Фільмом «Варшавська битва 1920» польського режисера Єжи Гофмана відкрився цьогорічний кінофестиваль «Молодість». Дії епічної воєнної мелодрами відбуваються під час польсько-більшовицької війни, у 1920 році. Поляки тоді перемогли. А режисер Єжи Гофман, екранізуючи ті легендарні події, зазнав як митець цілковитої поразки. Саме до такого висновку може схилитися  спантеличений глядач, який очікував від легендарного польського режисера повторення фурору «Вогнем і мечем» дванадцятирічної давнини.

Виграна військами під орудою маршала Пілсудського битва була справді непересічним явищем у перебігу воєнних подій на теренах колишньої Російської імперії. Майже двократна чисельна перевага над супротивником та наступальна потуга Червоної армії вже далися взнаки фатальним розгромом польських військ під Кам'янцем-Подільським та Білостоком. Усе вирішувалося спекотними серпневими днями буквально в кількох кілометрах від Варшави.

Для щойно відновленої польської держави ця перемога була явищем, яке важко переоцінити з точки зору історичної долі. І не лише Польщі, а й усієї центральної Європи, адже результат битви щонайменш на чверть століття відтягнув її потрапляння до «соцтабору». А якщо уявити собі, що цей «соцтабір» був би не зразка Гомулки і Шелеста, а колгоспного будівництва часів Єжова і Берії, то для поляків, чехів та усіх, хто проживав по цей бік Рейну та Дунаю, то була справді доленосна битва.

Одначе перетворення кіносаги про легендарну «битву народів» на плаский водевіль, бодай і відзнятий за 3D-технологією, не очікував ніхто... Передусім в око впадає банальний кіносценарій, у якому не доведено до сюжетної кульмінації практично жодної долі героїв, не залучено жодного драматургічного символу. Навіть у сумнозвісному «Противостоянии» Нікіти Міхалкова, яке зібрало у пресі зубодробильну критику, був такий-собі метелик, що супроводжував героїв у вирішальні моменти, та, звісно, фантасмагорична рука головного героя (в ролі якого з'явився сам Нікіта Міхалков). А от у 3D-стрічці Гофмана із практично необмеженими технологічними можливостями -жодного символу, жодного художнього штриха, хіба що паротяг та броньовик, які рушали прямо в лоба заскоченим глядачам 3D, та поверженого прапору, що так само падав просто на їхні ні в чому не повинні голови.

Одним словом, випробування не для слабких нервами та й годі... Жодної інтриги від сценарію, жодного психологічного портрету, окрім хіба що чекіста Биковського (в ролі Адам Ференц). Та жодної біографічної реконструкції.

Схоже, дванадцять років тому, екранізуючи «Вогнем і мечем», режисер мав набагато простіше завдання - лише осучаснити твір легендарного майстра історичної прози Генріка Сенкевича, зробити по суті готовий сценарій трохи більш адаптованим для непольського глядача - зокрема, для українців. І тоді з цим непростим завданням режисер упорався блискуче. Фільм справді став улюбленою кіносагою як у Польщі, так і в Україні, Росії та далеко за межами реконструйованих у стрічці подій. Так само вдалою, як на мене, була, щоправда, менш відома в нас епічна сага «Коли сонце було богом» із Міхалом Жебровським та Богданом Ступкою у головних ролях. Гофман тоді виступив не лише режисером та продюсером, а й співавтором сценарію (разом із Юзефом Хеном).

Але цього разу сценарій митцеві доводилося створювати з нуля. Ось і вийшло, що від історичного кіно залишився самий лише «водевіль», який тримався на блискучій грі головної героїні - співачки та зірки польської версії «Танців із зірками» Наташі Урбанської.

У стрічці глядач не побачить ані справжнього розмаху подій на фронті, хіба що окремі вуличні бої та рукопашні зіткнення, ані справжніх причин, завдяки яким поляки таки вирвали в більшовиків стратегічну ініціативу, перебуваючи перед тим у майже безнадійній ситуації. Не побачить глядач і доводів на користь військово-стратегічної проникливості маршала Пілсудського (у ролі Даніель Ольбрихський). Як у справжньому водевілі, все вирішила впертість польської «Анки-кулеметниці» (власне, головної героїні), яка, вчасно підв'язавши коси, підскочила до полишеного боягузами-чоловіками кулемету. Ще б пак, Рідлі Скотт своєю «Солдат Джейн» надихнув багатьох послідовників на ниві кінобаталістики жорстким гендерним рівноправ'ям.

Утім, мушу зауважити, Червона армія на той час була далеко не зграєю абияк обмундированих, неголених та вічно п'яних бандитів в одностроях, як це показано у «водевілі» Гофмана. Інакше б не завдала вона таких нищівних поразок добре вишколеній та ідейно вправній Білій армії на всьому просторі від Балтики до Амура. Проте завданням Гофмана було показати, від якої, власне, «чуми» насправді врятували Європу прості добровольці-скаути та отакі-от «Анки-кулеметниці». У цьому й основний меседж.

