарифів. (Варто, до речі, зауважити: популярність прогнозів щодо зростання цін ледь не на все на світі, які перетворилися на одну з провідних тем різних українських ЗМІ, дещо дивує – адже старий уряд допрацьовує останні тижні, нового уряду ще немає, яким він буде, не кажучи вже про те, яку політику він проводитиме, ніхто не має й не може мати жодної уяви. Навіщо вдаватися до масованого залякування українців, до „апокаліптизації” суспільних очікувань, наразі можна лише здогадуватися). А ще багато говорили про українських власників „Росукренерго” – але й про це йшлося на рівні чергового „гарячого” скандалу, навіть у програмах, що начебто мають надавати глядачу якісну аналітику.

Наприклад, у підсумковому випуску ТСН („1+1”), що вийшов в ефір 30 квітня, був великий аналітичний сюжет про підсумки діяльності уряду. Тут вели мову й про торговельні війни з Росією, й про ситуацію з газом. Згадали складне становище „Нафтогазу України”, його монопольний статус. „Не буде в Україні газу, якщо за нього вчасно не розрахується відомство Олексія Івченка, - розповідала авторка сюжету Марія Васильєва. - Та й економічна ситуація в країні визначається не тільки внутрішніми чинниками. Проблем додали і найближчі сусіди. М’ясо-молочну війну із Росією припинити не вдалося. Експорт до Росії впав, імпорт за рахунок подорожчання енергоносіїв, навпаки, зріс... Тепер уже очевидно: цій війні може покласти край той, хто її розв’язав. Бажання допомогти власному виробнику чи просто неприязнь до українського сала, якою б не була причина, її коріння явно не в турботі про здорові шлунки росіян”. Оце й усе про мотиви та про причини саме таких, а не інших, кроків Росії відносно українських товарів. Оце й усе – і явно ж НЕВИЧЕРПНО!

Наші телевізійники, здається, навіть не намагаються шукати глибші відповіді на запитання: а що взагалі відбувається в українсько-російських стосунках? Чому, коли президентом був Леонід Кучма, до такої напруженості ці стосунки не доходили? Де криється коріння українсько-російського непорозуміння? І хіба «російський фактор» не має жодного відношення до, наприклад, справді драматичного забарвлення, якого набула проблема вступу України до НАТО та Євросоюзу – тобто, у проблемі, на погляд обивателя, ніяким чином не пов’язаної з Росією? Але ж телеаналітики – це не пересічні обивателі, а інформація про вплив на геополітичний стан України «російського фактору» хіба не належить до тих питань, які мають бути обов’язково доведені до відома українських громадян задля їхньої адекватної реаліям оцінки подій, задля, врешті решт, національної безпеки? Чому зараз майже не чути виважених і спокійних (та, власне, взагалі ніяких раціональних) аргументів ані „за”, ані „проти” вступу України до НАТО та Євросоюзу, а громадська думка тим часом радикально поляризована від категоричного „вступимо, бо інакше пропадемо” до не менш категоричного „захистимо Вітчизну від натовської окупації” і практично не знає відповіді „мені байдуже”? Чому далеко не маргінальні політичні сили роблять ідею вступу до НАТО чи недопущення вступу до НАТО наріжним каменем своєї політичної риторики?..

Професійні аналітики прекрасно знають відповіді на ці запитання: все вище наведене відбувається з однієї й лише з однієї причини: як прихильники, так і супротивники євроатлантичної інтеграції України розглядають гіпотетичний вступ до НАТО та Євросоюзу як такий собі символічний акт утечі від Росії й лише так. Вступ цей – і для прихильників, і для супротивників – має в собі лише таку мету й виконує лише таку функцію. Прихильники та супротивники євроатлантичної інтеграції, таким чином демонструючи протилежне ставлення до неї, тим не менше, перебувають в одній і тій самій системі координат, в одній системі цінностей та критеріїв. Поза контекстом стосунків із Росією ідея євроатлантичної інтеграції, здається, взагалі дуже мало кого цікавить і дуже мало для кого становить самодостатню мету.

