Випробування нового губернатора критикою попереду

               
Запорізьким журналістам колеги можуть позаздрити: не в кожній області губернаторів міняють, як рукавички. За 7 років, після парламентських виборів 1998 року, змінилося 8 (!) керівників регіону, причому половина з них, з останнім губернатором включно, втримувалися на посаді, що вже стало символічно - 9 місяців. Тож свіжі інформаційні приводи завжди були під рукою: не встигли з першою особою області роззнайомитися, покопирсатися у його послужному списку, як невдаху відправляють у відставку, що завжди супроводжується шлейфом “смажених” чуток, інтригуючих прогнозів і драйвом очікувань. Це золоті часи для преси.

Після відставки голови облдержадміністрації Юрія Артеменка пауза з призначенням наступника непристойно затягнулася на цілий місяць, що свідчило про жорстоку боротьбу за хлібну область. На цьому грунті у місцевих медіа і політикумі буйними квітами цвіли версії-гіпотези-прогнози, як такі, що були близькі до реальності, так і маніпулятивні і навіть провокаційні. Найпоширенішою маніпуляцією було таке посилання: “за інформацією надійних джерел у Секретаріаті Президента...”, але при цьому скромно опускалося,  що “надійні джерела” належать інтернет-виданню, з якого цю інформацію скачано.   Зрозуміло, що такою майже дитячою хитрістю медіа намагаються надати собі ваги в очах своєї аудиторії, не зважаючи, що обраний засіб, м'яко кажучи, недобросовісний. Бо, по-перше, неправомірно присвоюючи собі “надійні джерела”, брешуть своїм читачам-глядачам-слухачам, по-друге, без посилання на справжнє джерело порушують авторські права і закон, чи простіше кажучи, крадуть чужу інформацію. Однак у нас не прийнято перейматися такими “дрібницями”, що наочно ілюструє  висоту моральної планки,   професійної етики і законослухняності.

          
Гонитва за сенсаційною інформацією і претензії на “шпигунську” поінформованість мають і серйозніші наслідки. Кілька друкованих видань розповсюдили інформацію, що начебто один запорізький високопосадовець їхав до Києва, щоб запропонувати узгоджену з місцевою елітою кандидатуру на посаду губернатора, та на півдорозі йому зателефонував київський високопосадовець з порадою повертатися додому і не втручатися у “царську справу”. Тут слід пояснити, що запоріжці, які не мають такої сильної еліти, як сусіди-дніпропетровці, і потужного лобі у Києві, дещо страждають комплексом меншовартості, тому подібні дії центру сприймаються як образа. Таким чином, інформація, побудована на сумнівному факті, підводить громадську думку до висновку, що Президенту начхати на, вибачте за тавтологію, думку запоріжців і інтереси регіону. Свідомо це було зроблено чи ні – немає значення, але даний випадок засвідчує, що такий професійний критерій, як суспільна відповідальність за інформацію та спричинені нею наслідки, в запорізьких ЗМІ ще не визрів.

        
Та повернімося до призначення губернатора. Коли воно, нарешті, відбулося, оракули були посоромлені, а тривале очікування винагороджене сповна. В інтернет-виданнях кандидатура Євгена Червоненка  як можливого запорізького намісника виринула останньою і в регіоні сприймалася як малоймовірна. Та коли до Запоріжжя приїхав заступник Держсекретаря Анатолій Матвієнко і, не завертаючи до облдержадміністрації, подався прямо до одного з “отців” регіону – генерального директора “Запоріжсталі” Віталія Сацького, посвяченим у кулуарні розкладки стало зрозуміло: Червоненку бути (тут зв'язок такий: друг і однокласник Червоненка Едуард Шифрін є власником вагомого пакету акцій “Запоріжсталі”). Наступного дня Указ про призначення Червоненка був підписаний. Таким чином Президенту вдалося вирішити подразливе кадрове питання з дотриманням балансу на кшталт: і вовки ситі, і вівці цілі, або: і амбіції місцевої еліти вдовольнити, і свою надійну людину на область поставити.

