11 січня громадська організація „Детектор медіа” та тележурналіст В’ячеслав Піховшек провели круглий стіл „Вибори в Україні і майбутнє українсько-російських відносин”. До участі у заході були запрошені відомі політологи та журналісти.

Обговорення  заявленої теми  передбачалося по трьом  тематичним панелям: „Газова криза в Україні в контексті інформаційних, політичних та економічних проблем України та Росії”, „Українсько-російські взаємини в інформаційному просторі: особливості та перспектива”, „Парламентські вибори 2006 року у світлі політичних та економічних взаємин України та Росії”. Щоправда, події в Україні, що сталися останніми днями, внесли свої корективи:  експерти, що виступали, не могли їх оминути. Саме ці події, які хоч і стали наслідком газової кризи, але є самодостатнім, окремим явищем у політичному житті, відвернули на себе значну частину уваги учасників дискусії, через що й майбутні вибори, а іноді й українсько-російські стосунки в більш загальному, ніж виключно газовий конфлікт, ракурсі  час від часу залишалися на другому плані.  При цьому більшість присутніх відзначали, що розв’язання газової проблеми, запропоноване урядом Юрія Єханурова, є далеким від оптимального й залишає дуже багато запитань.

Відсутність у нинішньої української влади концепції стосунків із Росією, як і концепцій розвитку України – от на чому неодноразово зупиняли свою увагу промовці. Політологи вели мову про відсутність у України чітко визначених та сформульованих інтересів, через що її політика, її кроки стають незрозумілими не лише для Росії, а й для самої української влади, вона прирікає себе на політику ситуативного реагування. Ще лунала думка про відсутність узгодженості між різними владними інститутами – як приклад було наведено слова заступника міністра закордонних справ України Антона Бутейка про розпад Росії, висловлені якраз під час напружених переговорів представників обох країн. (Щоправда, політолог Володимир Фесенко зауважив, що й Росія, попри весь свій прагматизм, веде здебільшого саме таку політику). Політолог Вадим Карасьов висловив незадоволення надто антиросійською, на його думку, політикою нинішньої влади. За його переконанням, Росія нині демонструє прагматизм та раціональність, тоді як в Україні досі не завершилася доба політики ідентичності. А що це дасть для економіки? – запитав він. Політолог наголошував на тісній пов’язаності економік двох країн, орієнтованості України на російські ринки; прагматичний підхід, на його думку, полягає в збереженні тісних політичних стосунків із Росією та утриманні від кроків, які б її дратували. Утім, це твердження не видається таким уже безсумнівним: з огляду на сьогодення такий підхід, можливо, й був би виправданий, але сьогоднішнє місце у світовому розподілі праці (місце економічного додатку до Росії, яку навряд чи можна визначити як один зі світових економічних центрів) навряд чи може влаштовувати Україну. Утім, важко не погодитися з політологом у тому, що Україна у стосунках із Росією мусить перейти до політики інтересів - прораховуючи, чого вона прагне, й у який спосіб досягнути найоптимальніших результатів. Також важко не погодитися з думкою про те, що домінувати мусять практичні, навіть прагматичні, а не абстрактно-емоційні інтереси.

Український бізнес не влаштовують умови газової угоди, - констатував Карасьов. На жаль, він не уточнив, чи його, бізнес, більше влаштовували б умови, висунуті Росією відпочатково. На думку Карасьова, Росія завжди ставилася до України досить зважено й по-партнерському, а президент України не бажає й не спроможний підтримувати з Росією нормальні стосунки. На думку політолога, Україні варто було б повернутися до політики багатовекторності – за його словами, нинішню односпрямовану політику не сприймає не лише Росія, а й Європа. Тож вакуум у стосунках буде тривати, й відповідальність, яку не спроможна взяти на себе влада, мусять покласти на себе групи по інтересах. Привернуло увагу, що пан Карасьов завжди вживав формулювання „російсько-українські”, а не „українсько-російські”, стосунки, ведучи при цьому мову саме про дії України. Зрозуміти, чого прагне Росія, як вона змінилася й у чому полягають її сьогоднішні мета та підходи, - от до чого закликав Вадим Карасьов. Досить слушною видалося й зауваження, що політики, політологи та журналісти мали б займатися кожен своїм ремеслом і не підмінювати один одного; на його думку, реакція Ющенка на відставку уряду була реакцією політолога, а не політика. (Надалі ця теза знайшла свій розвиток у Володимира Фесенка, який наголошував: політики, політологи й журналісти мають сформувати чітку функціональну систему, де журналісти б постачали інформацію, політологи аналізували б її, а політики на основі всього цього ухвалювали б виважені рішення.)