Отже, Україна справді потребує прагматизму в стосунках із Росією. От тільки для того, щоб будувати прагматичні підходи до цих стосунків, українським громадянам потрібно знати, чого прагне й чого домагається Росія. Через що й задля чого вона робить саме те, що вона робить. Чого вона, власне, хоче від нас.

Посилена увага Росії до України пояснюється не лише політичними чинниками, не лише спогадами про втрачену велич. (У даному разі велич СРСР – за висловом Маргарет Тетчер, „Верхньої Вольти з ракетами” – була значною мірою удаваною, уявною, тож теоретично ніщо не заважає росіянам так само вважати великою Росію в її нинішніх кордонах і в її нинішньому стані, не переймаючись питаннями відродження чогось подібного до СРСР у тому чи тому вигляді.) Увага ця має очевидну економічну складову. Так само має економічну складову симпатія Росії до певних політичних сил в Україні.

За гаслами „Посадимо всю Європу на нашу нафтогазову голку й робитимемо з нею все, що забажаємо!” (а доводилося зустрічати їх саме в такому формулюванні) росіяни приховують дуже невеселий для себе факт: насправді це Росія міцно сидить на власній нафтогазовій голці. Нафта й газ є більше, ніж основою російської економіки – вони є російською економікою. Вони є єдиними товарами російського експорту, на які є й буде в перспективі гарантований попит. Переважна більшість експортних операцій з іншими російськими товарами (принаймні, коли йдеться не про країни СНД) носять характер разових угод, з якими сьогодні щастить, а завтра – хто знає. Тож чого потребує Росія від України?

Перше: Росія потребує контролю над якомога більшою часткою транспортних магістралей, якими її стратегічний товар дістається до покупця. Інший вимір цієї ж проблеми: Росія прагне усунути всі можливі „треті сторони” з процесу транспортування енергоносіїв до Західної Європи. Тому повсякчас виникають ідеї то консорціуму (в якому заправляти мали б продавець – Росія та найбільший покупець – Німеччина), то передання Україною газотранспортної мережі під безпосереднє керування Росії. (Варто відзначити: Росія вже контролює газотранспортні мережі не лише своїх політичних сателітів, а й таких країн, як Литва, Латвія, Естонія та Фінляндія.) Звідси ж і безкінечні заяви про крадіжки Україною російського газу – ці недоведені крадіжки перетворилися вже серед росіян на щось подібне до універсальної істини, сумніватися в якій може лише останній невіглас: подібні заяви мають на меті заохотити Західну Європу підтримати Росію в її прагненні взяти під контроль українські транзитні газопроводи. Зовсім не випадково, до речі, наголос припадає саме на газ – його набагато складніше та обтяжливіше купувати у продавців, які не можуть доставити його трубопроводами. А отже, тут Росія ближча до стану, коли не покупець, а продавець диктує свою волю. Таким чином, Росії потрібні слухняні керівники України. А також такі керівники, що були б налаштовані антизахідно – щоб у разі конфлікту українських та російських інтересів Захід не почав раптом підтримувати Україну.

Тут треба зробити одне зауваження: „дружнє” чи „недружнє” ставлення до Росії керівників будь-якої пострадянської держави, які проповідують антидемократизм та антизахідництво, не мають жодного значення. Сапармурата Ніязова дуже важко звинуватити в русофілії, а Туркменистан – у дружніх почуттях до Росії. Антиросійської риторики дуже часто припускається навіть Олександр Лукашенко. Воно й зрозуміло: диктатори, що розглядають свою країну як особисту приватну власність, дуже ревно ставляться до будь-чиїх претензій на володіння та розпоряджання тією власністю. Але Захід, розглядаючи Росію в даному разі як нехай кепський, але все ж фактор стабілізації, як нехай недолугу та сумнівну, але все ж відносну демократію, підтримує всі її претензії. Тим більше підтримує, що сам значною мірою залежить від російських енергоносіїв, а отже, від російського благовоління. Відтак, бажають того подібні диктатори чи не бажають, а подітися, окрім Росії, їм нема куди, їхні країни залишаються в російській сфері впливу. Іранський варіант „третього полюсу” чи то „рівновіддаленості” на пострадянському просторі неможливий.

