«Ні, не треба мені цієї газети! - сказав мсьйо років 50. - Вона занадто лівацька!»

Я здивувався. Якщо навіть «Журналь де Квебек» для нього «занадто лівий», то що він узагалі читає?

Це було в кафе, газета лежала на столі. Ресторани часто передплачують газети, щоби клієнтам було що почитати за кавою. Оскільки кафе було фастфудівське, то й газета була «проста», «народна» - «Журналь де Квебек». У студентській кав'ярні лежали б видання «для інтелектуалів» - Le Devoir, La Presse чи Le Soleil. Вони не те щоб ліві, але ближчі до центру. «Ля Пресс» і «Льо Солей» просто центристські, а «Девуар» трохи лівіший. Мсьйо б не сподобалось. Але щоб назвати лівим «Журналь де Квебек», треба мати певну фантазію.

«Журналь де Квебек» і «Журналь де Монреаль» - брати-близнюки. Той самий власник, однаковий дизайн, майже однаковий зміст. Тільки один читають у столиці - місті Квебек, а інший - «де Монреаль» - по цілій провінції.

Монреальська версія з'явилася 1964 року, під час страйку в газеті La Presse. Столична з'явилася трохи пізніше. Інтелігенція вважає ці газети «жовтими».

Перші сторінки «серйозних» газет повідомляють про теракт в Індонезії, про переговори між Ізраїлем та палестинцями, про парламентські дебати. А на першій сторінці «народної» газети - розбита машина. І пояснення великими літерами: «СТРАШНА ТРАГЕДІЯ У НИЖНЬОМУ СЕН-ЛОРАНІ! АВТО ВРІЗАЛОСЯ В ДЕРЕВО. ДВОЄ ПОРАНЕНИХ». А за кілька сторінок - репортаж із місця подій та інтерв'ю з родичами постраждалих. Заголовки на кшталт: «Сестра жертви: я не могла уявити, що таке станеться!».

Натомість вони добре пишуть про фінансові скандали. Якщо вас цікавить, скільки конкретно грошей розбазарив мер, лейтенант-губернатор чи федеральний уряд, - відкривайте «Журналь». Знайдете докладні списки. А в «серйозних» газетах про це напишуть загально, нецікаво...

Назвати цю газету «лівою» складно. Адже вона пише для «простого народу». А «простий народ» усе правішає.

У 1960-ті та 1970-ті роки Квебек перетворився на État-providence - соціально захищене суспільство. Безкоштовна медицина, дешева університетська освіта, щедра соціальна допомога... Водночас стало більше бюрократії. Податки - найвищі в Північній Америці. А до безкоштовних лікарень - довгі черги: не вистачає лікарів та медсестер. Сидіти на соціальній допомозі вигідніше, ніж працювати на мінімальну зарплатню. Профспілки майже всесильні: захищають «своїх» за рахунок усіх інших. Дехто з їхніх лідерів подружився з мафією... Наприклад, «опрофспілковані» водії міських автобусів заробляють більше, ніж випускники університетів. Коли вони страйкують, це б'є по найбідніших робітниках, у яких немає машин: вони запізнюються на роботу і їм не платять за загублений час... «Простий народ» незадоволений.

А політкоректність? Люди вже зрозуміли, що расизм - це погано, а іммігранти - не вороги. Але чому сикхам-вантажникам дозволяють носити чалму замість касок? Чому монреальський імам-ісламіст може писати на сайті, що всі жінки без хіджабів - «як проститутки»?

«Народ» цікавиться: «Доколє?».

Тож потрібен трибун, який би сказав «усю правду». Трибунів є кілька. Але найвидатніший - Рішар Мартіно з «Журналів»-близнюків. Веде щоденну колонку Franc-Parler, себто «говорити відкрито, сміливо». Зміст відповідає назві.

«Не знаю, як ви, а я вважаю...» - пише Мартіно... а далі каже саме те, що хотіли б почути читачі. Різко, цікаво, зрозуміло.

Читачі радіють: «А правду ж він пише! А я й сам про таке думав! Така смілива людина!». І людям приємно, і газеті добре...

Мартіно завжди вгадує «народні мрії». Майже не помиляється. Не знаю, чи навмисно він це робить, чи підсвідомо. Але результати чудові. Якщо ви хочете швидко дізнатися, що «думає народ», - почитайте чергову «сміливу» колонку. Щойно Мартіно жалівся, що бракує сильних політиків, які казали б: якщо я вам подобаюсь - то й добре, а як ні, то мені це по барабану... Мало, каже, таких героїв. А було б більше - усе стало б гаразд...

Інші трибуни менш цікаві. Вони засіли на кількох приватних радіостанціях, прозваних radio-poubelles («радіо-смітники»), де говорять про «справжні речі» для «звичайних людей». Не бояться когось облаяти, з кимось посваритися... Радіостанціям це вигідно: більше слухачів, дорожча реклама... У гумористичному телесеріалі «Катрін» була сценка: радіокоментатор хоче спровокувати скандал у прямому ефірі; коли це не виходить, безнадійно шепоче: «Я хочу образити власників акваріумних рибок! Банда придурків!» - і телефон студії знов починає дзвонити. Але рівняти цих людей із Мартіно нечесно: він справді цікаво пише.

