1 січня набрали чинності конституційні зміни, які перетворюють Україну на парламентсько-президентську республіку. 10 січня Верховна Рада консолідованими голосами “регіоналів”, БЮТ, комуністів, блоку Литвина та СДПУ(о) відправила у відставку уряд Єханурова. Одним із наслідків цієї кризи стало те, що майбутнє українського Основного Закону на певний час знов стало виглядати доволі туманно.

Не секрет, що закон 2222 з’явився на світ із численними недоліками. Йдеться не лише про імперативний мандат чи загальний нагляд прокуратури, що не сходять з язиків переконаних супротивників конституційної реформи. Йдеться й про те, що чимало суто технічних норм закону виписані вкрай неохайно. Настільки неохайно, що це робить неможливим їхнє практичне застування.

Про одну з цих норм уже знає вся Україна: з 1 січня президент уже втратив право призначати членів уряду, а парламент цього права ще не набув (воно стане прерогативою лишень депутатів нового скликання). А відтак легітимно призначити новий уряд (чи навіть одного окремо взятого міністра – а така необхідність реально може виникнути!) сьогодні неможливо.

Проте цим недоліки закону 2222 не обмежуються. Про наступну колізію суспільство неминуче говоритиме вже після виборів. Адже за новою редакцією Конституції  призначення прем’єра відбувається в такий спосіб: новосформована більшість подає свою пропозицію президентові, а той вносить кандидатуру до парламенту (де та ж таки більшість, слід думати, її й затверджує).

Проблема лишень у тому, що  Конституція нічого не говорить про те, чи може президент не погодитися з запропонованою більшістю кандидатурою прем’єр-міністра  і зажадати подання іншої. Не може – наголошують одні, - раз Конституція прямо не згадує такої можливості. Може – заперечують інші, - адже Конституція дає главі держави аж п’ятнадцять днів на те, щоб знову внести запропоновану більшістю кандидатуру до парламенту. Безглуздо було б, аби весь цей тривалий термін був даний тільки на те, щоб президент мовчки вчитувався в прізвище на поданому йому папері (про форму подання й те, хто має його підписати, Основний Закон знов-таки нічого не говорить) – а далі слухняно повернув його назад до парламентських стін вже від свого імені...

Годі казати, що це теоретичне сьогодні різночитання завтра може стати причиною серйозної політичної кризи (адже парламент, який упродовж 60 днів не сформує уряд, може бути розпущено!). Розтлумачити це різночитання міг би Конституційний Суд – але від жовтня минулого року  він не діє...

Заради об’єктивності автор має наголосити: недосконалість закону 2222 є ще й прямим наслідком відмови “Нашої України” і БЮТ брати участь у його опрацюванні. Хоч тверезі голови закликали: працюймо, бо може виникнути ситуація, коли доведеться йти на компроміс, більшість тодішньої опозиції була непохитна: не дамо урізати повноваження майбутнього народного президента! А  8 грудня 2004 року таки довелося голосувати за юридично “сирий” законопроект 4180, який просто в залі підписами Литвина й Кучми був возведений у ранг закону 2222...

І минулого року історія повторилася вдруге. Ті ж тверезі голови закликали: пом’якшимо очевидні недоліки закону 2222 добре опрацьованими законами про президента, про органи виконавчої влади, про місцеве самоврядування. Часу на це навесні минулого року було більш як досить, і парламент тоді ще був готовий підтримувати президентські ініціативи. Але їхні опоненти в лавах тієї ж “Нашої України” й БЮТ лишень махали рукою: мовляв, нема чого старатися, скасуємо всю ту реформу в Конституційному Суді. Наслідки відомі: 1 січня злополучний закон набув чинності в усій своїй недоторканній “красі”...

Попри все сказане вище, автор був і є переконаним прихильником конституційної реформи. Адже Конституція 1996 року (сповнена загалом прекрасних речей!) так і не захистила нас від кучмівського авторитаризму, не зробила владу ефективною і відповідальною. Уряд, залежний і від президента, і від парламенту, за означенням не міг бути дієвим і довговічним. Не спираючись на парламентську більшість, цей уряд не міг і нормально проводити через Верховну Раду потрібні закони.

