Аксіомою журналістики є те, що висококласним журналістом може стати той, хто спеціалізується на вузькій темі, глибоко знає предмет, роками збирає архіви і спілкується на рівних з професійними фахівцями. Принаймні, такі вимоги висуваються серйозною аналітичною пресою. Та приклад запорізького тележурналіста Михайла Ревенка зайвий раз доводить, що в усіх правилах є винятки. Певною мірою він є унікальною ілюстрацією журналіста-“багатоверстатника”, що не завадило йому досягти високого професійного рівня у вузькій спеціалізації. Розшифрую: працюючи власним кореспондентом УТ-1 по Запорізькій області, Михайло встиг попрацювати спортивним коментатором на 6 (!) Олімпійських іграх, що само по собі не рядове явище. Нетиповим є й те, що у коментаторському пулі він єдиний, по-перше, не є і ніколи не був штатним працівником спортивної редакції НТКУ, по-друге, єдиний “регіонал” у столичній компанії “олімпійців”. Недавно Заслужений журналіст України Михайло Ревенко повернувся з Турину, а розмову з ним ми розпочали з подій 10-річної давнини.

Михайле, яким чином ти, провінційний журналіст, вперше потрапив на Олімпіаду у команді, як правило, гонорових столичних колег?

Це було у 1996 році, коли Олімпійські ігри відбувалися в Атланті. Після зимової олімпіади 1994 року у Ліллєхамері - а це перша Олімпіада команди незалежної України, на якій наша Оксана Баюл одразу виборола “золото” – панувала певна піднесеність. До Атланти готувалися більш потужно. Якщо у Ліллєхамері працювали лише 4 коментатори, то в Атланту нас поїхало вже 8. До речі, тоді я був не єдиним з регіону, а в компанії з харків’янином Борисом Ланевським.

Як потрапив? Працюючи на обласному телебаченні, співробітничав з УТ-1 саме у якості спортивного коментатора ще з 1991 року. Тоді часто показували ігри “Металурга” (запорізька футбольна команда), які я коментував. Тому мене знали і керівництво, і колеги. Слід згадати, які то були часи. Тоді ще не було, здається, Інтера, СТБ, “Нового”, не кажучи про спеціалізовані спортивні телеканали. Відповідно не було і коментаторів як класу. Їх і зараз небагато. Ті, хто готує спортивні новини – це репортери, оглядачі, але не кожен з них може бути коментатором. Це й досі рідкісна так би мовити каста. Є чимало прикладів, коли класні фахові журналісти, майстри красного письменства сідали перед мікрофоном і наче німіли.

У мене ж був певний досвід. Адже Запоріжжя – друге після Києва місто в Україні за розвитком ігрових видів спорту. Мені доводилося коментувати матчі гандбольних команд “ЗТР” і “Мотор”, баскетбольних – жіночої “Козачки-ЗАлК” і чоловічої “Феро”, волейбольної “Іскри” і, звісно, футбол.

Що відчуваєш, коли вперше потрапляєш на таку грандіозну подію? Одна справа коментувати у Запоріжжі чи навіть у Києві і, мабуть, зовсім інша - на Олімпіаді. Чи не було закомплексованості, адже тоді світ мав про Україну дуже туманне уявлення?

Звичайно, всі хвилювалися. Всі ми знаходилися в одному човні, я маю на увазі нашу групу, всі робили це вперше, навчаючись по ходу. Що допомагало, а то й певною мірою компенсувало брак досвіду – це загострене почуття солідарної відповідальності, як це не пафосно звучить. На такій події світового масштабу переживаєш більше не за те, як виглядає Ревенко чи Савелій, як журналіст, а як ти представляєш Україну. Це тримає у напрузі, змушує викладатися максимально.

Хоча, зрозуміло, перший раз завжди важко. І не лише через нестачу досвіду. Тепер, коли порівнюю Атланту з наступними олімпіадами, здається, що працювали ледь не у кам’яному віці. В ІВС (міжнародному телецентрі), звідки ведуться трансляції на весь світ, стояли такі здорові комп’ютери, як автомати газованої води, інтернету взагалі не було.

