Ситуація навколо WikiLeaks справді розколює світ. Але не тому (чи не тільки тому), що на інтернет-ресурс та його засновника чиниться відвертий тиск з боку державної машини Сполучених Штатів Америки, яка стала основною жертвою атаки Джуліана Ассанжа. І не лише тому, що ціла низка держав уже банально закрила доступ до WikiLeaks (хоча якраз про ці держави в тих документах, які досі опубліковано, нічого унікально кепського не сказано. І навіть не тому, що в більш-менш демократичних країнах практично всі користувачі мережі поділилися на тих, хто схвалює діяльність Джуліана Ассанжа, й тих, хто її засуджує.

Проблема значно серйозніша.

І мені особисто невідомий її однозначний розв'язок.

А для того, щоб її окреслити, доведеться сховатися за розлогими цитатами.

Спершу - Юлія Латиніна, стаття «Джуліан Ассанж і боротьба з тиранією». Стаття дуже критична, але, слід визнати, справедлива у головних моментах.

«Джулиан Ассанж хотел только добра. Австралийский компьютерный гений, "Робин Гуд хакеров", он основал Wikileaks с тем, чтобы разоблачать зло и несправедливость по всему миру.

В мире действительно много зла и несправедливости. В некоторых государствах, таких, как Северная Корея, можно за любое мыслепреступление угодить в концлагерь и быть расстрелянным. В Ираке и Афганистане исламские фундаменталисты убивают не сотни, а тысячи людей, посылая смертников на рынки и свадьбы. 

Но как-то так получилось, что объектом разоблачений Джулиана Ассанжа стали не северокорейские концлагеря, не "Аль-Каида" и не связи какого-нибудь Уго Чавеса с наркомафией, а кровавая американская военщина. В июле 2010 года на Wikileaks было опубликовано более 76.900 документов о войне в Афганистане, а в октябре - около 400.000 документов о войне в Ираке.

...Афганские документы Ассанжа очень интересно читать, и в абсолютном большинстве из них нет ничего такого, что стоило бы засекречивать. Это пример того, что любая бюрократия всегда засекретит все, что можно. Однако некоторая часть афганского досье легко дает талибам возможность вычислить американских информаторов в Афганистане.

В этом смысле Ассанж оказал контрразведке "Аль-Каиды" услугу даже большую, чем Amnesty International, которая защищает члена "Аль-Каиды" Муаззама Бегга. Публикация афганских документов в Wikileaks - как Чернобыль. Мы не можем сказать, кто из белорусов или украинцев, умерших за последние двадцать лет от рака, умер из-за катастрофы в Чернобыле, но мы понимает, что часть из них была бы жива, если бы не эта трагедия.

Мы не сможем сказать, какая часть афганских крестьян и американских военных будет взорвана на рынках и блокпостах потому, что информатор, способный предотвратить взрыв, был убит или убежал, но какая-то часть этих трупов будет на совести Ассанжа.

...Террористы всего мира - будь то Sendero Luminoso, африканские людоеды или "Аль-Каеда", не испытывая никакого уважения к правам человека и, более того, строя всю свою идеологию на беспощадном терроре, охотно используют инфантильных правозащитников, когда речь заходит о карах в отношении самих террористов. Так защита прав человека превращается в защиту прав террориста и каннибала - что в Афганистане, что в Кении».

На жаль, Юлія Латиніна має рацію. Оскільки радикальний ісламізм сьогодні вже далеко не той, що був двадцять років тому. І навіть не дев'ять з половиною тому, коли група імамів відповідної ідейної орієнтації, зібравшись у передмісті Бейрута, оголосила війну на знищення всій (без винятків) християнській цивілізації. Сьогодні цей ісламізм значно більш умілий у пропаганді, гнучкий, ідеологічно підкований й підключений до мережі, яку він активно використовує (і для поширення та зняття інформації, і для хакерських атак). Власне, і мету новими лідерами сформульовано дещо інакше: не фізичне знищення західного світу, а його переформатування, перетворення його громадян на членів світової ісламської спільноти - умми.

Сьогодні, між іншим, титул терориста №1 сучасного світу в очах офіційної Америки перейшов від Бен Ладена до більш молодого, енергійного й освіченого Анвара аль-Авлакі. Саме його нині західні спецслужби шукають по всьому світу з метою полонення або ліквідації.