«Інтелектуальні» газети теж знають, чого хоче читач. Ів Буавер із газети La Presse пише про різне, але завжди якось так, щоб співпасти з думкою «цільової групи». Його читач - середнього класу, з певною освітою, центрист із незначним ухилом праворуч; поміркований федераліст - але в разі чогось може долучитися до сувереністів; часто має сім'ю й дітей, хоча це не обов'язково. Тож статті Буавера більш-менш відповідають поглядам таких людей. Важко сказати, наскільки це робиться навмисно, а наскільки - інстинктивно.

Є й журналісти, в яких якось виходить писати менш «на публіку». Це не значить, що вони менш популярні. Шанталь Ебер - талановита журналістка і просто розумна людина - пише на політичні теми: федеральні, квебекські... Друкується у Le Devoir та інших паперово-електронних медіа (суто паперових газет залишилося мало). Жозеф Факаль, колишній квебекський міністр, пише тепер для «Журналь де Монреаль». Його не хвилює «жовта» репутація газети - головне, що її читають. Ну й журналісти La Presse П'єр Фогліа, Аґнес Ґруда, Ріма Елькурі, Наталі Петровскі і багато-багато інших...

Великих «інтелектуальних» газет - три: La Presse, Le Devoir та Le Soleil. Le Soleil читають лише у столиці - місті Квебек, а дві перші - всюди.

«Девуар» - умовно лівий (насправді - лівоцентристський) і умовно сувереністський. «Ля Прес» - умовно центристська й умовно федералістська. Але ззовні про це важко здогадатися. «Девуар» не кричить: «Слава вільному Квебеку!», а «Ля Прес» не молиться на федеральний уряд. Обидві газети критикують як «свій», так і «чужий» табір. Як і більшість квебекців, «Ля Прес» не бачить катастрофи в незалежності - хоча надає перевагу статусу кво. «Девуар» не бачить катастрофи в статусі кво - хоча надає перевагу незалежності. Йдеться радше про дрібні нюанси в подачі інформації. Наприклад, у 2006 році «Ла Прес» першою написала про конфлікти у сувереністській Квебекській партії. А «Девуар» із особливим натхненням пише про помилки федерального уряду.

«Девуар» засновано 1910 року видатним націоналістом Анрі Бурасса (Henri Bourassa; темні іммігранти обізвали його Генрі БурАсса і впевнені, що «це така станція метро»). «Ля Пресс» - 1884-го.

В кожної газети - своє коло читачів. Багато хто належить до обох кіл. Кожна з двох газет-«інтелектуалок» дуже ввічлива до конкурентки. Натомість періодично «проходяться» по «Журналь де Монреаль» і його столичному братові-близнюку. «Жовта преса» відповідає взаємністю.

Розділення на медіа «для інтелектуалів» і медіа «для народу» характерне для радіо, газет і телебачення. Років десять тому гуморист Стефан Ляпорт із інтелектуальної La Presse дав влучну характеристику місцевим телеканалам. Тоді якраз страйкували журналісти каналу Radio Canada, і гуморист сказав, що «снобам» тепер доведеться дивитися два інших канали - TVA і TQS. Для TVA, - писав Ляпорт, - «відправити журналіста за кордон» значить відправити його до Оттави, а для TQS - на Côte-des-Neiges (багатонаціональний район Монреалю). TVA супроводжує репортажі про ізраїльсько-палестинський конфлікт кадрами річної давнини, TQS - кадрами з фільму «Пригоди Рабина Якова».

Інтелектуали згодні з цими спостереженнями. У 2007 році професор Жерар Бушар прилюдно згадав «людей, які не є інтелектуалами і дивляться новини по TVA чи TQS» і яким бракує толерантності щодо національних меншин.

Народ обурився: що це він нас зневажає?! Чим ми гірші від інтелектуалів?! То й що, що дивимось TVA та ТQS?!

Рішар Мартіно, як завжди, не відстав від життя: «Я перепрошую, але чи дуже інтелектуальний "Девуар" не друкував антисемітські тексти у 1930-ті та 1940-ві роки?» (нічого новішого від расистських статей 30-х і 40-х він не знайшов, але так хотілося докорити «снобам»!). «Це не дуже престижний Університет МакГіл зачиняв двері перед євреями?» (обмеження на вступ євреїв було знято в 1950-ті роки, а МакГіл - університет англомовний і не має прямого стосунку до квебекських інтелектуалів: англо- і франкомовні громадяни живуть майже в паралельних культурах).

Так чи інакше, але TQS закрився. Точніше, змінив власника і назву. А решта каналів та газет тримається. «Девуар» відсвяткував сторічний ювілей, у «Журналь де Монреаль» - страйк... Звичайне життя...

Євген Лакінський, Квебек