        
Далі на журналістів посипалися сюрпризи. Новоспечений губернатор прилетів звичайним авіарейсом, а в аеропорту його зустрічала вельми скромна свита, що не залишилося непоміченим. Присутнім журналістам пан Червоненко заявив, що приїхав без зворотного квитка, показав великий чемодан, на радість телеоператорам сам сів за кермо автомобіля, смачно запалив сигарету – не кожен губернатор подарує такі живописні картинки. Вже наступного дня Євген Червоненко дав розширену прес-конференцію, на якій проявив люб'язність і увагу до журналістів, терпимість до запитань з підтекстом, сипав яскравими висловами, багато з яких вже стали місцевими афоризмами, і, як написала газета МИГ, “не сказал ни одной глупости”. Тональність висвітлення прес-конференції у місцевих медіа засвідчила, що Євген Альфредович з першого разу зумів здобути симпатії більшості запорізьких журналістів. При цьому матеріали не залишали враження заангажованості чи характерної для багатьох провладних ЗМІ запопадливості.  Різкий дисонанс у загальний тон внесла лише газета “Позиция”, яка нетерпимо оцінює все, що стосується діючої влади, а, отже, й про висвітлення подій як таке у цій газеті не йдеться. У даному випадку "Позиция" виступила рупором місцевих регіоналів, які, у свою чергу, висловили “рішучий протест” щодо призначення, народний депутат Ярослав Сухий превентивно звинуватив Червоненка у майбутньому використанні “оголтелого админресурса”. Стає очевидно, що газета не відмовиться від ролі інформаційного кілера у виборчій кампанії-2006.

        
Перші кроки Євгена Червоненка в коридорах запорізької влади знову стали подарунком для преси. Майже сенсаційно прозвучала його заява про вихід з виборчого списку “Нашої України”, де він посідав 29 місце. Тут навіть опозиціонери розгубилися у своїх коментарях. І це ще не все. Протягом першого тижня роботи новий губернатор домігся повернення області статусу позакатегорійної. Втрата позакатегорійності стала “надбанням” керування Юрія Артеменка, що геть зіпсувало йому імідж. У випадку, якби ця ситуація залишалася невирішеною, працівники бюджетної сфери області мали би не моральні, а цілком відчутні матеріальні збитки, бо втратили би, як  інформували медіа, від 60 до 100 грн. зарплатні. Цієї темою переймалися всі місцеві ЗМІ. Тож тепер, коли повернено статус-кво, хотів того хтось чи ні, без року тиждень губернатор опинився на білому коні, що визнати довелося всім. До честі державних ЗМІ, повідомлення про це справжнє досягнення були досить спокійними, без єлейної приправи, як це було зовсім недавно, за часів Кучми. Отже - загальний клімат суспільного середовища змінюється? – запитання поки що завбачливо залишимо.  

        
Як складатимуться далі взаємини обласної влади і особисто губернатора з пресою, прогнозувати рано.   Принаймні, складається враження, що він адекватно оцінює роль і значення медіа, про що можна судити з того факту, що його прес-служба щодня готує розлогі моніторинги медіа, які він опрацьовує особисто.   Обнадійливий прогноз можна зробити також з того, що Євген Альфредович охоче йде на контакт з журналістами. Молода задерикувата газета “Острів свободи” (виходить зо 2-3 місяці) примудрилася взяти у нього інтерв'ю  у фойє Палацу спорту, де він був на концерті ексцентричної Земфіри (вже цього для створення іміджу "просунутого" достатньо), причому розмова була без “мудрування лукавого”,  із жанру “за життя”. Щоправда, наразі його спілкування з пресою відбувалося виключно з приємних приводів. Про справжню ж відкритість і демократичність чи їх імітацію будемо говорити, коли пройде випробування на висвітлення незручних проблем, негативу, критики.

        
Час заробітків: багаті стануть багатшими

         
Як відомо, у старих демократіях вибори – це не боротьба на смерть.Там політики собі змагаються, а життя людей, і, до речі, засобів масової інформації, йде своїм шляхом. Щоразу це згадую, коли переглядаю нашу пресу. Таке враження, що всі сфери у Запорізькому регіоні – заводи, лікарні, школи – живуть та працюють лише завдяки партіям і, звісно, окремо взятим політикам. Колишня керівна КПРС відпочиває. Ось, наприклад, на автомобілебудівному заводі відкрили суперсучасний цех з суперобладнанням. І хто б про це довідався, якби не приїхала Юлія Тимошенко і не зустрілася з автозаводцями у цьому цеху? Або йде у новинах сюжет про те, що лікарня отримала вкрай необхідну апаратуру. Пацієнтам порадіти б та дізнатися, чи тепер лікування буде ефективнішим чи дешевшим? Ба ні, хто ж на такі дрібниці витрачатиме дорогоцінний ефірний час? Пацієнти мають тішитися з того, що апаратуру придбала партія N, і якщо за неї проголосують, то після виборів всі будуть здорові і багаті (і нащо та апаратура?). А як вже на новорічних святах попіарилися! Здавалося, що якби не партії, то й новий рік би не настав.

