Продовжуючи дискусію про перспективи Суспільного мовлення в Україні, «Детектор медіа» пропонує увазі своїх читачів думку автора законів «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» (1997 р.) та «Про створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України» (2001 р.), секретаря парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації у Верховній Раді України третього скликання Віталія ШЕВЧЕНКА.



Для того, щоб дискусії про перспективи створення в Україні Суспільного телебачення і радіомовлення були предметними, а учасники цих дискусій в усьому розуміли один одного, треба домовитися принаймні про кілька принципових речей.

По-перше, в сенсі аудіовізуальних масових комунікацій, визначення яких походить від англійського public (себто тих ЗМІ, які прийнято вважати ознакою демократичних держав і створити які з року в рік не стомлюється закликати нас Європа), маємо говорити в Україні виключно про Суспільне ТБ і РМ.

Річ у тому, що коли про це public-мовлення починали говорити у нас на офіційному рівні, українське законодавство вже містило абсолютно конкретне визначення терміну громадське телерадіомовлення як “системи позабюджетного неприбуткового загальнонаціонального, регіонального або місцевого телерадіомовлення, що створюється засновниками – юридичними та/або фізичними особами” (норма Закону “Про телебачення і радіомовлення”, жовтень 1997 р.). Погодьтеся, це законодавче визначення не дуже вписується в триєдину європейську концепцію public-мовлення: “призначене для суспільства; фінансується суспільством; контролюється суспільством”. І занадто багато виникло б плутанини, якби законодавці почали по-новому визначати в нормативних актах термін “громадське мовлення”, наповнюючи його “радаєвропівським” змістом.

Тож у липні 97-го, коли в парламенті народжувався перший закон про істинно public-мовлення, назвали його Суспільним телерадіомовленням (ведеться “телерадіоорганізацією зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об’єктом права власності Українського народу і діє згідно з єдиною програмною концепцією”, діяльність якої “грунтується на широкому представництві різних верств суспільства, які через своїх представників у Громадській раді забезпечують реалізацію програмної концепції та здійснюють контроль за фінансово-господарською діяльністю телерадіоорганізації”).

Можна сперечатися про чіткість та обгрунтованість процитованих формулювань, але вони не суперечать нашим суто українським уявленням про плюралістичне ТБ і РМ, що не залежить ні від влади, ні від приватних осіб чи корпоративних груп. Мабуть, таке розлоге цитування тут чинного впродовж уже майже п’яти років рамкового Закону “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” доречне, якщо читач, вникнувши в суть цих формулювань, погодиться зі мною: практичних спроб створити справжнє суспільне (public) мовлення у нас ще не було. Навіть талановитий Олександр Кривенко за це не взявся: його Громадське радіо може стати шалено популярним і суперцікавим, але – одним з громадських.

По-друге, проект українського Суспільного мовлення, підкріплений відповідним рамковим законом, не має нічого спільного з сумнозвісним “ГУРТом” – комерційною організацією, свого часу створеною для захоплення одного з трьох державних загальнонаціональних телеканалів. Дехто навіть з досвідчених телекритиків обурювався, що ненависна Верховна Рада прийняла той закон “під Цендровського”. Насправді ж війна “гуртівців” з авторською групою, що готувала проект закону, була такою непримиренною і настільки загострила стосунки між членами парламентського Комітету законодавчого забезпечення свободи слова та ЗМІ у зв’язку з кулуарними змовами С.Аксененка та В.Цендровського (останній, на моє переконання, своїми корисливими діями затримав розвиток суспільних форм мовлення в Україні на кілька років), що кілька депутатів з нетерпінням чекали закінчення останньої сесії ВР та настання перерви у пленарній роботі перед новими, 1998-го року, виборами у парламент.

