Мало якого фільму чекали так, як анонсованого “першим українським блокбастером” пригодницького екшну “Прорвемось”. Зрештою, в Україні будь-якого фільму чекають зараз саме так – на диво, чекати є багато чого. А якщо врахувати ще й потужну рекламну кампанію фільму, зроблену за голівудськими стандартами, можна уявити, з якими відчуттями глядачі заходили до залів кінотеатру “Батерфляй-Ультрамарин” на прем’єрний показ 9 березня.

На виході ж враження багатьох відповідали чудовому старому жарту з “5 копійок”: “Стався прорив української культури. Про те, хто й куди прорив, не повідомляється”.

На прес-конференції перед початком сеансів режисер фільму Іван Кравчишин, схожий на Беґбедера, перепрошував у світлі софітів за можливу еклектичність фільму, спричинену прагненням поєднати багато жанрів. Зате, за його словами, знімальна група хотіла все зробити максимально щиро. Кінцевий вияв цієї щирості, що має бюджет у 1,5 мільйони доларів, прокатуватиметься у 44 кінотеатрах всіх регіонів України впродовж шести тижнів, після чого мова піде про просування на закордонний ринок. Під Новий рік кіно покажуть по телебаченню.

Метою проекту його творці назвали створення прецеденту комерційно успішного українського фільму. Перед мікрофонами побував і Петро Порошенко, сказавши, що ця подія стане визначною для українського кінематографу, і що ні Голівуд, ні Мосфільм не навчать нас робити своє кіно. До речі, фінальні титри фільму відкриваються “особливою подякою” саме йому – Петрові Порошенку.

Перш ніж говорити про власне фільм, варто зауважити одну річ, яка значною мірою визначає роздратування, що наростає під час перегляду. За цим фільмом можна ставити клінічні діагнози українському суспільству. “Прорвемось” – область нероздільного панування мовної шизофренії. Всі головні герої – білінгви з тяжінням до російськомовності, причому їхній білінгвізм має яскраво виражений шизофренічний характер: актори повсякчас перескакують з однієї мови на іншу, без жодних на те мотивів. Дві репліки російською – репліка українською. Вершини ця тенденція сягає в дуже сумнівному, як на мене, прийомі: події на екрані коментує внутрішній голос одного з головних героїв. На 90% його репліки російськомовні, але довгі, нав’язливі, рефлексивні і занудні,  водночас внутрішні монологи він виголошує стилізованою під легкий суржик українською. (До речі, саме через це на початку фільму виникає важкосприйнятна для глядача подієва плутанина, коли неможливо чітко ідентифікувати, що відбувається, хто з героїв говорить, що, кому і навіщо.)

По-перше, білінгвізм в українському суспільстві носить все-таки не до такої міри шизофренічний характер. Де ви бачили, щоб впродовж розмови люди тричі міняли мову? Герої “Прорвемось” можуть не тільки літати (як свідчить слоган фільму), а й робити це. Як правило, люди рідко змінюють мову спілкування, а дехто взагалі намагається її не змінювати, постійно спілкуючись з усіма або українською, або російською. По-друге, багато хто переходить з увічливості на мову співрозмовника. Але ж двоє російськомовних не будуть у звичній ситуації розмовляти українською! Герої “Прорвемось”, знов-таки, можуть це робити.

Можливо, вони думають українською, але соромляться своєї рідної мови і спілкуються російською? Але тоді вони – не сильні особистості, яким за визначенням належить бути героям екшну, а досить-таки безвольні пристосуванці. Коротко, “мовна мозаїка” фільму виглядає дико неправдоподібно. Чому всі головні герої – русофони? Чому принаймні половина з них не може розмовляти українською? Чи автори фільму ніколи не бачили сучасних мешканців міст, які були б українофонами? Чи в помаранчевій революції не брали участі українці? Можливо, автори не вірять у достовірність звучання української мови з екрану? Але тоді їм не варто було братися за “перший у к р а ї н с ь к и й блокбастер”.