На переконання  Вадима Карасьова, розмови про „підступи Кремля” нагадують класичну постать єврея, що виконує компенсаторну функцію за всі власні невдачі. Україна претендує на чийсь захист, патерналізм – чи то російський, чи то тепер от європейський, хоча Європа не хоче її брати. (Останнє переконання політолог висловив неодноразово.) Але на постаті ворога не вибудувати політику інтересів, це буде політика настроїв. Не можна лякати чи то Росію, чи то Туркменистан експортом революції, а потім їхати туди просити газ. Не можна демонструвати, як це відбувається в Україні, розбіжності між зовнішньополітичним та зовнішньоекономічним вимірами. Французи кажуть: ми – позитивістська республіка. От такою мусить бути й Україна. На думку політолога, Леонід Кучма врешті-решт намацав позитивізм і дав змогу піднятися національному бізнесові. Україна, за переконанням експерта, не зможе грати з Росією на рівних і тиснути на неї, використовуючи транзитну монополію, бо такої монополії вона насправді не має.

Політолог Володимир Фесенко, не погодившись з твердженням  колеги, що політика Росії нині є лише раціональною, звернув увагу на публічний та кулуарний рівні українсько-російських стосунків. На його думку, нинішні стосунки українських політичних сил із російською стороною дуже нагадують стосунки більшовиків із кайзерівською Німеччиною. Кожна політична сила прагне використати Росію у своїх інтересах (при цьому вести мову про захист інтересів Росії щодо більшості політичних сил не можна, вони захищають свої інтереси), а Росія прагне досягнути власної мети. Це є стратегічно програшна ситуація. На кулуарному рівні Росія грає з усіма політичними силами в Україні (й НСНУ тут не є винятком), і в кожному разі ця гра є подвійною. У підсумку всі без винятку політичні сили України виявилися на гачку в Росії. За словами пана Фесенка, національні інтереси України в газовому питанні є такими – стабільні поставки, збереження контролю над газотранспортною системою, збереження прийнятної ціни на газ. На думку політолога, збереження цієї ціни на рівні 50 доларів є нереальним, і ті політики, які ведуть про це мову, або свідомо брешуть, або є некомпетентними. Ще одна ціль – послаблення залежності України. Але ані влада, ані опозиція не сформулювали своє бачення системи національних інтересів, яке вони відстоюють.

Володимир  Фесенко зупинився також на підходах до проблеми в системі етики переконання та етики відповідальності. Етика переконання віддає перевагу дотриманню процедур: „Хай гине світ, але торжествує справедливість”. На його думку, саме за такою етикою діє Юлія Тимошенко – боротьба з корупцією для неї важливіша за ціну, яку доведеться за неї заплатити. Етика відповідальності – це коли головним є не процедура, а наслідки. Уряд намагався діяти саме в межах такого підходу, але витримати його до кінця не зміг. Від газової угоди більше виграла Росія – їй вдалося розвести питання ціни на газ та ціни на транзит. Це – компроміс, запропонований Росією. Для України це є компроміс із дуже великими ризиками. Відставка уряду не допоможе, а лише поглибить проблеми: жодна сторона тепер не може виступити консолідованим представником інтересів України. А інтереси – й не лише держави, а й українського бізнесу – треба було формулювати й лобіювати не після підписання газової угоди, а до того.