Ба, кому лишень не приписували розробку нормативної бази Суспільного мовлення в Україні і яких тільки легенд не вигадали про його сподвижників! Тому вперше оприлюднюю повний перелік прізвищ тих, з ким випало мені працювати і над рамковим законом про Суспільне мовлення, і над Концепцією роздержавлення українських ЗМІ (лютий 1998 р.), в якій “осуспільнення” національних теле- і радіокомпаній є одним з ключових моментів. Це: головний спеціаліст управління наукових досліджень Української академії держуправління при Президенті України Ю.Бакаєв; завідуючий секретаріатом парламентського Комітету законодавчого забезпечення свободи слова та ЗМІ Ю.Гирик; відповідальний секретар Національної ради України з питань ТБ і РМ, нині голова Третейського інформаційного суду В.Горобцов; заступник голови правління Ради національних телевиробників, політтехнолог В.Кулько; начальник відділу управління програмно-творчої політики Нацради з питань ТБ і РМ І.Курус; президент Асоціації молодих митців Д.Фіщенко; тележурналіст, нині член Нацради з питань ТБ і РМ Ю.Шкарлат; президент Радіо “Континент” С.Шолох. До речі, інших робочих груп з питань Суспільного мовлення у Верховній Раді не створювалося, і твердження одного з експертів у “Детектор медіа” про буцімто діючу в 2000 році є помилковим.

По-третє, маємо погодитися з тим, що формула існування системи Суспільного мовлення “нарівні з державними телерадіокомпаніями” є несусвітньою дурницею. В наших умовах воно може постати лише за формулою “замість державних телерадіокомпаній”. І всілякі заяви Президента Л.Кучми та людей з його оточення про недопустимість “посягань на всенародне надбання” у вигляді НТКУ і НРКУ та формування Банковою чергової робочої групи з питань створення системи public-мовлення – не що інше, як нинішньоукраїнський бюрократичний спосіб провалити питання (лишити все, як було).

Чомусь наша влада, яка дала вже безліч обіцянок Раді Європи про створення Суспільного мовлення і весь час імітує бурхливу діяльність у цьому напрямку, замовчує факт, що та ж таки Рада Європи проаналізувала українське законодавство з питань діяльності ЗМІ та інформаційних відносин і, орієнтуючись на європейські стандарти, дійшла недвозначних висновків: “наявну державну телерадіомовну організацію має бути перетворено на суспільну”; “існування державного мовлення не може в довготерміновій перспективі узгоджуватися з розвитком демократичної системи мовлення в Україні”; “перехід до демократії у посткомуністичних країнах означає, що державне мовлення перетворюється на суспільне мовлення” (витяги з рецензії Уповноваженого з питань свободи ЗМІ ОБСЄ, представленої в Києві головою Постійного комітету міждержавного телебачення поляком К.Якубовичем). Нині можна лише подивуватися, як цей та інші принципові моменти автори рамкового закону про Суспільне мовлення, не маючи відповідної теоретичної підготовки, багато років тому інтуїтивно “схопили” й заклали в нашу законодавчу базу, і відтоді жодна т.зв. робоча група, хай навіть працювала вона під патронатом Банкової та отримувала гранти від міжнародних фондів, нічого принципово іншого не придумала і не представила результати своїх “напружених” трудів громадськості.

Тепер про те, чому ми “маємо те, що маємо”.

Зубр української державної телерадіожурналістики І.Мащенко, який часто друкується як незалежний дослідник цієї галузі, у березні минулого року опублікував “Реквієм по державному телебаченню”. Епоха державних форм електронних мас-медіа, на його думку, завершилася, а “поминальними дзвонами” перед останнім “Прощавай…” стали, за І.Мащенком, відразу три надзвичайно серйозні обставини: а/ Указ Президента “Про деякі заходи щодо вдосконалення державного регулювання послуг електрозв’язку та радіозв’язку”, яким передбачалося виведення Концерну радіомовлення, радіозв’язку та телебачення з-під Держкомінформу (наслідок буде для державного ТБ і радіо “катастрофічним”); б/ запроваджений Бюджетним комітетом парламенту тендер на держзамовлення виробництва телепродукту (що буцімто “ставить державні телерадіоорганізації на край прірви”); нарешті – в/ виголошена з розрахунком на всеєвропейський ефект заява Л.Кучми про необхідність створення в Україні суспільного телебачення і радіомовлення (на думку Президента, це мало б “зняти багато проблем” зі свободою слова в Україні).

