«-А правда, что все журналисты 

мечтают написать роман?

-  Нет, - солгал я». 

Сергей Довлатов. «Компромисс»

У журналістів із претензією на письменництво мотивація позірно протилежна, ніж у письменників, які з тих чи інших причин погоджуються на співпрацю із засобами масової інформації (колумністом, оглядачем - тушкою, опудалком). Хоча й не хотілося б усіх під один гребінець, але - давайте будемо відверті - письменник отримує від ЗМІ передовсім засоби для існування, оскільки на його, письменника, гонорари від наших же видавців тільки тушка від нього і лишиться.

Натомість у потязі журналістів до літератури є щось від нереалізованих у медіа амбіцій; від жадоби публічності; від надії «залишити слід у віках»; від сподівання на переклади іноземними мовами (і це споріднює їх із першою категорією осіб, письменництво яких - ознака первинна, а журналістська приналежність, відповідно, вторинна) - переклади водночас вагоме джерело прибутку і шанс на закордонні подорожі. 

Схоже, Андрій Цаплієнко - автор документальних фільмів, репортер, сценарист ведучий телеканалу «Інтер», а тепер ще й прозаїк - у цю схему не вкладається. І не лише тому, що людину, за плечима якої на екрані постають переважно руйновиська або екзотичні для українського ока краєвиди, аудиторія й без того впізнає в обличчя. Дебютним романом «Екватор. Чорний колір & Білий колір» він передовсім сам собі надав можливість висловитися про те, що з певних причин залишається за кадром.

Художнє полотно = «всі персонажі вигадані, всі збіги випадкові». Ця камуфляжна фраза наразі не в титровому «кушать подано», а в головній - жанровій - ролі. Цаплієнко міг використати і використав у якості прототипів відомих йому осіб. Та й навряд чи хтось має сумнів, щодо обізнаності письменника із «гарячими точками», котрі склали картате тло книжки. Важливіше інше - пригодницький роман дозволив авторові подати, ну, дуже дражливу інформацію у спосіб, який не викличе нарікань/звинувачень у наклепі. Йдеться бо про торгівлю зброєю на міжнародному рівні - бізнес, в якому українці, за словами літератора, виявилися талановитішими за всіх.

«Я давно уже не был советским человеком внешне. Но оставался таковым внутри. Моя советскость пряталась в моих штанах вместе с цветастым флагом семейных трусов. И хотя я давно расстался со своей семьей, к трусам такого типа я сохранил слабость и привязанность навсегда».  

Сором'язливий товстун Андрій Шут. Полтавсько-харківське дитинство. Три іноземні мови. Пристрасть до вогнепальних пристроїв. Вище училище військово-транспортної авіації. Наприкінці 1980-х - перша мимовільна оборудка зі зброєю, керована «людиною в штатському». Усвідомлення: працювати треба на себе.

Головний герой по-заячому спритно мотається між з своєю базою - Ліберією - та Колумбією, Еквадором, Еміратами, Гваделупою (список не вичерпано), торгуючи найефективнішими засобами знищення homo sapiens, і в своїх та чужих інтригах почувається, наче риба, що виборсуючись із тенет, заплутується ще міцніше. Крім нього, на сторінках «Екватору» ми зустрінемо революціонерів і контрабандистів, революціонерів-контрабандистів, різного штибу шахраїв і холоднокровних душогубів. Але представниками якого б континенту не були персонажі, всі вони на власній шкурі пересвідчилися: бабло перемагає не тільки зло. Але й добро, дружбу, любов. Крім грошей, реальні тільки ракети, танки, алмази, кокаїн, кораблі.

«Арам и двое его людей, конечно, были подонками, и по образу мысли, и по образу жизни. Но это еще не повод для того, чтобы забирать у них жизнь. Их ждали дома люди, которые любили их ни за что, а просто так, потому что они были родными и желанными. От их добычи, вырванной из горла конкурентов, заказчиков и работодателей, кормились десятки людей в Крыму или где-нибудь еще. И теперь волей этого черного отморозка у них не будет хлеба». 