Політолог Андрій Єрмолаєв наголосив, що в Росії діє програма її реабілітації. Росія перетворилася на державу егоїстів. „Газпром” намагається поєднати природну та економічну ренти. Біда України в тому, що політики не мають стратегії. Ющенко, йдучи до влади, бачив, як створити передумови для розроблення стратегії, але команди, яка б її виробила, не було. Єрмолаєв сформулював цілі Ющенка як „розкупорювання равлика” та наголосив, що цього – створення динамічної та відкритої, не зав’язаної на обмежене коло осіб, економічної системи – не вийшло. Політолог назвав команду, що поки що залишається при владі, неадекватною. Нелегко погодитися з твердженням пана Єрмолаєва, що Україна мусить оберігати своїх олігархів і прислухатися до них, оскільки такою є загальносвітова практика – мовляв, економічною елітою в усіх країнах саме олігархи й є, будь-яка країна тримається на промислових олігархах. На думку політолога, жоден власник не буде вкладати кошти в інновації в країні, де, як в Україні, не завершився етап первинного накопичення та оформлення капіталу. Тож, прагнучи деолігархізувати економіку, влада прирікає її на стагнацію, фактично,  веде політику деіндустріалізації України. Яку, втім, поки що можна перетворити на реіндустріалізацію.

 На думку Андрія Єрмолаєва, ще 2 – 3 роки, й газова труба перетвориться на металобрухт. Оскільки європейська перспектива України – це не раніше 2020 року, як нещодавно заявив  і Сергій Головатий,  поки треба вести активну євразійську політику. Потрібен похід у Росію, активні інвестиційні пропозиції України в Росії, наприклад, у Тюменському регіоні. Потрібна українська модель ЄЕП. Цей заклик, на подив Єрмолаєва, чомусь не був почутий нашими олігархами. Політолог сказав, що його збентежила істерика правлячої партії після відставки уряду Єханурова. Це була риторика не політиків. Заклик до президентського правління він назвав спробою перевороту. Політолог зауважив, що найсильнішим ходом Росії для підпорядкування України було б повернення до ціни на газ у 50 доларів та виведення з власної ініціативи Чорноморського флоту з Севастополя. Вигода Росії стала б наочною за рік. Нинішня політика України нагадує бредберівський „ефект метелика” – а от Кучма був егоїстом, який умів відтяпати від Росії те, що потрібне Україні. (Дуже важко було не порівняти таку тактику з тактикою хитрої дитини, що, зображуючи слухняність, доїть батьків. От і виникло враження, що такий от стан речей, коли Україна виконує при Росії роль дитини, й є для пана Єрмолаєва ідеальним.)

На думку політолога Олександра Дергачова, досі Україна та Росія були майже однакові за політико-економічними системами, але тепер стали різні. Утім, виразного обличчя нової України ще немає. При тому є російська модель України, яку ця країна бажала б бачити, є в Україні виконавці для цієї моделі, є російська підтримка їх. Янукович ніколи не перетвориться ані на українського Туджмана, ані на українського Меч’яра, які поєднували авторитаризм із захистом національних інтересів. Останні дії Росії, на думку політолога, були руйнацією ідеї єдиного економічного простору – нас туди вже ніхто не запросить. Двовекторності політики України, на думку Дергачова, бути вже не може – для Заходу це означатиме відмову України від європейської перспективи, для Росії – цинічне й прозоре підпорядкування України.

Голова  організації  «Медіадім» Микола Княжицький поставив питання у такій площині: чим був газовий конфлікт? Він був конфліктом чи звичайною піар-грою? І якщо так, то чиєю – Росії чи якихось політиків в Україні чи Росії? Хто стоїть за „Росукренерго”? Раніше казали – Кучма, Путін, Бойко. А зараз? Чому Ющенко його захищає – з політичних міркувань чи через якийсь інтерес? Середня ставка за транзит газу у світі – 3,2 долари. А чому в нас 1,6? Якщо в нас справді вільна преса, то чому цих питань не ставлять журналісти? Чому преса про це дуже мало пише?