Відтоді минуло більше року, а “Бобик не здох”. Сьогодні його й довбнею на доб’єш. Вижити державному телерадіомовленню допомогла, передусім, політична хірургія з відсіканням кількох апендиксів (В.Д., В.Л. ets), і воно продовжує демонструвати невичерпність своєї місії. Всупереч передбаченням І.Мащенка. Але нас цитовані вище висновки авторитетного фахівця наразі цікавлять виключно як підтвердження того, що за об’єктивних умов, на які він слушно вказував, привладні медіа-покручі відмирають.

Але так стається в нормальних державних системах…

Перепрошую за відступ, але мушу зауважити, що в деяких мовах навіть немає (донедавна не було) понять, що відповідали б англійському слову public, і буквальний, “найближчий” переклад цього терміну щодо телерадіомовлення означає – “державне”, “офіційне” тощо. Це нормально сприймається в демократичних країнах, як наголос на тому, що, крім комерційних ТБ і РМ, є ще й такі (призначені для всіх), якими опікуються офіційні суспільні інституції. А тепер уявимо, як дискомфортно фахівцям, що послуговуються цим буквально перекладеним терміном, у тих країнах, де є саме Державне телерадіомовлення. Побутує ще й таке сприйняття: public-мовлення придумане для задоволення інтересів різноманітних меншин та споживачів інформаційної продукції, яка не може конкурувати з комерційною. Натомість у багатьох посткомуністичних країнах суспільне мовлення сприймається, на жаль, як своєрідний різновид офіційного – з тією лише різницею, що командує ним уже не уряд (чи від його імені – компартія), а представницькі політико-владні органи, обрані буцімто демократичним способом. Доки таке трактування не викоріниться зі свідомості більшості наших зверхників, від яких залежить ухвалення відповідних рішень, – справді суспільного (public) мовлення ми не матимемо.

У цьому плані цікаві трансформації сталися з нинішнім головою Держкомітету інформполітики, телебачення і радіо І.Чижем, який свого часу, коли ще очолював парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації, заробляв репутацію поміж журналістів пропагуванням ідей роздержавлення українських ЗМІ з подальшим осуспільненням (а не приватизацією!). Але як тільки зайшла мова про його призначення на високу посаду в системі урядово-президентської влади, І.Чиж відразу ж заходився провалювати законопроект про створення системи Суспільного телерадіомовлення в Україні на базі НТКУ і НРКУ. Його аргумент: нового ще нічого не створено, а вже давай розвалювати те, що є.

Хтось з учасників диспуту в “Детектор медіа” щодо перспектив суспільного мовлення в Україні слушно наголошував, що нині головне – визначення джерел достатнього фінансування. Уявімо собі, що й далі існуватимуть у нас державні теле- та радіокомпанії (своєрідні медіа-монополії), котрі разом з іншими одержавленими ЗМІ проїдатимуть непристойно велику частку коштів куцого держбюджету та хронічно немічних місцевих бюджетів, що вони й надалі розпоряджатимуться людським, технічним, радіочастотним (не кажучи вже про адміністративний) медіа-ресурсами, а суспільство змушене буде вишукувати гігантські кошти, щоб заснувати й розвинути систему Суспільного мовлення “з нуля”. Хай хтось пояснить (приміром, І.Чиж), де візьмуться такі кошти. А якби й могли десь узятися, то чи буде після цього справді незалежним Суспільне мовлення (за своєю суттю: мовлення, яке не залежить від приватних осіб чи корпоративних груп)?

Апробовані в світі схеми суспільного (public) мовлення передбачають різноманітні способи державних дотацій на його утримання, але ще ніде не додумалися до того, щоб одна державна рука давала кошти на власні урядові ТБ і РМ, а інша державна рука – на розвиток системи, яка опонує їм і зводить їхні інформаційно-пропагандистські зусилля нанівець.

Зрештою, якби навіть впали з неба “незалежні” кошти для системи Суспільного мовлення, то чи варто було б її створювати, якщо держава продовжуватиме опікуватися “своїми” ЗМІ і дбатиме про те, щоб “офіційний погляд” на процеси та події лишався найавторитетнішим і домінуючим?