Друге: Росія прагне збереження монополії продавця. Зауважмо: з іншими країнами вона найчастіше не веде розмову про умови постачання енергоносіїв в ультимативній формі. Бо найбільші покупці російських енергоносіїв мають усе ж таки вибір і за надто вже наполегливих вимог із боку Росії можуть відповісти: дякуємо, але ми краще купимо нафту та газ десь в іншому місці. Україна такої змоги не має, вона не має технічної можливості отримувати енергоносії в інший, ніж через трубопроводи з Росії, спосіб. Отже, тут Росія може диктувати майже такі умови, які захоче. Майже – бо єдиним козирем України залишаються транзитні магістралі, становище отієї самої „третьої сторони”. Можливо, до речі, варто було б справді поміркувати над реверсним використанням нафтопроводу Одеса – Броди – але не для транспортування російської нафти на експорт, як це хотіли зробити в останні роки президентства Леоніда Кучми, а для створення можливості закуповувати неросійську нафту через західноєвропейські порти й отримувати її через Польщу. Звісно, для того буде потрібно добряче підкоригувати мережу нафтопроводів як в Україні, так і в тій самій Польщі, але це є питанням національної безпеки, на якому навряд чи варто економити. Однаково ж із прямим, зі сходу на захід, використанням цього нафтопроводу поки що не складається. Та й чи складеться, невідомо: адже транспортування каспійської нафти через Кавказ та Чорне море передбачає кількаразове її перевантажування, яке є дуже ризикованою процедурою з погляду на збереження товару й, до того ж, збільшуватиме вартість нафти „на виході”.

Ну а що ж до Росії, то їй потрібні такі керівники України, які б не ставили питання не лише про реструктурування економіки, а й про будь-які помітні зміни та нові підходи, і єдиною метою яких було б підтримування у більш-менш належному стані того, що Україна отримала у спадок від СРСР. Потрібні економічні традиціоналісти, для яких найвагомішими аргументами були б: „так склалося” та „такою є історична традиція”.

І третє, до чого є небайдужою Росія: Україна сьогодні не лише транзитер, а й один з найбільших імпортерів російських нафти та газу. Імовірне скорочення споживання енергоносіїв, скорочення енергоємності української економіки унаслідок її модернізації та запровадження модерних технологій означатиме для Росії скорочення гарантованого попиту на її стратегічні експортні товари. Тому Росії в жодному разі не потрібні модернізатори при владі в Україні. Що більш архаїчною залишатиметься українська економіка, то більшим буде український ринок збуту російських енергоносіїв.

Ірраціональні, на рівні міфу, симпатії до Росії характеризують якраз прихильників олігархічної України – подібне прагне до подібного. Перебування в пострадянському, заснованому на сировинних галузях, економічному річищі, небажання реструктурування економіки – це теж стосується саме їх. Незацікавленість у модернізації, несприйняття модерних галузей – так само про них. 2004 року Віктор Ющенко сприймався саме як модернізатор і реформатор, тоді як Віктор Янукович – як орієнтований на вуглевидобування та чорну металургію консерватор. Саме тому, окрім іншого, Росія робила ставку на Януковича й лише на нього.

Отже, Росія має свій інтерес щодо того, якою буде Україна й як вона розвиватиметься. Але це – не просто інтерес: можна сміливо твердити, що Україна перебуває в переліку країн, інтерес Росії до яких є першочерговим, життєвим. І пояснюється це, знову ж таки, не лише ірраціональним прагненням до відродження „тисячолітньої імперії”, не лише тим, що традиційний російський світогляд просто не може примиритися з тим, що Київська Русь – це не Росія. Погляньмо на подвійну гру, яку веде Росія щодо Ірану. З одного боку, вона щосили заохочує його до розгортання ядерної програми, з іншого – коли йдеться про міжнародні санкції, Російська Федерація не займає чіткої позиції на підтримку Ірану. Чим це можна пояснити? Чим можна пояснити очевидні симпатії Росії до скинутого іракського диктатора Саддама Хусейна? Навряд чи лише прагненням зібрати під своє крило всіх супротивників Сполучених Штатів Америки, усі антизахідні режими з метою відновити свою геополітичну роль противаги Заходові й, відтак, світового лідера. Навряд чи лише бажанням відновити всі традиційні радянські міжнародні зв’язки – врешті-решт, ісламістський Іран другом СРСР ніколи не був.

