…гасло “Анархія – мати порядку” в Україні безсмертне?

Зміни до Конституції України, які зазвичай звуться “політичною реформою”, стали доконаним фактом. Ініціатори цих змін постійно підкреслюють, що політична реформа матиме (і вже має) своїм наслідком істотну демократизацію української політичної системи і піде на користь всім громадянам держави. Мовляв, управління державою в результаті реформи стане відчутно прозорішим, ефективнішим і відповідальнішим, буде подоланий правовий нігілізм та авторитаризм президентської вертикалі.

Звучить наче й гарно, та чи можна при цьому відмахнутися від самоочевидних запитань? Самоочевидних ще до шоу, пов‘язаного з спробою від 10 січня відправити у відставку уряд?
По-перше, хто сказав, що чинна до 1 січня 2006 року система влади була вкрай неефективна і недемократична, а нова автоматично буде кращою? Роки “розвиненого кучмізму” не засвідчують нічого, крім постійних намагань Леоніда Даниловича та його оточення керувати всупереч ухваленій 28 червня 1996 року Конституції (наприклад, створивши паралельний центр влади в особі президентської адміністрації та позаконституційну силову структуру в особі Державної податкової адміністрації, а на додачу до цього по кілька разів поспіль накладаючи вето на ті ж самі закони, за які проголосувало понад 300 депутатів, тобто,  не визнаючи самого факту подолання президентського вето).

Скажемо відверто: навряд чи найдемократичніша і найдосконаліша у світі Конституція зупинила  б оточення Леоніда Кучми від концентрації влади і власності у своїх руках. А що засвідчує у цьому сенсі неповний рік президентства Віктора Ющенка? З одного боку, спроби певної кум-компанії і далі діяти поза межами Конституції, хоча й спроби, значно менш рішучі й ефективні, ніж у часи “розвиненого кучмізму”. З іншого боку, недостатнє використання президентом тих важелів керування, які були у нього в руках (наприклад, маючи перед очима прецедент поновлення на посаді генпрокурора Піскуна у грудні 2004 року внаслідок наявності двозначностей та внутрішніх суперечностей у законодавстві, президент і його команда не зайнялися коригуванням законодавства, не “прочавили” через парламент поправки до відповідних статей закону про прокуратуру, які б дали можливість 100%-во законної заміни главою держави генпрокурора). Іншими словами, фактом були хаотичність дій президента, і так само гранична непослідовність парламенту, але при чому в обох випадках була Конституція? Ніхто так і не перевірив на практиці, як вона працює, які її складові потребують корекції, а які - заміни. Так і увійшли в новий рік, у фактично нову систему влади.

По-друге (і це запитання неодмінно виникає у будь-якої політично освіченої людини), як можна передавати основні владні повноваження в країні органу, котрий під час сесій буквально щотижня демонстративно, брутально, на очах виборців порушує Конституцію? Йдеться про сакраментальну статтю 82 Конституції, яка вимагає: “Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто”? Згадаймо лишень, як “успішно” голосувала картка Ігоря Плужникова – спершу, коли він кілька днів лежав у комі, а потім уже після його смерті. І ніхто навіть не спробував переголосувати закони, ухвалені з порушенням Конституції! Чи не будуть унаслідок цієї традиції всі поспіль рішення парламенту нелегітимними, отже, чи не провокуватиме антиконституційна традиція голосування “за себе і за того хлопця” у кризовій ситуації певні регіони і фінансово-політичні сили на невиконання рішень центральної влади, і чи не породжуватиме це й далі в масах виборців розчарування в парламентаризмі як такому?

По-третє, чинна Верховна Рада упродовж останніх місяців не раз наочно демонструвала свою нездатність керуватися властиво національними, а не корпоративними інтересами – скажімо, під час голосування за Державний бюджет, який ледве не був “завалений” через передвиборчі амбіції ряду партій, за закон про Севастополь, який де-факто віддає місто під владу російського Чорноморського флоту, за закони, потрібні Україні для вступу у Світову організацію торгівлі (комплексу цих законів досі немає, отже, вельми сумнівно, що наша країні і цього року стане членом СОТ). Чи не матимуть кланові інтереси переваги над національними і в новому парламенті – з усіма належними наслідками?

По-четверте, зміни до Конституції провокують в Україні ситуацію хаосу й анархії. Віднині в державі аж півтора роки може бути відсутній уряд, можуть не призначатися судді, не ухвалюватися Державний бюджет та не проводитися жодна законодавча діяльність, а президент (і взагалі ніхто) не матиме ніяких важелів впливу на парламент. Йдеться про зумовлену статтею 90 Конституції ситуацію, коли повноваження обраної на позачергових виборах Верховної Ради не зможуть бути припинені впродовж року з моменту виборів, до чого може додатися заборона президенту розпускати парламент упродовж останнього півроку своєї каденції. Іншими словами, депутати (чи, принаймні, їхня більшість) матимуть можливість цілком легально одержувати свою зарплату та всі доплати “за професійну шкідливість”, відпочиваючи ці півтора роки десь на Канарах. Чи є така ситуація неймовірною на всі 100%? Знаючи українську історію, її виключити не можна.