У збірнику нормативних та методичних матеріалів Ради Європи “Общественное телерадиовещание. Документы, комментарии, рекомендации” (Санкт-Петербург, “ЛИК”, 2000 р.) є серйозний висновок: “У країнах, де ще збереглася державна система мовлення, напевне, нелегко буде переконати осіб, які перебувають при владі, відмовитися від контролю над ним і перетворити його в справді незалежне суспільне мовлення”. Неначе нами, грішними українцями, сказано це після того, як Президент заветував Закон про створення системи Суспільного телерадіомовлення на базі НТКУ та НРКУ. Так і не сформулювавши жодного серйозного аргументу проти підписання...

Комусь здалося тоді дивним, що Суспільне мовлення взялася утворювати Верховна Рада? Але ж Конституцією України визначено (стаття 92), що саме законами, які може приймати лише парламент, визначаються “засади утворення і діяльності засобів масової інформації”. А в рамковому законі про Суспільне мовлення (стаття 2) теж чітко сказано, що це мовлення “створюється на підставі рішення Верховної Ради України”. Тобто – ухваленням закону, що й було зроблено…

Комусь не сподобалася норма про те, що до формування Громадської ради (наглядового органу) причетний виборний представницький орган – парламент, але не встановлено рівноцінних (подібно до способу формування Нацради з питань ТБ і РМ) квот для Президента? Такого й не має бути, аналогів не знайти – інакше незалежність Суспільного мовлення перетворилася б на мильну бульбашку. Квоти саме для того і придумуються, щоб поділитися адмінресурсом для встановлення залежності.

Хтось хоче й далі тримати “при коліні” національні теле- та радіокомпанії? Але нам відоме ставлення європейської спільноти до державного ТБ і РМ. По великому рахунку, це як вибір транспорту з неможливістю їхати одночасно двома авто: мовлення домінуватиме або одержавлене, або осуспільнене.

Критики ідеї Суспільного мовлення тривалий час спекулятивно використовують псевдоаргумент про відсутність надійних джерел його фінансування та неможливість запровадження абонентської плати – у зв’язку з непопулярністю таких кроків серед незаможного населення. Але вже зараз за одні лише проводові радіоточки наші люди платять у кілька разів більше, ніж вартість трансляційних послуг зв’язківців.

Витрати на підготовку програм? Не встиг до цієї дискусії освіжити цифри щодо рентабельності передач обласних державних телерадіокомпаній, але пару років тому принаймні у чотирьох із них виробництво однієї щоденної години власного інформпродукту забезпечували… понад 100 чол. В інших – десятки працівників. Така “суперефективність” праці можлива, мабуть, лише там, де думають не про творчий результат, а передусім про виконання вказівок поважних представників влади.

Якби заснування Суспільного мовлення провести одночасно з роздержавленням усіх українських ЗМІ, що й передбачено давно внесеним на розгляд парламенту проектом Концепції роздержавлення, в річному державному бюджеті можна було б заощадити суму грошей, якої вистачило б для покриття абонентської плати за багато років.

На останніх парламентських слуханнях з питань свободи слова та інформаційної політики в січні 2001 р. я вже говорив про те, що при розробці проекту річного держбюджету лише по статті “Телебачення і радіомовлення” (звісно, державне) запрошувалося 375 млн грн. Так звана державна підтримка ЗМІ та соцзахист журналістів (звісно, державних ЗМІ) оцінювалися ще майже в 7 млн. Загалом, за експертними оцінками, лише на аудіовізуальні ЗМІ в Україні витрати консолідованого бюджету становлять близько 0,9 млрд грн. на рік. Ефективність цих витрат наближена до нуля: коли аналізувалися ці суми, середній тижневий рейтинг державного телеканалу УТ-1, що майже стовідсотково охоплює територію України, становив… аж 1,5%.

Не можу позбавити себе задоволення послатися також на колишнього президента Національної телекомпанії України Вадима Долганова – формально незацікавленої особи в “осуспільненні” НТКУ. Як повідомляла газета “День” 12 червня 2001 р., він сказав, що “долар на рік, котрий вноситиметься кожним глядачем, забезпечить Суспільне телебачення коштами в чотири рази більшими, ніж те фінансування, яке належить НТКУ сьогодні” (попередній річний бюджет Нацтелекомпанії становив 5 млн доларів). У процесі трансформації підпорядкованої йому державної телевізії В.Долганов, за його словами в газеті, “має намір активно брати участь як журналіст, як професіонал телебачення – і не має значення, буде він при цьому керівником, чи ні”.

