Початок дійства на Майдані Незалежності був призначений на 19:00. За годину до цього Київська незалежна медіа-профспілка замовила панахиду у Володимирському соборі. Утім, на релігійний ритуал завітали лише близько трьох десятків вірян, а більшість охочих вшанувати пам'ять журналістів прийшли все-таки на Майдан - перед Головпоштою зібралися понад дві сотні людей.

Панахида у Володимирському соборі 

Традиційно на акції було заборонено використовувати політичну символіку, про що постійно нагадував диктор, додаючи, що організатори - прості громадяни. Прийдешнім видавали чорні пов'язки на голову та паперові наліпки на плечі. Якщо торік слоганом вечора пам'яті був заклик «Журналісте, не продавайся!», то нині - «Вимагаємо правосуддя!».

Під пам'ятником глобусу на Майдані організатори встановили банер із зображенням силуету Ґонґадзе. Перед ним виклали з білих свічок його ім'я «Гія», а навколо розставили червоні свічки з іменами 62-х загиблих за роки незалежності журналістів. Свічки в пластикових склянках роздавали і людям, які завітали на Майдан. Їх просили не запалювати до початку «хвилини мовчання».

Негативну реакцію журналістів і учасників акції викликала поява мера Києва Леоніда Черновецького, який приходить сюди другий рік поспіль. Як і торік, він прийшов у супроводі кількох охоронців і камери ТРК «Київ». На нього одразу спрямували свої об'єктиви численні фотокори. В іншому кутку активно роздавав інтерв'ю пресі й коментарі телебаченню екс-майор Держохорони, а нині лідер партії «Громадянський рух України» Микола Мельниченко, який прийшов на акцію разом з політологом Дмитром Видріним.

Микола Мельниченко роздавав інтерв'ю

«Що тут відбувається?», - цікавилися звичайні перехожі. «Вечір пам'яті Ґонґадзе», - відповідали їм учасники акції. Після пояснень одні брали свічки і ставали до кола, інші крокували далі у своїх справах.

Андрій Куликов

Компанія молодих чоловіків завітала на акцію з пляшкою горілки, яку нібито хотіли демонстративно розбити. Виявилося, що це ніяка не провокація - ту пляшку не розбили, а розпили, поминаючи журналістів. Один з чоловіків ділився з Андрієм Шевченком своєю історією: він був депутатом однієї з райрад Києва, а потім викрив адюльтер народного депутата фракції БЮТ. «За це мене посадили. Я своє відсидів. Але вас як людину поважаю!», - не вгамовувався екс-райдепутат.

У цей час диктор похмурим і суворим голосом зачитував біографію Георгія Ґонґадзе і історію його зникнення, перелічував імена інших журналістів, котрі загинули при виконанні своїх обов'язків або за загадкових обставин. Ліворуч від банеру із силуетом Ґонґадзе встановили екран, на якому транслювали сюжети каналу СТБ про останні порушення прав журналістів: бійку знімальної групи СТБ з працівницею річкового порту, інцидент з мікрофоном Червакової та депутатом Ткаченком та історію про журналістку «Надзвичайних новин» і конопляне поле.

Періодично голос диктора перебивали крики фанатів футбольного клубу «Динамо», які починали гуртуватися в цей час на Майдані (о 21:45 на стадіоні «Динамо» ім. В. Лобановського готувався матч між київським клубом і «Рубіном» з Казані). Хоча заради справедливості відзначимо, що деякі фанати із динамівською символікою приєднувалися до акції пам'яті.

О 20:00 розпочалася «хвилина мовчання». Цього року вона тривала дев'ять хвилин - рівно стільки років минуло з дня зникнення Георгія Ґонґадзе 16 вересня 2000 року. Кінець кожної хвилини відмірювався звуком гонгу. По завершенню акції диктор подякував усім і передав естафету Львову, де Гія навчався після переїзду з Грузії, - там у цей самий час також проходив вечір пам'яті.

Чому ви тут?

ТК поцікавилася в учасників вечору пам'яті Ґонґадзе, що для них означає ця акція.