Політолог Олесь Доній наголосив на тому, що Росія продемонструвала зміну стратегії – вона перейшла від політичного до економічного колоніалізму. От і США не прагнуть політично приєднати до себе Латинську Америку. Чи не свідомо Росія зцементовує українську націю, відштовхуючи її від себе – саме щоб перейти до суто економічного колоніалізму? Політолог застеріг: думка про оптимальність економічної орієнтації на Росію є хибною, в будь-якій грі з російським продуктом Україна програватиме.

Економічний журналіст Михайло Кухар висловив здивування: чому газова проблема постала так гостро? Адже Україна мала газ до серпня у сховищах. До того ж, Росія технічно не могла перекрити газ, вона могла лише трохи послабити тиск, і то на обмежений час. А тому Україна завжди могла б купувати в Росії газ по 50 доларів. Журналіст висловив невіру в те, що Європа може мати дружні почуття до України в газовій проблемі – вона співпрацює з Росією й не зацікавлена в підвищенні тарифів на транзит через Україну, бо це підвищить ціну на газ для неї. Україна – ніщо на економічній карті світу, - підсумував він.

Політолог Володимир Лупацій зауважив, що в Україні дуже багато говорили про газ, а це й було програшем, Росія нав’язала Україні свій порядок денний. На його думку, Україна все ще живе в циклі 2004 – 2006 років, тоді як Росія, як і весь світ, цей цикл уже проминула. Світ шукає способу уникнути прогнозованої дестабілізації світової фінансової та економічної системи, й Росія шукає своє місце у світі. У Росії давно вже немає СНД, вона сегментувала його, демонструючи різні підходи, про ЄЕП теж уже не йдеться. Росія грає на випередження, реально вона грає в системі „Європа – США”. Для України принципово, щоб Росія не дивилася на неї як на маріонеткову структуру. У Росії державні та корпоративні інтереси – то два в одному, в Україні вони не збігаються. Політико-економічна група, пов’язана з металургією, що була донедавна лідером, не запропонувала моделі розвитку, вона забезпечила лише кілька тисяч некваліфікованих робочих місць при тому, що решта країни не була до цього залучена, й для неї не знаходилося місця. Тим часом влада йде під гаслом зміни режиму Кучми замість зміни проекту України. У стосунках із Росією в нас є виделка – або антиросійська політика, або проросійська, коли лягають під Росію. Треба шукати компліментарну модель стосунків із Росією. Насправді дуже мало лишилося сегментів, що поєднують еліти двох країн. Ще політолог відзначив, що в Україні гостро стоїть питання переходу від політтехнологій до політики: більшість політичних сил заклопотані створенням „заманух”, а не розробленням програм та стратегій. Це стосується й російського напряму політики. Немає деперсоніфікованого аналізу причин конфліктів із Росією. Нинішня модель політреформи не вирішить питань, бо не дозволить сформувати ефективну виконавчу вертикаль – а отже, варто одразу назвати її перехідною. Перед Україною стоїть проблема подолання міжрегіонального розколу. Має постати питання другого етапу економічних реформ. Причому, реформи згори вже не пройдуть – політико-економічні групи очікують на провайдерів, а не на номенклатурників. На думку політолога, вада української політичної культури полягає в тому, що реакцію викликають лише виклики масштабу Тузли, коли Україну б’ють нижче пояса. На заяви російських діячів, їхні буденні дії українські політики реагувати не звикли.

Що ж стосується інформаційної складової політики, то російська інформаційна політика, окрім внутрішньоросійського рівня (впливу на власних громадян) має ще й внутрішньоукраїнський рівень, розрахований на вплив на українських громадян. Мета – активізація п’ятої колони, підтримування ситуації страху, протиставлення локальної, регіональної самоідентифікації людей самоідентифікації загальноукраїнській, збереження й поглиблення міжрегіонального розколу, зрештою, делегітимізація української влади. Україна не протистоїть цій політиці – власне, всі постановки питань в українських ЗМІ є російськими, ніхто не має власних. Є ще міжнародний рівень інформаційної політики, на якому Україна почала активно працювати лише в останні місяці.