Проте не легше було і на моїй другій олімпіаді. На зимових Олімпійських іграх 1998 року у Нагано я працював у якості дублера. Тобто, знаходився у Києві, так би мовити, на підстраховці, якщо раптом трапиться якийсь збій. Інформаційне забезпечення на УТ-1 тоді ще було жалюгідним, не було інтернету. Тож коментувати доводилося під “картинку”. А це – знаходячись за тисячі кілометрів, не маючи повної бази даних, врешті, не відчуваючи емоційну атмосферу, - важче, ніж вживу. А в останній день ігор, через різницю у часі, наша група покинула телецентр у Нагано раніше, і мені дісталася така відповідальна місія, як коментувати підсумки останнього олімпійського дня і церемонію закриття.

Очевидно, ти впорався з завданням як мінімум добре, бо потім були Сідней, Солт-Лейк-Сіті, Афіни, нарешті, Турин. Можна сказати, ти ветеран. Чим ти поясниш своє “олімпійське довголіття”? Взагалі, яким чином формується команда коментаторів, адже за десятиліття виросли молоді й перспективні, працювати на олімпіаді престижно і цікаво, то ж “відбірковий конкурс”, мабуть, інтригуючий?

Звичайно, на першому місці професійні якості. Працюючи на Олімпіаді, ми наче на долоні перед усією країною. Хто візьме на себе таку відповідальність, формуючи команду, включити до неї якогось зовсім недосвідченого, погано підготовленого журналіста, аби виставити країну на посміховисько? Працювати на Олімпійських іграх не лише цікаво і престижно, а й важко, потрібна велика працездатність, фізична витривалість, психологічна загартованість. Тому не останню роль при підборі команди відіграє психологічна сумісність. Поїздка на Олімпіаду – це як політ у космос, чи похід у гори, де має бути забезпечена атмосфера повного морального, психологічного комфорту. Неробу також не візьмуть, бо якщо один не відпрацьовує, його ноша перекладається на інших. Що стосується мене, то, будучи “інородцем” у столичній компанії, я не почувався чужим, не випадав з творчого ансамблю і, сподіваюся, відповідав основним вимогам.

Брак досвіду завжди відчувається. Олімпіади відбуваються раз на два роки, між літніми чи між зимовими - відстань 4 роки. На іграх чимало видів спорту, які в Україні не культивуються. Зрозуміло, що у таких випадках ми інколи “плаваємо”. У нас за великим рахунком коментується лише кілька наймасовіших і найпопулярніших видів, у першу чергу футбол, тому практики обмаль. Тим більше, що донедавна не було спортивних каналів. На відміну, наприклад, від Росії, де такі канали створені раніше і де коментатори мають можливість бути в ефірі щодня. У нас такого вибору не було. Тому певна критика на адресу наших коментаторів є справедливою.

З відкриттям спортивних телеканалів, а вони в Україні почали з’являтися лише три роки тому, думаю, і у нас скоро виросте когорта молодих фахових коментаторів.

Перед кожною олімпіадою проводилися заняття з англійської мови, тренінги – тренувалися коментувати під “картинку”. Але цього недостатньо. На Олімпіаді ти оперуєш колосальною інформаційною базою, і головне, – вміти нею скористатися. Не просто розповісти все, що знаєш, а донести потрібну інформацію вчасно. Бо коли хтось фінішує, а ти розповідаєш, як цей спортсмен виступив кілька років тому – це недоречно і непрофесійно.

Перед Олімпійськими іграми в Турині серйозний триденний семінар з творчою групою провів координатор Європейської телерадіомовної спілки (ЕВU), членом якої є НТКУ, норвезький професор Свен Мортен Буєр. До речі, цими заняттями ми залишилися взаємно задоволеними. Пан Буєр був приємно здивований рівнем наших запитань і дискусій. Ми звернули його увагу, що на Олімпіадах нерідко під час трансляції змагань показують в основному лідерів чи фаворитів. Як людину, що має відношення до формування міжнародної олімпійської “телекартинки”, просили його зважати на олімпійський принцип – головне не перемога, а участь. Адже олімпіаду дивляться навіть ті, хто повсякчас спортом не цікавиться, всі хочуть вболівати за своїх співвітчизників і знати, як вони виступають. Іноді ж трапляється, що українських олімпійців, наприклад, у лижах чи біатлоні, особливо якщо вони йдуть у четвертому-п’ятому десятку, зовсім не показують. Під час останніх передолімпійських тренінгів я ще раз зрозумів, що вчитися ніколи не пізно. Навіть приємно було “сидіти за партою” зі своїми колишніми вихованцями Роберто Моралесом і Катериною Поляковою, котрі починали у Запоріжжі, а зараз не на останніх ролях у спортивному журналістському середовищі Києва.