Наскільки прямолінійно подано цей меседж, свідчить початок та кінець стрічки. Починається фільм із того, як Ленін і Сталін вирішують у Кремлівському кабінеті (чиї вікна чомусь виходять на собор Василія Блаженного), що Польща, мовляв, остання заноза на шляху до світової революції. Аналогічний сюжет ставить у фільмі крапку: роздратований Ленін, дізнавшись від Сталіна про ганебну поразку, робить висновок, що відтепер революцію доведеться робити в одній окремо взятій країні (хоча насправді до 1927 року ця теза залишалася вельми дискусійною). Але Гофману саме в такий банальний спосіб легше пояснити доленосність внеску Польщі у звільнення Європи від більшовицької загрози.

Жодної більш-менш значущої ідейної лінії режисер у свою стрічку не вклав. Жодної особистої долі не розкрив ані в рамках основного сюжету, ані на маргінесі. Звідки береться кубанський атаман (у ролі Олександр Домагаров), який рятує головного героя від чергового полону, і куди він раптом зникає? Так само не зрозуміло, чому той кубанець розмовляє зі своїми козаками літературною російською. Схоже, його внесли до сценарію тільки для того, щоб не всі росіяни видалися глядачеві «червоними ненажерами».

Для чого вигадувати якогось українського союзного генерала, що обороняв від Будьоного та Якіра Замостя, якщо насправді Львів обороняла армія УНР генерала Михайла Омельяновича-Павленка?

Зрештою, перемога справді виглядає у Гофмана суто везінням. Неначе польський кірасир прямо з салуну потрапляє до окопів. Поталанило в казино, поталанить і в бою... Хоча саме перебіг подій, що перетягнув шальки терезів на бік Пілсудського, міг би стати родзинкою будь-якого військового блокбастеру. Як відомо, чи не найголовнішу роль у перемозі під Варшавою відіграв той чинник, що в певний момент штаб Пілсудського викрив стратегічні плани супротивника завдяки ефективним дешифровкам телефонограм. До штабної роботи було залучено цілу команду першокласних математиків зі складу професорів Варшавського, Краківського та Львівського університетів на чолі зі Станіславом Леснєвським, Вацлавом Сєрпинським та Стефаном Мазуркевичем. Саме декодовані ними шифри надали штабним стратегам змогу зрозуміти слабкі місця та розбрат серед червоних командармів та вчасно вдарити у найбільш уразливе місце. Натомість у «водевілі» Гофмана цей радіопазл неначе граючись збирають лише двоє друзів-картярів, які ще вчора не особливо переймалися війною та патріотизмом.

До жодної справжньої військової стратегії ані Пілсудський, ані «панове-офіцерове» у фільмі не вдаються. Не дивно, що битву подано як таке собі «диво над Віслою» - Cud nad Wislą, як промовляє в останніх кадрах Пілсудський. Попри те, що цей вислів значно пізніше вигадали політичні опоненти маршала, аби применшити його військово-тактичний внесок у перемогу.

Отже, історичного кіно як такого - кіно, що дозволяє глядачеві здійснити уявну подорож у часі, зануритися в атмосферу та побут минулого - глядач на екрані до останнього так і не побачить. Тут вам не «9-та рота» і навіть не «Черепашки Ніндзя». Жодного символізму, жодного неочікуваного повороту подій та глибокодумної особистої історії «інфантилізм» Гофмана не передбачав. Невже стерео-технології було залучено лише для того, щоби стрічка не виглядала занадто «пласкою» через невигадливий сценарій та спрофанований сюжет?

Чи, може, 3D-ефект мав би загострити сприйняття сцени зґвалтування наївної білоруської дівчини, підібраної режисером у стилі ворожки Горпини з «Вогнем і мечем»? Чи може більш переконливо у 3D виглядають вічно п'яні, брудні та навіжені червоноармійці?

Питання повисають у повітрі кінозалу, залишаючи глядачів у цілковитому розпачі. Принаймні, таке відчуття лишилося в кожного другого з опитаних автором цих рядків після перегляду.

А ще, як на мене, залишається неабияке відчуття естетичної порожнечі від батальної саги, що радше нагадує 3D-комікс для спраглих патріотизму польських тинейджерів, вихованих на «жесті» сучасної голлівудської баталістики. Овва! А може, Гофман насправді зняв таки «дитячий фільм» із тою лише родзинкою, що все це - і відірвані кінцівки, й воєнно-польове зґвалтування - подано в 3D? Тоді це «справді круто»!..

Ілюстрація - kinostrichka.com