        
Якщо ж серйозно, то тенденції розвитку передвиборчої кампанії в медіа дратують. Чи то партійні штаби ще не “розігрілися”, чи приберігають “родзинки” на годину Ч, але наразі рекламно-агітаційна продукція не збуджує ні думку, ні серце. Телевізійникам і радійникам все ж таки дещо легше. Участь політиків у “прямих ефірах”, тематичних програмах передбачає не лише голе теоретизування, а й часто зворотній зв'язок, інтерактивні опитування, на що певна частина електорату “ведеться”. До речі, кількість дзвінків на інтерактивні опитування  більш-менш рейтингових програм свідчить про певну стабільність аудиторії виборчої медіатематики, ні сплеску уваги, ні різкого відливу наразі не спостерігається. Причому програми за участю місцевих політиків збирають більшу аудиторію, аніж зі столичними. Логічно припустити, що вибори до місцевих рад будуть набагато напруженішими, ніж до парламенту.

        
У газетах Запорізького регіону простежуються ті ж тенденції, тільки реалізовуються вони ще менш ефективно. Більшість видань буквально захаращені штабними рекламними матеріалами неймовірних обсягів, які намагаються видати за партійні програми чи ідеологічні платформи. Треба бути дуже політично "озабоченным", щоб їх читати. Редакційні ж колективи можна зрозуміти: треба користуватися нагодою заробити. Щоправда, ці можливості у різних ЗМІ суттєво відрізняються. Далеко не всі редакції були у захопленні від запропонованої ЦВК методики розрахунку вартості одиниці площі (ефірного часу) для політичної реклами у залежності від середньозваженого показника. Певною мірою тут має місце дискримінаційний елемент по відношенню до тих медіа, які менш популярні, або свідомо не женуться за рекламою. Розраховані розцінки ілюструють це наочно і ось що виходить.

В електронних медіа найдорожча реклама в ТК “ТВ-5”- 9 грн./сек. по виборах у Верховну Раду і 11 грн./сек. по місцевих (пояснюється тим, що це єдиний телеканал, який покриває всю область). А обласна державна телекомпанія, яка не дуже відстає у покритті (85% території), у розцінках програє у рази – тут 1 секунда коштує всього 2,94 і 2,96 грн. відповідно. У ТРК “Алекс” середньозважена вартість 7,50 грн./сек.

        
На радіо різниця не така разюча. Найбільш рейтингові радіостанції “Великий Луг” і “Ностальжи” будуть продавати ефір в межах 2,40 – 2,60 грн./сек., а обласне державне – за 1,85 грн./сек. Найдешевше обійдеться рекламодавцям молодіжно-студентське радіо “Юніверс” – 0,84 грн./сек.

        
Навряд чи "загрожують" великі заробітки бюджетним виданням. Так, обласна державна газета “Запорізька правда” оцінила  кв.см за 2,35 грн., стільки ж (2,34 грн.) комунальна газета міськради “Запорозька Січ”. Правда, хитра бухгалтерія  встановила розцінки на додаткові послуги, такі як виготовлення макету, за вибір сторінки, терміновість. Однак і з цими “накрутками” їм навіть не наблизитися до розцінок газети “Суббота плюс”, яка і в звичайних умовах не шкодує площі для реклами. Тут 1 кв.см на першій сторінці коштує (відчуйте різницю) 20 грн., на внутрішніх шпальтах  - скромних 7,50 грн. Тож очевидно, що той, хто завжди багатів на рекламі, за виборчу кампанію стане багатшим.

        
Втім, з цього за колег можна лише порадіти, але хотілося б порадіти ще й за читачів-глядачів-слухачів, яким би не згодовували не першої свіжості піар, а й пропонували смачненький доброякісний інформаційний продукт. Звичайно, не журналісти створюють для політиків інформаційні приводи. У політтехнологів і піарників із цим явний творчий застій: подарунки, благодійність, на яких політики “світяться” без міри, прес-конференції, на яких переливають з пустого в порожнє.  Тож очевидно, що журналістам треба брати ініціативу у свої руки. Та є підозра, що цьому може завадити та обставина, що ініціатива неоплачувана.

        
Не йде на користь якості висвітлення виборчої боротьби і збільшення кількості ЗМІ. Так, за останні місяць-два  з'явилися  нові партійні видання районного рівня. Народна партія Литвина почала видавати “Народний майдан” у Гуляйпільському районі (наклад – 12 тисяч для одного невеликого району!) і “Приморскую народную” у Приморському районі. “Вісті Батьківщини” накладом 15 тисяч вийшли у Мелітополі, тут же поновила вихід газета СДПУ(о) “Мы и власть”.  Власне, вони й не претендують на професійний рівень журналістики, проте несуть загрозу інформаційного забруднення. Закладена в них філософія доступності до найпересічнішого громадянина зведена до примітивізму (чого вартий слоган “БЮТ и труд Украину спасут”), елементарна безграмотність, агітаційний фальстарт – не такі вже й безневинні речі, якщо врахувати, що газети розповсюджуються безкоштовно, розраховані на малозабезпечені категорії і сільську глибинку, де вибір альтернативних джерел інформації обмежений.