Народжений у США в родині вихідця з Ємену, 39-річний імам аль-Авлакі сьогодні добре відомий радикальним ісламістам світу завдяки активному використанню ним інтернету й відеотехніки для пропаганди тероризму та мобілізації фанатично налаштованих ісламських елементів на смертельну боротьбу із Заходом. Тільки в популярній мережі YouTube до недавнього часу було близько 1900 відеороликів із лекціями аль-Авлакі.

Бездоганно говорячи англійською мовою, терорист веде широку та активну пропаганду, залучаючи до лав екстремістів ісламську молодь із країн Євросоюзу і США. І не тільки арабів, турків або індонезійців із пакистанцями, а й корінних європейців та американців, які під його впливом приймають іслам. Як зазначають західні джерела, практично всі терористи, котрі планували чи здійснили останнім часом напади в країнах Заходу, мали записи з закликами аль-Авлакі або перебували під його прямим впливом. Проповідник пов'язаний із трьома учасниками теракту 11 вересня 2001 року, а також із нігерійцем Умаром Фаруком Абдулмуталлабом, який 25 грудня минулого року намагався підірвати літак, що виконував рейс Амстердам - Детройт. Також аль-Авлакі був пов'язаний із майором армії США Маліком Хасаном, який з ідейних міркувань розстріляв своїх товаришів по службі.

Аль-Авлакі одного разу вже затримували: до рук влади він потрапив 2002 року в нью-йоркському аеропорту імені Джона Кеннеді на підставі судового ордеру за кримінальним звинуваченням. Незважаючи на те, що Анвар аль-Авлакі перебував у базі даних розшуку ФБР протягом декількох років, його було відпущено. Найімовірніше, що тут втрутилася велика політика: хтось із шейхів Саудівської Аравії попросив Вашингтон випустити «нашу людину». Це відзначив телеканал Fox News, посилаючись на секретні документи. Телеканал також цитував заяви агента ФБР Рея Форн'є, який довгий час стежив за аль-Авлакі. Працівник спецслужби впевнений, що проповідник є членом організованого терористичної групи. «Ми були приголомшені, коли дізналися, що його відпустили. Він був дуже цінним затриманим, особливо з точки зору допиту його щодо терактів 11 вересня», - сказав Форн'є. За заявою агента, аль-Авлакі раніше відвідував мечеть у Сан-Дієго (штат Каліфорнія) разом із Найоту аль-Хазмі і Халідом аль-Мідхаром, які 11 вересня 2001-го викрали літак і протаранили на ньому Пентагон. Працівник ФБР упевнений, що аль-Авлакі знав про теракт заздалегідь, а можливо - і планував його.

Аль-Авлакі народився в Нью-Мехіко (США) і виріс у Ємені. Форн'є стверджує, що аль-Авлакі обманним шляхом отримав грант на навчання в Колорадському університеті на початку 1990-х років, навмисно вказавши неправильне місце народження в анкеті. Навчаючись на інженера, що обходилося державі в 20 тисяч доларів на рік, аль-Авлакі, використовуючи священні для США принципи свободи слова, в стилі радикального ісламізму проповідував у мечетях Сан-Дієго і Форт-Коллінсу (штат Колорадо).

Аль-Авлакі переїхав зі США до Ємену 2002 року і став там одним із чільних антиурядових ідеологів, і навіть на якийсь час потрапив до в'язниці. Торік він звільнився з тюрми і завів інтернет-блог, у якому, зокрема, закликав мусульман усього світу вбивати американських військовослужбовців в Іраку. Наприкінці грудня 2009 року єменські служби безпеки відрапортували про ліквідацію аль-Авлакі, але, як потім виявилося, вони помилилися (або просто домовилися з імамом).

Таким чином, до керівництва світовим ісламським тероризмом прийшло нове покоління лідерів - добре освічених, які почуваються в інтернеті як удома, вміють говорити з європейською та американською молоддю її мовою, апелювати до близьких їй культурних сенсів - і домагатися успіхів. Але все одно метою воїнів планетарного джихаду залишається прагнення до того, щоб на Землі не залишилося жодного невірного, жодного кяфіра.

В тому числі й Джуліана Ассанжа, якщо він, звісно, не прийме іслам у його тій чи іншій радикальній версії.

А тепер я дозволю собі ще одну велику цитату, що безпосередньо торкається нашої проблеми. Бо ж Джуліан Ассанж - це не банальний політик, це не просто викривач зла, це свого роду митець, занурений у мережу.