Політолог запропонував заходи, які мають протистояти російській інформаційній політиці всередині країни. На його думку, піднімаючи ціну на газ, Росія сама себе переграла. В Україні не набули поширення абсурдні твердження деяких російських політиків про ціну на газ у 500 – 700 доларів. Тоді як широка трансляція таких ідей була б ефективною. В Україні немає власних програм про Росію, щоб глядачі отримували правдиву інформацію про неї. Росія потужніша, але в неї набагато більше проблем, і проблеми ці гостріші. Також, на думку політолога, можна було б показувати, що насправді Росія співробітничає і з Заходом, і зі США досить тісно – це б змусило переглянути свої погляди тих симпатиків Росії в Україні, що виступають проти євроатлантичної орієнтації.

Про  те, що українські медіа не  намагаються  розрізнити інтереси власне Кремля і власне Росії, російського народу, російського громадянського суспільства – говорила шеф-редактор «Детектор медіа» Наталія Лигачова.  Між тим, на її думку, це було б важливо як  з точки зору  меседжів для української громади: демонструвати їй реальні проблеми Росії, в якій насправді зовсім не все так безхмарно, як наші глядачі бачать з російських каналів, піддаючись  впливу  російської пропаганди. Також це було б важливо і з точки зору  пошуку асиметричних відповідей на інформаційну війну, яку веде проти України більшість ЗМІ Росії. Адже знаходження партнерів для діалогу, а не протистояння серед самих росіян, наприклад, серед тих самих «груп по інтересам», про які казав і Вадим Карасьов, допоможе нам поступово будувати  середовище підтримки України  всередині самого російського суспільства.

Також Наталія Лигачова  наголосила на тому, що  замість тієї державної пропаганди, від якої зараз в Україні відмовилися і влада, і медіа, мають бути збудувані нові  механізми для долучення  до вирішення найактуальніших питань експертного середовища, широкого кола громадськості. Одним з найбільш  дієвих подібних інститутів і мало б стати суспільне мовлення – яке б, наприклад, в ситуації того ж газового конфлікту між Росією та Україною стало б  широкомасштабним національним майданчиком для дискусій, обговорень проблем, для  взаємних пошуків шляхів їх вирішення. При цьому саме публічність таких обговорень була б, водночас, і  засобом формування української громадської думки у напрямку  державних, національних інтересів. Саме через нестворення  механізмів для залучення громадянського суспільства до вирішення  глобальних проблем і треба  зараз критикувати владу у сфері медіа – адже відсутність адекватних засобів для спілкування «нації самої з собою» у національних масштабах, на національних телерадіомережах,  і призводить до нашого програшу Росії в інформаційному протистоянні.   

Оглядач  інтернет-видання „Главред” Юлія Лимар зауважила: ми критикуємо Путіна за придушення свободи слова, у той самий час критикуючи Ющенка за анархію, за відсутність  чіткої державної інформаційної політики.  Але за що ми тоді боролися? На думку Юлії Лимар, насправді  медіа мають самі визначати свої пріоритети. При цьому дотримуючись саме ним притаманних   професійних  обов’язків:  не транслювати  будь що сказане політиками як істину в останній інстанції, а задавати політикам жорсткі запитання, докопуватися  до справжнього значення їхніх заяв, аналізувати причини та наслідки подій тощо.