Кінематограф – значно потужніший засіб корекції дійсності, аніж, наприклад, література. Якось не віриться, що автори фільму забули: масова культура потребує великої відповідальності, адже формує масові стереотипи поведінки. Відповідно, якщо у своєму фільмі вони віддали українській мові відсотків з двадцять усіх реплік, значить, вони напівсвідомо прагнуть, щоб таке саме місце вона посідала в повсякденному житті. Тому цей “український блокбастер” бачиться скоріше не українським блокбастером, а ще одним засобом русифікації і – що навіть гірше – консервації сучасного мовного становища в Україні.

Тепер поговорімо про фільм, не відволікаючись на різні відступи.

Головна проблема проекту – дуже невдалий сценарій. Фактично, в основі “Прорвемось” – невиразно розказана невиразна історія.

Судіть самі. Є четверо екстремалів-парашутистів – середнього віку Старий, головний герой-оповідач Гонщик, бабій Клоун і зовсім тінейджер Заєць (він же брат Старого). Вони  хочуть поїхати на чемпіонат світу до Мексики, де сподіваються перемогти. Заради поїздки вони продають усе, що мали – авто, квартири (до речі, така відчайдушність виглядає не дуже переконливо). Заєць ще й краде гроші в крутих хлопців, яким вдається його спіймати. Власне, це перша дурниця: нащо йому було красти, якщо вартість квартири в Києві покриє три поїздки до Мексики і з Мексики?

В украденому кейсі виявляються не гроші, а щось інше, що належить олігархові Доку. Його грає Олексій Вертинський – гарний актор, якому дісталась жахлива роль. Док – щось середнє між сенатором Рорком з Родріґесового “Міста гріха” і маніяком з “Пилки”. Він ставить досліди на живих людях, любить сипати моралізаторськими сентенціями і шукає “формулу вічності”. Такий собі алхімік слова. Викраденого Зайця тримають у таємній лабораторії на дачі олігарха разом з викраденим журналістом під вартою пришелепкуватого суб’єкта, який тільки і вміє, що зловісно хихотіти.

Троє інших екстремалів їдуть визволяти Зайця (дача розташована у центральноукраїнському райцентрі Гуляй-Воля), для цього пристають до групи спостерігачів на виборах, якою керує напрочуд діяльна дівчина. В неї Гонщик і закохується. Вже в Гуляй-Волі Клоун починає загравати до дочки голови райдержадміністрації, з якою метафорично злягається наприкінці фільму.

Щоб урятувати друга і брата, екстремали напиваються і висаджуються парашутним десантом на дачу олігарха, і тут їх, ясне діло, схоплюють. Двох чомусь відпускають, а пораненого у сутичці Гонщика і Зайця залишають. Викраденому журналістові олігарх каже: “Я тебя сейчас парализую”, – і той падає паралізований.

Кінець кінцем, Старий визволяє своїх. Але Гонщик гине на очах у діяльної дівчини-революціонерки. Клоун відколовся від друзів, не взяв участі в їх порятунку, надавши перевагу згаданому вище метафоричному сексу в машині голови райдержадміністрації.

Останні кадри: десятки автобусів з людьми їдуть на Київ – на Майдан. У протилежному напрямку йде дівчина, що втратила коханого. Її кличуть їхати з ними і “показати раз і назавжди цим макогонам”, хто в країні хазяїн. “Це треба робити щодня”, – одказує дівчина, і йде вдалину, зашпортуючись, як повія після важкої зміни. Далі титри, з подякою Порошенкові.

