Тут варто згадати трохи історії. До 2003 року саме надмірні вимоги морального відшкодування в позовах використовувалися як один з інструментів тиску на незалежні видання. Після ухвалення у 2003 році закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова» ситуація змінилася на краще. Адже цей закон не лише визначив підстави для звільнення медіа від відповідальності за оціночні судження й унеможливив вимоги органів влади про моральні компенсації, а й збільшив ставки державного мита за позов про захист честі й гідності. Відтоді, щоб заявити позов на мільйон гривень, треба було сплатити 100 тис. грн державного мита. Завдяки цьому стримувальному фактору надмірні позовні вимоги були рідкістю (адже позивач не впевнений, чи виграє він мільйон, а 100 тисяч заплатити мусить державі в будь-якому разі). Натомість тепер, у разі підписання президентом закону «Про судовий збір», для позову на мільйон потрібно буде сплатити лише 100 грн - як за позов немайнового характеру. На переконання «Детектор медіа», для медіа повертається реальна загроза бути засудженими на нереальну для сплати суму за матеріали, які вони публікують.

На жаль, професійна спільнота поки не б'є на сполох. Тільки віце-спікер Микола Томенко зробив критичну заяву, в якій спрогнозував закриття низки друкованих ЗМІ, якщо закон запрацює. Хоча сам пан Томенко (чи то його депутатська картка) голосував за ухвалення закону...

А тим часом 15 липня Верховна Рада вже скерувала закон «Про судовий збір» на підпис президенту. Доки цього не сталося, «Детектор медіа» вирішила опитати експертів із приводу нового закону. Ми поставили такі запитання:

1. Як ви оцінюєте ухвалення закону про судовий збір, який встановив невеликі суми зборів за позови про захист честі, гідності і ділової репутації, знявши таким чином запобіжник із надмірних позовних вимог? Чим це загрожує виданням?

2. Що потрібно робити і що готові робити ви особисто, щоб не допустити підписання цього закону президентом?

Відповідають Тарас Шевченко, Роман Головенко, Сергій Тихий, Юрій Луканов, Юлія Мостова, Андрій Гоголєв, Ігор Лубченко.

Тарас Шевченко, директор Інституту медіа права:

1. Я працював в «Інтерньюзі» 2003 року, коли ухвалювався закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова», що з-поміж іншого передбачав суттєве підвищення державного мита, яке захищало ЗМІ. Тому коли ми (Інститут медіа права. - ТК) дізналися про плани скасувати ці норми, ми були одними з перших, хто почав звертати на це увагу. І коли закон «Про судовий збір» було прийнято в першому читанні, наша організація підготувала правки до нього і внесла їх через Андрія Шевченка. Дуже прикро, що їх було відхилено. На нашу думку, відкриття доступу до великих позовів може бути свідомою політикою представників Партії регіонів, які шукають ключ, як тиснути на незалежні ЗМІ. Для будь-яких ЗМІ - приватних, державних, олігархічних, незалежних, опозиційних - це величезна загроза, оскільки будь-яка людина тепер може позиватися на мільйонні суми, на десятки мільйонів, сотні мільйонів, і зовсім не зрозуміло, як ці позови будуть розглядатися. При страшенній недовірі до судової системи ми не можемо бути певні, що суди схвалюватимуть справедливі рішення і даватимуть справедливі суми, тому відсутність такого запобіжника буде величезним мінусом для захисту свободи слова в Україні.

2. Потрібно робити громадські кампанії, потрібно привертати увагу політиків, потрібно писати матеріали. Ми зі свого боку звертаємося до громадських організацій, до журналістів, до всіх, кого знаємо. Але, на нашу думку, найбільше мали б активізуватися самі журналісти, тому що це передусім у їхніх інтересах. І в першу чергу - газети й журнали, тому що кількість позовів до друкованих видань завжди суттєво переважає кількість позовів до телевізійних каналів. З моменту ухвалення закону до нього недостатньо уваги, і це нас не радує.

Роман Головенко, юрист Інституту масової інформації:

1. Загрожує, звісно, тим, що легше буде подавати позови до ЗМІ і до журналістів,оскільки бар'єр у формі прогресивної ставки на судовий збір ліквідовано. Але принаймні за 10 років суди стали більш адекватними в плані розгляду цих справ і застосовують статтю 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, великі суми все одно не присуджують. До речі, хоча прогресивна ставка держмита існувала, все одно були мільйонні позови від ЄДАПСу (проти «Бліц-інформу» і Максима Біроваша на 46 мільйонів гривень. - ТК), ще було кілька справ. Хто дуже хотів, усе одно платив це мито і позивався. Тобто я не думаю, що законодавчі зміни дозволять убити багато ЗМІ чи спричинять значну самоцензуру. Але, звісно, вони можуть відбитися передусім на регіональному рівні, де чиновники та бізнесмени ще не настільки адекватні й часто, якщо про них щось напишуть, починають судитися.