По-п‘яте (це вже остаточно виявилося під час веремії з відставкою уряду, хоча автор цих рядків писав про ці речі й раніше), період безвладдя запрограмований зміненою Конституцією у перехідний час, після набуття чинності змінами до Основного Закону і перед першими парламентськими виборами за новим законом – коли президент уже не може призначити уряд, а парламент ще не може? І взагалі: у Конституції сформульовані механізми призначення технічного уряду у разі висловлення недовіри чинному Кабінету Міністрів чи розпаду правлячої коаліції, отже, так само залишена шпарина для безвладдя на майбутнє. Не вірите? Читаймо статтю 115: “Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України. Прем‘єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку. Відставка Прем‘єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. У цих випадках Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у строки і в порядку, що визначені цією Конституцією. Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України”. Як бачимо, у статті 115 спершу перераховані три варіанти відставки уряду, а потім наведені підстави продовження урядування у разі двох варіантів відставки Кабміну. Можливо, втім, справа в тому, що ініціатори політреформи просто не знають української мови, і тому вважають, що поняття “прийняття відставки” включає і висловлення недовіри? Але ні! “Прийняти відставку” можна тільки у того, хто “подав у відставку”. В іншому разі йдеться про те, щоб “відправити у відставку” шляхом висловлення недовіри. І це не гра у слова – це Основний Закон держави, де все має бути чітко і прозоро, без жодних двозначностей і гри у “здогадайся сам”.

До речі, так само стилістично вкрай неохайно виписана процедура втрати депутатського мандату. Адже у разі конфлікту парламентарія з керівництвом своєї партії це керівництво може ухвалити рішення, що депутат N де-факто вийшов із фракції, бо голосує інакше, ніж йому велено, а вихід із фракції автоматично тягне за собою складання депутатських повноважень (дехто з депутатів вважає, що йдеться лише про добровільний вихід із фракції; наївні люди!). Не передбачені чіткі терміни виконання Верховною Радою своїх обов‘язків щодо вибору і призначення суддів різного рівня – аж до Конституційного Суду, що відкриває перед парламентською більшістю можливість узагалі не формувати цей суд, здатний обмежити апетити законотворців. І що робити, якщо прем‘єр не захоче, як це передбачено політреформою, скріплювати своїм підписом укази глави держави про призначення послів; що, Україна може взагалі залишитися без представників за кордоном? Подібні запитання можна продовжувати  ставити.

Повертаючись до шоу з відставкою уряду, процитую стенограму ранкового засідання Верховної Ради від 10 січня, слова голови Верховної Ради Володимира Литвина: “Я читаю проект Постанови Верховної Ради України про відставку Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів.
Пункт перший. Відповідно до частини 12 статті 85 Конституції України відправити у відставку Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів.
Друге. Доручити Кабінету Міністрів, відправленого Верховною Радою України у відставку, відповідно до статті  115 Конституції України виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.
Третє. Ця постанова набирає чинності з дня її прийняття.
Реєстраційний номер постанови 8686-2. Я ставлю на  голосування для прийняття проекту постанови в цілому як постанови. Прошу голосувати. Прошу голосувати”.

Не треба мати юридичної освіти, щоб побачити: щоб уряд був конституційно відправлений у відставку, слід було голосувати резолюцію про недовіру Кабінету Міністрів. Це перше. А друге – уряд, який пішов у відставку, автоматично виконує свої повноваження до формування нового Кабміну, щоб там не ухвалила Верховна Рада. Але це – якщо він сам пішов у відставку. Що робити з урядом, якому висловлена недовіра, новий варіант Конституції не передбачає (за старим, президент призначав в.о. міністрів).

Треба продовжувати?

Шановні читачі, я зовсім не наполягаю на тому, що президентське урядування краще, ніж парламентське (хоча в Україні і до 1 січня 2006 року, і після нього діє все та ж змішана система правління, тільки з дещо зміненими повноваженнями парламенту, уряду, президента і судів).

Проблема в іншому: країна з тією Конституцією, яка діє нині, приречена на політичні, а відтак і соціально-економічні негаразди (добре, якщо не хаос). Тому так звана “політреформа” вимагає перегляду, серйозного коригування або взагалі скасування. Погано мати авторитарну президентську владу: погано мати й авторитарну владу, базовану на парламенті (Муссоліні, Гітлер та Сталін були прем‘єрами, між іншим). Але ще гірше – мати хаос та безвладдя. Бо саме з безвладдя народжуються і здобуваються на владу щойно згадані Муссоліні, Гітлер та Сталін.

Чи гасло “анархія – мати порядку” в Україні безсмертне і прапори батьки Махна привабливіші для нас, аніж нудний та сірий раціональний європейський конституціоналізм? Але за веселим розгулом стихії, яка не визнає жодних законів, завжди іде та сила, яка навіть веселощі робить суворо регламентованими: крок уліво, крок управо вважаються антидержавним злочином.