Відтак закон 2222, попри всі свої недоліки, був значним кроком уперед у бік системи влади, прийнятої в більшості держав Європи (куди ми начебто прагнемо). А тому на прихильниках реформи лежала велика відповідальність: “навшпиньках” пройти ті слизькі місця, де могли вилізти боком недоліки закону (нічим наразі не компенсовані!), і довести без юридичних колізій ситуацію до того моменту, коли новий парламент зможе вдосконалити Конституцію, уже не озираючись на близькість нових виборів.

Спікер Володимир Литвин,  напевно ж,  розумів це. Але його (в силу суб’єктивних причин, аналіз яких не є предметом цієї статті) зрадила набута за останні чотири роки витримка, і він дав своїм прибічникам “відмашку” голосувати за відставку уряду - що відразу ж завело державу в глухий кут правової колізії.

Реакція уряду на відставку 10 січня спершу була доволі стриманою. Адже нова редакція 115 статті Конституції вже не обмежує тимчасове виконання обов’язків лишень 60 днями. Більше того, вона покладає на відставлений уряд виконання повноважень (а не обов’язків) аж до формування нового уряду. Це формулювання давало міністрам уряду Єханурова можливість пропрацювати щонайменше до травня навіть без принизливого “в.о.”

Але, як говорять люди обізнані, Банкову серйозно налякала нарада, яку Литвин скликав у стінах парламенту 10 січня. Пішла поголоска, начебто йдеться про формування парламентом нового уряду. А дозволити антиконституційного двовладдя президент не міг.

Відтак протягом наступних днів виконавча й законодавча влада обмінювалися різкими заявами, за якими забулася навіть формальна причина протистояння – газова угода з Росією. З вуст президента пролунала заява про те, що конституційна реформа була протизаконна – а відтак варто спитати думки народу про те, яким бути Основному Законові. Янукович негайно відреагував пропозицією спитати на тому ж референдумі в народу й думку щодо НАТО, ЄЕП, державної російської мови та інших дражливих питань.

Своє грізне рішення ухвалила РНБО. Президентська сторона вимагала як мінімум скасування постанови від 10 січня і приведення до присяги членів Конституційного Суду за квотою президента і З’їзду суддів. Натомість парламент не лише не скасував свого рішення про відставку уряду, не лише не удієздатнив КС, але й удруге звільнив уже раз звільнених міністрів Головатого і Плачкова. В результаті Ющенко віддав перевагу купанню в ополонці перед походом у сесійну залу. Його приклад наслідували міністри, що гордо відмовилися називати себе “в.о.” У повітрі запахло можливістю перетворення “холодної” війни на “гарячу” – адже за законами передвиборчого жанру ніхто не хотів визнавати власну слабкість, ідучи на компроміс...

Експерти розглядали декілька варіантів розвитку кризи, - аж до силового, з розпуском парламенту і спробою ухвалення нової президентської конституції на референдумі. Схоже, до такого рішення підштовхувала президента “партія війни” (безапеляційно різкими заявами вирізнявся в ці дні секретар РНБО Анатолій Кінах). Водночас “партія миру” наголошувала: навіть здобута в такий спосіб перемога (взагалі кажучи, зовсім не гарантована, з огляду на результати останніх соціологічних досліджень) поставить хрест на європейських аспіраціях України.

Нарешті, на день Соборності президент визначився із “м’яким” варіантом розв’язання кризи: він доручив розробити до 1 квітня такі зміни до Конституції, які випливали б з оцінки Венеціанською комісією закону 2222 та з резолюцій ПАРЄ. Далі ці зміни буде в порядку законодавчої ініціативи президента внесено вже до нового складу Верховної Ради. Ніхто не зможе поставити під сумнів конституційність і європейськість саме такої схеми дій.

Чи стане в парламенту мудрості на короткій останній сесії прийняти це фактично запропоноване йому Банковою перемир’я і принаймні не ухвалювати рішень, скерованих на дальшу ескалацію ситуації і її вихід з правового поля? Значною мірою це залежатиме від особистої позиції спікера Володимира Литвина і від того, чи справді відчуває він відповідальність за те, щоб Україна стала врешті-решт цивілізованою парламентсько-президентською республікою.