А київські чиновники не настільки чутливі до критика в ЗМІ, адже вона дуже рідко позначається на репутації. Скажімо, Черновецького двічі обрали мером, а Януковича після Помаранчевої революції президентом обрали. Тобто в нас такого явища, як втрата репутації, практично немає. Тож зараз я не думаю, що законодавчі зміни є смертельними для журналістів. Утім, звісно, краще б засторога у вигляді високої ставки держмита існувала, тож будемо сподіватися на президентське вето.

2. Я думаю, що вже до президента донесено, щоб цей закон не було підписано. Якщо все-таки буде підписано, передусім треба буде звертати увагу на журналістські стандарти, тому що дуже часто позови йдуть, коли матеріал незбалансований. Відсутність точку зору іншої сторони - це слабке місце, незбалансованість допомагає виграти суд проти журналіста.

Сергій Тихий, медіаексперт:

1. Це може бути використано для загрозливих позовів і, відповідно, тиску на ЗМІ. З одного боку, закон має вигляд справедливий, з іншого - ми знаємо можливості нашої судової системи, адже в 1998 році ми мали прецедент загибелі газети «Всеукраинские ведомости» (ВВ) - лідера в секторі щоденних газет (Сергій Тихий на той момент працював там першим заступником головного редактора. - ТК). Газета отримала позов від футбольного клубу «Динамо» на фантастичну суму через матеріал, який вийшов не лише в нас, про плани переходу Андрія Шевченка до «Мілану». Суд присудив, здається, 3 мільйони доларів компенсації. Звісно, ці кошти було нереально виплатити. Тоді при владі були інші люди, потім ці люди були в опозиції, потім вони знову поверталися у владу і йшли в опозицію, а суди залишаються судами. І суд нам дав прецедент загибелі видання внаслідок відверто безпідставного позову, відвертої маніпуляції.

2. Я не думаю, що ініціатори закону мали на увазі тиск лише на ЗМІ. Можливо, там були інші міркування. Як цьому можна зарадити? У нас є журналістські організації. «Стоп цензурі!», Національна спілка журналістів мали б звернути увагу громадськості та президента на те, що це небезпечно, що були приклади використання подібних речей для розправи з неугодними ЗМІ. Можливо, це й мало б якийсь результат. Потрібна ініціатива з боку журналістів і об'єднань видавців, наприклад Асоціації регіональних видавців.

Юрій Луканов, голова комітету Київської незалежної медіа-профспілки:

1. До 2003 року однією з найбільших проблем для журналістів були мільйонні позови, які змушували газети закриватися. Так, наприклад, сталося у 1998 році з газетою «Всеукраинские ведомости», яка закрилася значною мірою через те, що проти неї було подано позов на якусь божевільну суму, причому, як потім з'ясувалося, за публікацію, яка потім підтвердилася. Тим не менше суд, який чомусь відбувався, якщо не помиляюся, в Чернівцях, ухвалив рішення на користь позивача, і газета закрилася. Це була явно ненормальна ситуація, і тоді, в 2003 році, справді було ухвалено хороший закон, який не дозволяв можновладцям і багатіям подавати позови на величезні суми, що убезпечило газети від закриття. На сьогоднішній день ці положення скасовано, і це є ще одним підтвердженням того, що нинішня влада прагне взяти ЗМІ під свій контроль.

2. Ми (КНМП. - ТК) це обговорювали, я думаю, що ми зробимо звернення. Хоча, чесно сказати, ми проґавили момент ухвалення закону - він став як холодний душ, як грім серед ясного неба. Очевидно, проблема в тому, що ми не можемо стежити за всім, адже закон стосувався не на пряму ЗМІ, а лише в аспекті закону знайшлися такі положення, тому ми цього й не помітили. Треба виступати із закликом до президента, щоб він його не підписував, щоб він наклав на нього вето.

Юлія Мостова, головний редактор газети «Дзеркало тижня. Україна»:

1. Нагадаю, що в історії України, в історії української журналістики вже були випадки, коли з опозиційними ЗМІ розбиралися за посередництвом позовів, які неможливо було сплатити. Тобто практика є, накатана доріжка є.