Ще було багато нарікань на те, що в ефірі Олімпіади було мало.

Коментатори тут якраз постраждала сторона, якщо можна так сказати. На цій олімпіаді не могла не позначитися передвиборча кампанія. ЦВК обмежила ефірний час трансляцій з Турину через представлення у прайм-тайм виборчих програм партій і блоків. Фактично більшість олімпіади ми показували у денний і нічний час. При тому, що права на трансляцію було придбано, заплачено немалі кошти, глядач не зміг подивитися Олімпіаду у зручний для себе час і в широкому обсязі. Цим обумовлено і справедливе невдоволення вболівальників, і складність нашої роботи. Йде, наприклад, трансляція змагань, які тривають 1,5-2 години, а тебе у будь-яку мить можуть обірвати. Було таке, що за командою режисера з Києва припинили трансляцію за хвилину до фінішу! Як тут не бути критиці? Ще складніше, коли показ йшов у запису. “Картинки” ж формуємо не ми, а ЕВU, і в наш обмежений хронометраж треба вкластися по ходу. Тут думаєш не про те, що і як сказати, а вираховуєш секунди, увесь час дивишся на годинник – скільки залишилося.

У цьому плані про попередні Олімпіади я згадую, як про ідеальні умови. В Атланті, коли я коментував плавання, у мене було 2 години ефірного часу! А цього разу навіть огляди-підсумки, на які ніколи не зазіхали, доводилося обрізати по ходу. Я коментую, а мені відлічують: залишилося 3 хвилини, 2 хвилини... Мені ж потрібно стежити, щоб те, що я коментую, накладалося на відповідний план, щоб огляд логічно підвести до фінішу. У цьому сенсі було складно і нервозно, ми також незадоволені такою роботою. Я не намагаюся таким чином виправдати недоліки коментаторів, але насамперед не повинен страждати телеглядач, не отримуючи якісний продукт.

Які висновки ти робиш для себе після повернення додому? Чи переймаєш щось із досвіду колег, наприклад, російських коментаторів, чи може є професійний авторитет, на який ти орієнтуєшся?

Звісно, що після кожної олімпіади аналізую, чого мені не вистачало, слідкую за критичними відгуками щодо роботи коментаторів. А от щодо досвіду, то ним збагачує сама Олімпіада. Оцінити та перейняти щось від колег нема такої змоги, бо я не є глядачем, не чую і не бачу, що вони роблять. Те, що я дивлюся на російських спортивних каналах поза рамками Олімпійських ігор, викликає різні враження. Є професійні коментатори, як на каналах НТВ+Спорт, Євроспорт, РТР-спорт, є непрофесійні. Інша справа, що за однакового рівня російські колеги краще сприймаються відповідно до нашого менталітету – звички до російськомовного коментаря. Це вже в’їлося. До речі, через мовний аспект ми обмежені у використанні такого резерву як залучення до коментування колишніх спортсменів, що широко практикується в Росії. У нас такі спроби теж є, але вони поодинокі, бо наші спортсмени, за рідкісними випадками, не володіють українською мовою.

Саме таке поєднання – спортсмена і коментатора в одній особі – містить великий потенціал досягнення високого професійного рівня, як про це свідчать приклади у свій час суперпопулярних коментаторів Ніколая Озерова, Коте Махарадзе чи Володимира Маслаченка, який був і залишається для мене найулюбленішим і найавторитетнішим спортивним журналістом. Я б навіть сказав, що він еталон коментатора: чудове знання предмету, вишукана, незаштампована мова, може дозволити собі власні оцінки, яким довіряєш як колишньому футболісту. Недаремно, хоч йому десь 70, він і досі працює на НТВ.