Не дослухалися…

Один з учасників організованого “Детектор медіаю” диспуту заявив, що мінусом нинішньої ситуації із запровадженням в Україні суспільного (public) мовлення є те, що “концепції як такої немає і в помині”. А два закони – чинний і заветований? Пройшло кілька років з того часу, як їх готували (величезний відтинок часу як для політично насиченого періоду створення нової держави), а ключові норми рамкового закону і змінювати ніхто не брався, і обійти (як хотілося “ГУРТу”) не зміг.

Україна є першою, а можливо, досі єдиною державою на території СНД, що має законодавство про суспільне телерадіомовлення, але, на противагу країнам СНД, ще не обжилася суспільними мовниками. На конференції з питань запровадження суспільних форм мовлення в Центральній та Східній Європі, що проводилася європейськими організаціями у жовтні минулого року в Єревані, наші законодавчі напрацювання дістали високу оцінку. Присутній на цій конференції один з найавторитетніших членів президентської групи “з питань організації суспільного телебачення”, створеної рівно за рік до цього виїзного заходу, назвав лише одну, на його погляд, ваду вже проведених через парламент законів: на його думку, Громадська рада системи Суспільного мовлення може бути занадто чисельною. То навіщо тоді додаткові президентські ініціативи й зусилля? Якщо це так, то чому не було запропоновано зміну до норми про формування цієї Громадської ради ще кілька років тому, щоб досі вже мати не лише раду, а й саме Суспільне мовлення?

Отож, з якого боку не подивись, все одно виходить як в анекдоті про кепського танцюриста…

Спробую підсумувати свої висновки.

Суспільне мовлення у нас неодмінно з’явиться, бо жити нам у Європі без жодного шансу переселитися на іншу планету.

Коли це станеться? Тривалого часу для цього не треба – потрібна лише політична воля двох третин новообраного складу парламенту, а за її наявності – 3–5 місяців на формальне підтвердження вже схваленого раніше (до речі, переконливою більшістю ВР) закону про створення Суспільного мовлення та подолання чергового президентського вето. Нереально? Скептиків прошу поцікавитися історією цього питання і впевнитися, що восени 1997 року зауваження Президента до рамкового закону про систему Суспільного мовлення було відхилене понад трьохстами народними депутатами. Здається, то був перший випадок подолання вето, не зважаючи на одночасне обговорення іншого, альтернативного “гуртівського” проекту. Невже за п’ять років звідтоді ми не порозумнішали?

Суспільне телерадіомовлення обов’язково постане на базі державних НТКУ та НРКУ, бо ми не найдурніші на цьому світі і, либонь, уже вичерпали відведену нам історією квоту на безплідні пошуки “власних” шляхів там, де інші вже проклали широчезні магістралі своєї ходи. Втім, тут є варіанти.

Під кінець своїх повноважень ВР третього скликання без заперечень схвалила в першому читанні мій законопроект “Про призначення керівників (президентів) Національної телекомпанії України і Національної радіокомпанії України та про припинення їхніх повноважень”. Прийняти в цілому не встигла. Але навіть без аналізу можливого застосування цього закону, виходячи лише з назви, зрозуміло, що пропонована новація – перший крок до заміни в державних телерадіокомпаніях адміністративних підходів до керування на колегіальні, притаманні суспільним медіа-організаціям. Звідси висновок: можна враз замінити вивіски і розпочати законодавчо означений період створення системи Суспільного мовлення, а можна потроху підриштовувати стару споруду, щоб колись сказати владі: а чого, власне, перечити, адже нічого для себе ви тут уже не візьмете…

Здається, ліпше спинятися на першому варіанті, прямішому й азартнішому. Якщо взагалі на всьому цьому спинятися…

Общественное телевидение в Украине: миф или реальность?

Запитання “Детектор медіа”: - Чи є після виборів-2002 в Україні перспективи для створення Громадського ТБ? Чому?

Станем ли мы страной выученных уроков?

Билл Симеринг: «Проблему СПИДа в США в свое время освещало только Национальное общественное радио»

Коли в Україні буде громадське мовлення?

Законодавче регулювання суспільного і громадського телерадіомовлення