Зауважу, що всі головні ролі – невиразні. Звичайно, дуже виразний, як завжди, Вертинський, але його персонаж надто смішний і неправдоподібний. Втім, чомусь олігарх, який шукає “формулу вічності”, здався авторам правдоподібнішим за українську мову з вуст головних героїв. А коли наприкінці фільму місцевий патріот, директор краєзнавчого музею приносить олігархові безцінну портупею Махна і каже: “Візьми, тільки відпусти хлопців”, – розігрується взагалі унікально комічна сценка. Олігарх пускається у філософування, на які директор музею каже: “Ти шукаєш формулу вічності. Тобі не вистачає єдиного елементу. Я знаю, де він. Він в Україні”.  В олігарха відвисає щелепа, і він вигукує: “Так что же ты всю жизнь молчал?!”.

Дочка голови райдержадміністрації – абсолютно зайвий персонаж, без неї фільм нічого не втратив би (як і нічого не здобув з нею). Лав сторі Гонщика і дівчини-активістки прописана  настільки пунктирно, що драматична реакція останньої на смерть першого виглядає неадекватно. Вже згадані нав’язливі монологи Гонщика дратують тим більше, чим ближче до кінця фільму.

Окрема тема для розмови – репліки персонажів, переважно штучні, або штучно вимовлені. Штучні й ситуації фільму, штучний навіть його основний конфлікт. Це неминучий наслідок інтерактивної акції “Народний сценарій”, внаслідок якої фільм як цілість ліпили з окремих шматків. Серед авторів сценарію значаться шестеро чоловік – дивний прецедент; проте головна відповідальність, звичайно, лежить на тому, хто невдало звів усі шматки і сюжетні лінії докупи.

“Народні актори”, яких вибирали за допомогою інтерактивної ж акції, грають частіше погано, ніж добре. Найбільше вдалися другорядні ролі, де грають актори з великим досвідом – Голова райдержадміністрації (Тарас Бобеляк), директор музею Нестор Іванович (Микола Олійник). Непоганий вийшов і “бандерівець”, який їде спостерігачем зі старим “Шмайсером” та шістьма гранатами – непогано розіграно сцену, де він якраз шукає шосту гранату. Але, на жаль, головні ролі надто невиразні, повторю це ще раз. Може, і тут більша провина кепсько прописаних ролей, аніж самих акторів.

Щодо операторської роботи Анатолія Сахна, то вона виглядає значно кращою, ніж сценарій – трапляються цікаві візуальні знахідки, гра тіней, несподівані ракурси. Що характерно, панораму автори фільму вживають ледве не так само часто, як крупний план – вочевидь, розгортання сюжету на тлі масштабних масових подій підштовхує до цього. Монтаж, на мою думку, зроблено цілком пристойно, хоч у двох-трьох місцях – там, де автори намагалися віддати данину експерименту – він тільки заважає розумінню подій.

Великі питання є до локації зйомок. Дія більшої частини стрічки відбувається у вигаданому містечку Гуляй-Воля в центрі України, а фільмувалося це все у Кам’янці-Подільському, причому з акцентуванням найвідоміших його місць: замок, костьол-мечеть, ратуша. Більшість глядачів одразу впізнають місцевість, подану як центр України. Чому не можна було зняти події десь у Запорізькій області? Або чому події фільму не можуть відбуватися в Кам’янці, чи принаймні десь на Поділлі?
По суті, немає претензій тільки до саундтреку. У “Прорвемось” багато музики, місцями більше ніж треба, місцями вона перекриває репліки персонажів, але ця музика гарна і доречна саме в цій стрічці (авторство найударнішої теми належить вже досить відомому гурту “Арахнофобія”).

Підсумовуючи враження від фільму, залишається тільки констатувати: він міг бути набагато кращим, як і ненабагато гіршим. Це – своєрідний поріг для українського масового кіно, певна планка,  рівень, нижче за який опускатися вже буде зовсім неприпустимо.

Від  «Детектор медіа».  – Публікуючи досить емоційний негативний відгук позаштатного автора на  проект «ПРОрвемось», ми  не сумніваюємося, що є і  інші, в тому числі – цілком  протилежні  думки. Залюбки їх опублікуємо – запрошуючи до дискусії на нашому сайті.