Ти також поєднуєш, але роботу спортивного коментатора (і не лише на Олімпійських іграх) і власкора НТКУ, тобто, свого роду – журналіст-“багатоверстатник”. Як це співвідноситься – допомагає одне одному, заважає?

Схематично можна так сказати: власкорством я заробляю на хліб, а спорт - більше для душі. З тематичним пріоритетом я визначився давно, коли у 1992 році очолив спортивну редакцію обласного телебачення. Хоча до того вів і економічні програми, і політичні. Розважальна програма “У неділю вранці”, яку ми вели разом з Юрієм Артеменком, навіть “висіла” на “червоній дошці” УТ-1. Тому, спробувавши себе у різних тематичних напрямках, коли запропонували стати власкором УТ-1, я, звичайно, не відмовився. Це професійне зростання, це світогляд, не обмежений лише тематичними рамками, це дозволяє підтримувати творчі зв’язки з широким колом колег як місцевих, так і столичних, і, врешті-решт, можливість їздити на Олімпіаду. Таким чином власкорство і коментування поєднується органічно, доповнюють одне одного і надають мені можливість професійно реалізуватися.

Інша справа емоційні, психологічні переживання, які виникають внаслідок порівняння. Олімпіада – це свято. Ти почуваєшся маленькою, але повноправною частинкою наймасовішої, найвеличнішої світової події, що само по собі наповнює яскравими почуттями, заряджає на позитивні емоції. Тут є повне відчуття реалізації себе не просто журналіста, а дійсно четвертої влади – абсолютний доступ до інформаційних ресурсів, взаємоповага, фантастичне за нашими мірками технічне забезпечення, обладнання коментаторського місця, яке з кожною олімпіадою вдосконалюється і про яке нам ще довго мріяти.

А після цього повертаєшся у Запоріжжя і..?

І тим рельєфніше відчуваю різницю. Насамперед, в елементарному забезпеченні для нормального виконання роботи. У мене як власкора, наприклад, немає телекамери, автомобіля, часом не було й оператора. Ці негаразди не додають настрою, відволікають час і нерви на вирішення технічно-побутових дрібниць, але це ще можна пережити. Значно складніше з морально- емоційним сприйняттям дійсності, що особливо гостро відчувається після повернення з останньої Олімпіади. Можете уявити, як почуваєшся, потрапивши зі свята життя у передвиборну лихоманку. Мимоволі постійно порівнюєш: там була чесна й напружена боротьба, тут – партійні “драчки”, там змагання майстерності, тут – конкуренція брудних технологій і так далі. Це боляче висвітлювати і переживати. Не в останню чергу саме тому душа більше тягнеться до спорту.

Традиційне запитання: твої плани на майбутнє, чи не маєш наміру, з огляду на сказане, зайнятися чисто спортивною журналістикою?

Наразі мене влаштовує мій статус-кво: вибори проходять, життя триває, спорт розвивається, прогресує, ускладнюється. Саме з цим я пов’язую і свій професійний розвиток. Майже на кожній олімпіаді з’являються нові види спорту, які в Україні не те що не культивуються, а й маловідомі широкому загалу. Я сприймаю це як відставання від цивілізованого світу. Тому свою професійну перспективу, даруйте за високий штиль, вбачаю у розширенні спортивних знань, популяризації нетрадиційних для нас видів спорту, залученні прихильників і вболівальників. У Турині я коментував такі екзотичні в Україні види як шорт-трек, сноубординг і намагався передати глядачам своє захоплення. Мені самому цікаво опановувати нове і хочеться відкривати його телеаудиторії. У цьому сенсі, до речі, я намагаюся наслідувати вже згадуваного мною Володимира Маслаченка, який пройшов еволюцію від суто футбольного фахівця до не менш успішного коментатора екстремальних видів спорту. Судячи з темпів розвитку й урізноманітнення спорту, на мій журналістський вік вистачить новацій, щоб не стояти на місці. Сподіваюся і вірю, що український спорт не стоятиме на узбіччі світового прогресу, а спортивна журналістика буде все більш затребувана глядачами.