Вадим Карасьов  теж зауважив, що треба не змагатися симетрично. На його думку, сьогодні в Україні будь-яку опозицію можуть назвати п’ятою колоною. А це є атрибутом економічної війни. На думку пана Карасьова, треба вибрати грамотну концепцію інформаційних стосунків із Росією. Звільняючися при цьому від колоніального, орієнталістського (все, що на схід – усе погане) дискурсу. Михайло Кухар, назвавши все, що ЗМІ казали про газ, пропагандою, зауважив: коли Росія бездоказово, з суто пропагандистською метою, звинувачувала Україну у крадіжках газу, чому Україна не вигадала для Росії протилежного ярлика – не звинуватила її, наприклад, у контрабанді газу? Микола Княжицький, ведучи мову про інформаційну політику, наголосив: усередині найдемократичніших країн панує свобода слова, але у зовнішній політиці панує пропаганда. Скажімо, польська преса, зокрема, „Газета виборча”, друкує необ’єктивні, пропагандистські статті про Україну. Тому й Україна має організувати пропаганду. Під час переговорів про газ, на думку промовця, Україна мала б знизити антиросійську риторику. Якщо Росія через посольства пояснювала світові свою позицію в газовому питанні, то Україна ледь не до останнього бездіяла.

Тележурналіст В’ячеслав Піховшек зауважив: якщо Янукович оголосив про початок виборчої кампанії у Красноярську, якщо раніше він був героєм новин на російських телеканалах, то тепер там стався „вибух Вітренко”. На думку журналіста, в Україні конфлікт із Росією підсилив позиції Вітренко та Тягнибока (Сергій Фесенко зауважив, що навряд чи Тягнибока, радикалізувався лише лівий електорат). Стали можливими неймовірні політичні альянси – наприклад, Вітренко з Януковичем. Погляди на ЄЕП Вітренко, Януковича та Тимошенко Піховшек вважає тотожними. На  думку В’ячеслава Піховшека, в Україні виник прошарок людей, які не можуть спати, поки не зроблять нічого поганого Росії. Ми стали заручниками неефективної  «помаранчевої» політики. Треба навчитися жити з такою Росією, яка є, а не з такою, яка існує в голові Бутейка. Ющенко вже  не буде президентом, коли Україна вступить до ЄС. Якщо стосунки не налагодити, ситуація підживлюватиме старі міфи: в Росії – „Росія у ворожому оточенні”, в Україні – „Україна бідна, нещасна, кривджена”, півкроку лишилося до висновку: „Захід нас продав”. На рівні держави ми поки що спостерігаємо лише монолог Ющенка замість діалогу. Олесь Доній зауважив: одномоментний перехід телеканалів на українську мову спонукатиме російськомовних глядачів віддавати перевагу чужоземним (російським) каналам. Якщо громадянське суспільство в Україні просунутіше за російське, то держава – неефективніша.

А от на думку політтехнолога Дмитра Бєлянського, Росія не веде системної інформаційної війни з Україною. Це – єдине порушення системності в її інформаційній політиці. Росія зациклена на власних виборах 2008 року. Якщо не вийде активізувати роботу з росіянами за кордоном, у країнах СНД, у Росії виникне смута, спадкоємця Путіна не вийде призначити. До 2008 року Росії важливо заморозити ситуацію в Україні, щоб Україна не просунулася на шляху від Росії. Промовець висловив упевненість у причині того, що російські ЗМІ замість Януковича почали піарити Вітренко: у разі проходження до парламенту фракція ПСПУ, хай нечисленна, буде блокувати трибуни, приковувати себе, ламати мікрофони, а от фракція Регіонів – ні.

Учасники круглого столу висловили жаль, що подібні  дискусійні заходи, на яких мають представити своє бачення проблем та виходу з них провідні експерти та журналісти,  не знаходять зацікавленості у владних структурах. На думку Наталії Лигачової, влада є заскорузлою у світогляді й уважає себе настільки самодостатньою, що не потребує експертних оцінок. Тоді як, за переконанням  Володимира  Фесенка, представники влади мали б самі цікавитися, де й коли відбуваються подібні круглі столи, й відвідувати їх навіть без запрошень – не щоб промовляти, але щоб слухати.

Борис Бахтєєв, «Детектор медіа»

P.S. від редакції: - Повний виклад виступів експертів під час круглого столу «Детектор медіа» опублікує на сайті найближчим часом.