Чому до цього ще не повернулися? Річ у тім, що в Україні ЗМІ не проводять журналістських розслідувань, не займаються серйозною аналітикою, яка містить у собі і суттєвий критичний елемент. Слухняні ЗМІ не намагаються озброїти суспільство знаннями про залаштункові угоди, які довести можна тільки за рахунок якихось дотичних ознак. Тобто лояльні ЗМІ нічим не ризикують, бо навіть якщо вони зводять рахунки з опозицією або з незалежними суспільними рухами, то вони завжди знають, що в суді, який перебуває в ручному управлінні, їхні інтереси завжди буде захищено. Звісно, ця міра спрямована саме проти тих ЗМІ, які є або відверто опозиційними або виконують свою функцію, розповідаючи про те, що справді відбувається в економіці, медицині, політиці, з державою, в аналітичному секторі тощо. Це просто чергова зброя, яку буде застосовано насамперед владою, можливо, іноді й опозицією. Але це не матиме такого ефекту, як у разі застосування цієї зброї за розпорядженням або під прикриттям влади.

2. Відверто скажу: я про це ще не думала. Я знаю тільки одне - що іноді матеріальні збитки варто вибивати в суді, повертаючи їх тим, хто постраждав. Я маю на увазі, наприклад, самих ЗМІ. Приміром, ми звернулися до суду проти міністра енергетики пана Бойка за те, що він зробив заяву про стовідсоткову замовність матеріалу «Вишка для Бойка» Ніколова і Шалайського, який вийшов у «Дзеркалі тижня».

Втім, позов про захист честі й гідності засвідчує, що головне для людей, які його ініціювали, не честь, а можливість і неможливість її поновити. Або ж вони її вимірюють у грошах, або ж вони можуть її використати як привід, щоби звести рахунки.

У цій ситуації я сподіваюся, що в оточенні президента знайдуться люди, які пояснять йому наслідки підписання цього закону для його іміджу і підкажуть накласти вето. Адже раніше була норма, яка урівнювала не просто шанси, а правила змагання позивача і відповідача, і тому вона була справедливою.

Андрій Гоголєв, головний редактор газети «Коммерсантъ»:

1. Я закон этот не видел, если честно. Но, конечно, эти нормы плохие. Это один из индикаторов того, что будут убраны основные принципы свободы слова. Я вообще считаю абсолютным безумием подавать на СМИ большие иски, с большим количеством нулей. Если уж ты обозвал кого-то Гитлером или использовал какую-то образную вещь, то за это надо наказывать не рублями, а чем-то иным. А чрезмерные иски - это кабала. Тем более, как это было в Украине последние лет пять (Андрей Гоголев работает в Украине пять лет. - ТК): все кому не лень пытались накинуть большие нули. И такое не только в Киеве, но и в местах, где проще договориться с судами или с кем-то еще.

Существует еще одна мощная проблема (она вообще-то касается не только СМИ): когда суды по старой своей практике советских времен встают на сторону не работодателя, а работника. И мне, например, как руководителю издания, который работает абсолютно «в белую», очень тяжело доказывать что-либо, и по умолчанию суды принимают решения не в мою пользу.

2. Если закон принят, то нужно бить в колокола. Я надеюсь, что президент его не подпишет. Давайте обратимся, я готов подписаться под совместным письмом.

Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України:

1. Ми не повинні відступати від норм, які стосувалися державного мита в разі подання позовів про відшкодування моральних збитків. Закон 2003 року зупинив навалу надмірних позовів до преси, це було нашим завоюванням, тоді журналісти виступили проти всіх позовів, які примушували видання закриватися. І закривалися як провладні, так і опозиційні ЗМІ. Ми пам'ятаємо, як «Всеукраинские ведомости» закрилися тоді, коли проти газети подали величезний позов. Але це була не єдина історія, у регіонах газети закривалися, тому що не могли виплатити грошей. Тобто нам треба убезпечити ЗМІ та гарантувати свободу слова. Але ми досі так і не бачили остаточної версії проголосованого закону, спрямованого на підпис президенту. Якби був текст, ми б могли, посилаючись на конкретні статті, запропонувати президенту накласти вето.

2. Ми шукаємо текст цього документу для того, щоб надіслати президенту листа з проханням не підписувати цього закону й накласти на нього вето. Це єдиний варіант - ветувати закон, і нехай Верховна Рада переголосовує, бо не можна відступати від займаних позицій.