Іран – це держава виняткової геополітичної важливості за багатьма чинниками. Але чи не найважливішими серед них є два. По-перше, ця держава має найбільші у світі запаси природного газу – більші навіть, ніж сама Росія. Нафту вона теж видобуває. По-друге ж, Іран є єдиною державою, що територіально відділяє багату на нафту та газ Середню Азію від європейської Туреччини. Отже, день, коли раптом виявиться, що Іран став дружнім до Заходу, стане днем найтяжчої для Росії геополітичної катастрофи. Вона втратить не лише становище монопольного продавця до Європи енергоносіїв, які можуть бути доставлені трубопроводами, вона ще й втратить монополію на транзит до Європи середньоазійських енергоносіїв. Країни Середньої Азії, здобувши альтернативний шлях експорту своїх нафти та газу, в такий спосіб вийдуть з-під російської опіки.

Є, щоправда, одне ускладнення: населений курдами схід Туреччини неспокійний, та й рельєф ірано-турецького кордону занадто гірський. Зручнішим для транзитних нафтопроводів та газопроводів був би шлях через Ірак – тим більше, що й ця країна є потужним видобувцем вуглеводнів. Але – в Іраку війна. (До речі, до уваги тих, хто досі вважає цю війну спротивом проти західних агресорів – протягом принаймні останнього року переважну більшість терактів „партизан” спрямовано проти мирних іракських громадян.) І, як уже було зазначено, Росія підтримує зовсім не антихусейнівську коаліцію. Тож і виникає запитання: чи не пояснюється політика РФ щодо Ірану та Іраку бажанням зберегти ці країни, по-перше, ворожими до Заходу, а по-друге, ворожими одна до одної, щоб унеможливити постачання до Європи нафти та газу в обхід її, Росії?

Є ще, звісно, Закавказзя. Але й там затягнувся конфлікт між Азербайджаном та Вірменією. У цьому конфлікті Росія от уже 15 років несе на собі офіційну місію миротворця – от тільки віз і нині там. Тож прокладання транзитних трубопровідних магістралей таким шляхом на сьогодні теж навіть теоретично неможливе.

До загострення ситуації навколо Ірану та Іраку був іще конфлікт на Балканах. Росія дуже активно впливала на його перебіг. Це зазвичай пояснювали традиційним, багатовіковим, на межі ірраціональності прагненням Росії до Чорноморських проток, до центру світового православ’я – Стамбула, до панславістського панування над південнослов’янськими націями, до бажання мати плацдарм у „підбрюшші Європи”. Ще пояснювали почуттям „друзів по нещастю”, що його Росія відчувала до Сербії, яка так само втратила території, що їх вважала „споконвічно своїми”. Але до всіх цих малораціональних чинників додається один суто раціональний: єдино можливий шлях, яким близькосхідні, середньоазійські та каспійські енергоносії теоретично могли б постачатися до Західної Європи за допомогою трубопроводів в обхід Росії, неодмінно мусить пролягати через Балкани.

Можливо, це є просто збігом обставин, але всі конфлікти, до яких Росія демонструє підвищений інтерес чи навіть бере в них участь, так чи інакше мають нафтогазову складову, а розв’язання цих конфліктів так чи інакше загрожує послабити становище Росії як монопольного „кочегара Європи”. Без усвідомлення цієї обставини та ролі України в нафтогазових пасьянсах прагматичне ставлення до Росії, розуміння її мети та ймовірних засобів, до яких вона готова вдатися, як видається, неможливе.

Чи здатне це пояснити або ж принаймні запросити до фахової та відповідальної дискусії про це своїх співгромадян українське телебачення? Чим далі, тим більше подібне питання починає видаватися риторичним…