«Детектор медіа»  статтею нашого автора Романа Горбика  дала поштовх до дискусії щодо фільму «Штольня». Фільм  продовжив серію нових українських кінострічок,  поява яких, судячи зі всього,  свідчить про  початок активного повернення України до країн з власним кіновиробництвом. Дискусію продовжує письменник Андрій Кокотюха.

Наскільки мені відомо, український оператор Олексій Хорошко мав можливість купити квартиру. Замість цього він вирішив стати кінопродюсером і вклав гроші у виробництво повнометражного художнього фільму, аби мати з цього комерційний зиск. А в перспективі, мабуть, таки купити квартиру, але при цьому запустити гроші, які лишаться, у виробництво наступного фільму. Так було зроблено перший крок до створення «Штольні» - картини, анонсованої як «перший український трилер», причому – молодіжний, знятий за приватною ініціативою, без використання бюджетних коштів, залучення Міністерства культури і туризму, за участю невідомих загалу, зате виключно українських акторів і головне – політично незаангажований.
Прем’єра фільму відбулася 13 квітня відразу в 30 українських кінотеатрах. Дата не могла бути іншою: кіно, заявлене як «дуже страшне», логічно показувати саме по тринадцятих числах. В ідеалі – по п’ятницях, але це ще попереду. За дивною логікою, «Штольня» виявився саме тринадцятим за ліком фільмом, який я подивився від початку цього року. І третім (!), виробленим в Україні. Після повної відсутності в кінотеатрах продукції вітчизняного виробника третя українська стрічка за неповних півтора весняних місяці – це позитивна тенденція, незалежно від якості фільмів.
Весь час до прем’єри компанії «Suspense Film» та «Антхаус трафік», які займалися виробництвом та постпродукцією, демонстрували своє вміння грати за накатаними в Америці, Європі та Росії схемами. Спочатку – заманухи для журналістів у вигляді кількох прес-конференцій, котрі відбувалися у стилі «Тигр іде!». Це така гра: ведучий повідомляє про наближення тигра, гравці слухняно ховаються під стіл, а тигр ще далеко. Так і зі «Штольнею»: пресі повідомили про початок роботи, про її продовження, про завершення, про те, що в Мінкульті сидять некомпетентні навіть не люди – інопланетяни, бо держава відмовилася взяти участь бодай у частковому фінансуванні фільму на одному з останніх етапів. Крім того – рекламний ролик тривалістю в кілька секунд, у якому з темряви чути моторошний жіночий крик, замість повноцінного кінотрейлера, що можна вважати претензією на стильність. Ще – он-лайн конференція в Інтернеті з режисером Любомиром Кобильчуком (археологом за освітою) та іншими членами знімальної групи, персональний сайт, ролики з робочими моментами зйомок, нарешті – саунд-трек, який записала група «Вхід у змінному взутті».
Багато обіцянок роздавав і сам продюсер. «Цей фільм зроблено в першу чергу для широкої глядацької аудиторії, - всюди, те тільки можна, декларував Олександр Хорошко. – Він не є демонстрацією самовираження режисера та сценариста». Через обмежене фінансування спецефектів не обіцяли, натомість закликаючи проникнутися атмосферою страху і протягом 75 хвилин тремтіти від напруги. Такий жанр називається «хорор», а зі світової кінопрактики відомо: практично вся класика хорору являє собою типове малобюджетне кіно. Справді, можна показувати семиголових потвор, зроблених за допомогою комп’ютерної графіки, і жодних емоцій, окрім позіхання, не викликати. А можна обійтися мінімумом виражальних засобів, проте після закінчення фільму ви довго будете прокидатися серед ночі. Та головна особливість хорошого хорору: його шанувальники захочуть пережити подібні емоції ще раз. Класичні приклади: «Психо» Альфреда Хічкока та «Хелоуїн» Джона Карпентера. З новітніх досягнень треба згадати справжню сенсацію 2003 року - фільм «Відкрите море» - історія про те, як чоловіка та жінку випадково забули в морі після сеансу дайвінгу, організованого для туристів, стрічка, знята напівпрофесійною камерою, без спецефектів і на яку затрачено 365 тисяч доларів (вартість двох-трьох квартир середньої паршивості в Києві), зібрав лише в американському прокаті більше 20 мільйонів. Чи чекає подібна участь «перший український трилер»?
Довкола київської прем’єри ажіотажу не спостерігалося. Попри те, що в громадському транспорті молоді люди, проїжджаючи повз афіші, між іншим домовлялися сходити якось на «цю «Штольню». Сюрпризів не було хоча б тому, що сюжетні повороти фільму під час масштабної компанії не знав хіба байдужий до мистецтва кіно. П’ятеро студентів-археологів разом із професором натрапили на закинуту штольню, де, за твердженням вчителя, має бути захований ідол бога Перуна. На ранок студенти не знайшли професора, зате побачили – замок на вході до штольні зламаний.
Далі починаються речі, які важко пояснити логікою, зате які цілком відповідають вимогам жанру. Здоровий глузд вимагає, аби студенти не лазили в штольню і побігли по допомогу. За законами жанру, вони туди полізли і, як результат, заблукали. Життєва практика показує: слабкий і забитий інтелігент в окулярах повинен лишатися в компанії спортивних ровесників і ровесниць модельної зовнішності аутсайдером і виходити з гри першим. Закони жанру вимагають: коли сильніші вибувають, розумний доходяга рятує всіх, хто лишився, і в якості призу отримує блондинку. Мінздрав не радить їсти консерви, що зберігаються з часів Другої світової під землею. Але якщо ви заблукали в штольні і вас переслідує невидимий ворог – гітлерівська тушонка цілком підійде, нехай в ній і ворушаться черви. До речі, черви, десяток живих пацюків, затоплений штрек і вибух під землею – єдині, так би мовити, спецефекти «Штольні».
Кіно зроблене виклично аполітичним і демонстративно за американськими лекалами. Погана така «американізація» чи ні, повинен показати час. Принаймні, свого часу в Польщі, а згодом і в Росії, реальний розвиток комерційного кіно почався зі стрічок, знятих за голлівудськими шаблонами, проте – на рідному матеріалі і в знайомих реаліях. За великим рахунком, французькі бойовики з Делоном та Бельмондо – американізація і одночасно – золотий фонд національного французького масового кінематографу. А ми ж, як відомо, дорівнюємо Франції за територією, тому ніби мусимо рівнятися на неї в усьому…
Українська мова в «Штольні» звучить так, наче в іноземному фільмі, продубльованому для показу на телебаченні. Постійні «блін», «супер» «прикольно» та інші словечка, котрі, за задумом, мусять фіксувати молодіжний сленг, звучать дещо штучно – як усі слова, що не вириваються через емоції, а старанно промовляються у певних ситуаціях. Імена героїв теж універсальні. Так можуть звати персонажів американських чи французьких фільмів. Власне, це не імена, а, швидше, прізвиська: Біта, Ден, Мальок, Вікі. Є там ще Катя, для якої прізвиська чомусь не знайшлося – виняток, який підтверджує правило.
Попри деякі позитивні моменти (до яких я особисто відношу неполітизованість), хорор, що надто дбайливо і буквально підтягають до відповідності накатаним схемам та класичним зразкам, врешті вийшов нестрашним. Цікавим, першим українським, фактом у літописі нового комерційного вітчизняного кіно – проте на смак нагадує шашлик, засмажений за рецептурою, та без душі.