Андрієві Шуту, очима якого ми спостерігаємо за подіями, якраз на цій матеріальності й не залежить. Він виняток із винятків, маніяк процесу - здається, саме через тотальну відірваність від власної ідентичності: «совок» уже не існує, «батьківщини» він не набув. Тому родючі для нього і піски, і сельва, і чорнозем - в певному сенсі, він людина без властивостей. Не добрий, не злий - за обставинами. Не вівця, не вовк, хоча, раптом що - уб'є без рефлексій. То король, то пішак - як ситуація повернеться. Уособлення половинчастості, чистої екваторіальності, суміші чорного й білого, що в підсумку дає ахроматичний колір, в якому поєднуються крайнощі, який символізує приховане, зокрема, й поразку. Сірий кардинал, що миттєво здатен зіщулитися до сірої миші.

Центральна герой - безперечно, авторська удача. Більша, ніж чесне дотримання письменником рецептури створення авантюрного роману. Більша від карколомних перипетій. Вона переважає вади стилістики й просто помилки (українізми редакторська рука мала би викреслити, якщо вже текст російською), замилений фінал, дещо наївні описи еротичних сцен - немов перенесені з поперченого трафаретами дамського читва: якщо «перса», то «бурхливо здіймалися»; і що не оргазм - то «шалений ураган, що відніс коханців до вершин».       

«Две колумбийки доминировали надо мной и делали все, что хотели. Перед моим лицом мелькали спутанные волосы над огромными глазами с расширенными зрачками, смуглые бедра, дрожащие соски. Белозубый частокол не хотел прятаться за полными губами, с которых слетал крик восторга. Не крик даже, а хищный клич. Причем, я уже не мог определить, кому из двух подруг он принадлежит. Они набросились на меня, как две пираньи, пожирая мою плоть, высасывая мою кровь, терзая мое сознание. И они никак не могли насытиться».

Друкований текст - не єдина версія роману. «Екватор» в інтернеті приваблює додатковими опціями, зокрема, гіперпосиланнями. Клік на «СПИД» - лунає вже призабуте Земфірине «...а у тебя СПИД, и значит, мы умрем». Клік на «Шумахер» - повна статистика пілота Формули-1. Кліки на географічні назви - статті Вікіпедії. Несподіваний клік «грудь шестого размера» - і справді, розмаїття форм та об'ємів плюс відео із тітонькою, котра вименем розчавлює бляшанки, плюс наступні гіперпосилання на статті із заманливими назвами - «У Китаї не залишилося жінок з першим розміром грудей». Як на мене, такі веселощі-розваги надмірні, але то вже справа смаку й почуття гумору.  

Розділ «Зворотна реакція» цікавіший: подяки, запитання, зауваження. Серед останніх прозвучала пропозиція не розмінювати матеріал на художні витребеньки - з цієї теми могло би вирости ексклюзивне журналістське розслідування. «А й справді, - подумала я. - Чи не пасувала б краще обдарованості автора документальна проза?» Ще раз переглянувши роман, дійшла висновку: ні, не в наших умовах, де самоцензура включається і без «темників». Імунодефіцит самозбереження яскраво виглядає в тексті - дійсність може виявитися химернішою, ніж пригодницький роман. Недаремно книга рясніє словом «життя» та його похідними.

«Я и раньше ничего в жизни не боялся. Точнее, почти ничего, если быть честным. Почему? Да, наверное, потому, что не знал, ради чего живу на свете. Ради чего мы все живем и барахтаемся в этой жизни. И я считал, что буду молодым и живучим до тех пор, пока меня будет вперед толкать любопытство. То есть очень долго, практически вечно. Вечность закончилась. Но тогда скажите, если сможете: что остается человеку, который давно изучил все неровности и царапины на крашеном бетоне тюремной стены? Только одно. Рассказать, где лежат иракские контейнеры».