«Три области человеческой культуры - наука, искусство и жизнь - обретают единство только в личности, которая приобщает их к своему единству. Но связь эта может стать механической, внешней. Увы, чаще всего это так и бывает. Художник и человек наивно, чаще всего механически соединены в одной личности: в творчество человек уходит на время из "житейского волненья" как в другой мир "вдохновенья, звуков сладких и молитв". Что же в результате? Искусство слишком дерзко-самоуверенно, слишком патетично, ведь ему же нечего отвечать за жизнь, которая, конечно, за таким искусством не угонится. "Да и где нам, - говорит жизнь, - то, - искусство, а у нас житейская проза".

Когда человек в искусстве, его нет в жизни, и обратно. Нет между ними единства и взаимопроникновения внутреннего в единстве личности.

Что же гарантирует внутреннюю связь элементов личности? Только единство ответственности. За то, что я пережил и понял в искусстве, я должен отвечать своей жизнью, чтобы все пережитое и понятое не осталось бездейственным в ней. Но с ответственностью связана и вина. Не только понести взаимную ответственность должны жизнь и искусство, но и вину друг за друга. Поэт должен помнить, что в пошлой прозе жизни виновата его поэзия, а человек жизни пусть знает, что в бесплодности искусства виновата его нетребовательность и несерьезность его жизненных вопросов. Личность должна стать сплошь ответственной: все ее моменты должны не только укладываться рядом во временном ряду ее жизни, но проникать друг друга в единстве вины и ответственности.

И нечего для оправдания безответственности ссылаться на "вдохновенье". Вдохновенье, которое игнорирует жизнь и само игнорируется жизнью, не вдохновенье, а одержание. Правильный не самозваный смысл всех старых вопросов о взаимоотношении искусства и жизни, чистом искусстве и проч., истинный пафос их только в том, что и искусство, и жизнь взаимно хотят облегчить свою задачу, снять свою ответственность, ибо легче творить, не отвечая за жизнь, и легче жить, не считаясь с искусством. Искусство и жизнь не одно, но должны стать во мне единым, в единстве моей ответственности».

Михаїл Бахтін (чи треба представляти?), «Мистецтво і відповідальність», 1919 рік.

Отож питання: чи в ім'я торжества свободи слова та загальної демократії можна було влітку 1917 року силою унеможливити вихід у світ «Правды» і всіх інших більшовицьких видань? А також забезпечити ув'язнення років на 25 усіх її редакторів, номінальних і реальних, від Леніна до Каменєва? А якби 1932 року у ваймарській Німеччині грубо порушили засади свободи слова та заборонили Völkischer Beobachter разом із іншими нацистськими листками - а на додачу кинули за ґрати Геббельса та К^о, - чи був би це замах на свободу слова і чи треба було б інтелектуалам усього світу протестувати? А якби команда Фіделя Кастро не користувалася американськими свободами для організації підтримки кубинських повстанців, то чи зміг би він здолати Батисту, прийти до влади і невдовзі знищити навіть ті кубинські вольності, що побутували у країні за диктатури Батисти?

Тобто - чи демократичні свободи має бути прикладено там, де йдеться про ствердження - свідоме чи на рівні «корисних західних ідіотів» (котрих так цінував Ульянов-Ленін) - відверто тоталітарних цінностей - чи навіть про несвідому допомогу у ствердженні цих цінностей?

Іншими словами, чи існують межі у свобод, у тому числі й у свободи слова?

Принаймні, з погляду філософської антропології такі межі є. І їх покладено самою свободою. Бо ж парною до свободи категорією, яка характеризує людське буття, є відповідальність. Свобода без відповідальності - це сваволя. Відповідальність без свободи - це неволя, рабство. На інституційному рівні відповідальність встановлюють суд та громадська думка (діючи через ЗМІ і, не в останню чергу, через інтернет). На особистісному - мораль.

А там, де йдеться про мораль, без особистого рішення, на основі якого і робиться вчинок, не обійтися. Можна засудити творця WikiLeaks на який завгодно термін ув'язнення, але хіба це змінить моральні настанови тих, хто його беззастережно підтримує чи засуджує? І навпаки - можна не тільки лишити його на волі, а ще й зробити «людиною року» - хіба від цього щось істотно зміниться?

Тож проблема, потребу в новому осмислення якої спровокував учинок Джуліана Ассанжа, залишається нерозв'язаною. Принаймні, поки що.

Картинка - http://www.antiposter.ru/