Андрій Шевченко, народний депутат (фракція БЮТ):

- Гія для мене був приятелем. Ми ніколи не були дуже близькими друзями, але спілкувалися багато, і чарку пили. Я дуже добре пам'ятаю той день, коли він прийшов у Верховну Раду і передав мені ще свіже своє звернення до генерального прокурора Потебенька, якого він просив захистити його від переслідувань. Взагалі багато спогадів. Ми з Гією були в числі тих 20 чоловік, які ночували в ложі преси Верховної Ради в конституційну ніч. І я пам'ятаю, як в ніч із суботи на неділю Олена Притула сказала, що в нас пропав Гія. Так що для мене історія Гії - дуже особиста історія. І дуже сумно, що все це так довго тягнеться.

Я думаю, сьогодні Гії, який дивиться на все це, повинно бути дуже сумно. Не тільки через те, що розслідування буксує, а й тому, що все навколо занадто далеко від тої країни, яка йому уявлялася. Він був би розчарованим журналістикою. Тому що Гія був непримиренним до журналістського «виляння хвостом». Якби Гія зараз іще працював журналістом, він був би таким самим некомфортним для влади. І багатьом нашим колегам перед ними було б ніяково за те, що вони роблять в ефірі або у своїх виданнях.

Дмитро Лиховій, заступник головного редактора газети «Україна молода»:

- Це один з небагатьох днів, коли можна проявити справді журналістську солідарність на підставі події, яка кардинально змінила українську журналістику і ставлення до стандартів в українській журналістиці. Ми приходимо сюди кожного року - така невесела традиція. І щороку відбувається одне й те саме - це вже певний ритуал. Очевидно, що сюди приходить мало молодих журналістів. Рік у рік приходять ті, хто був на першій-другій річницях. Може, це свідчить про те, що нове покоління журналістів, особливо після 2005 року, трохи інакше ставиться до того, що виборювали у 2000 і 2001 роках.

Єгор Соболєв, керівник бюро журналістських розслідувань «Свідомо»:

- Не хочу говорити високих слів: «Треба прийти і показати, що ти небайдужий», бо це все фігня. Я тут з людьми зараз говорю про майбутню війну, яка дуже ймовірна через те, що відбувається в Росії. Про те, в яку жопу ми залізли, і що нам не так багато років у цій жопі залишатися, бо вона перетвориться на кров, хаос та безладдя. І говорю з людьми, що треба це зрозуміти і почати змінювати. У нас нема часу вчитися чи протестувати. Нам треба створювати країну, яку ми не створили. Це те, що я відчуваю.

Гія свою справу завжди робив. Він створив «Українську правду» - один з найвизначніших нині журналістських проектів. Гарне запитання спитати в кожного з нас: «А що зробили ми?». Сплачуємо валютні кредити, заробляємо бали рейтингу, відробляємо гранти...

Судячи з того, що тут багато телеканалів, я думаю, сенс у цій акції є. Хоча б тому, що інші люди побачать кількість небайдужих людей - це буде добре. Але щоб справа була розслідувана, потрібно створити систему правосуддя. Питання не в тому, що Президент поганий (уже другого міняємо, а справу не розкрито), що генпрокурор поганий (їх іще більше змінилося) - питання в тому, що системи правосуддя немає.

Анжела Руденко, екс-випусковий редактор «Подробиць» на «Інтері»:

- Для мене це українська журналістика. Те, що сталося дев'ять років тому, для всіх було знаком. Але вже потім, а спочатку був шок. Це не просто смерть людини - це була боротьба, війна, яка ось так розпочалася і, слава Богу, вона не продовжилася. Я особисто Ґонґадзе не знала, але знала багатьох, з ким він працював. Ми працювали на радіо «Континент», де він до того робив новини. Для мене проекти, які він робив, які я чула, я знаю, важливі. Він зробив особистий внесок у журналістику - хороший, позитивний, правильний для молодих поколінь. Зараз не дуже багато таких журналістів. Його загибель стала трагічною сторінкою в історії української журналістики, треба це пам'ятати.

Мар'яна П'єцух, головний редактор інтернет-видання «Новинар»:

- Я прийшла сюди помовчати. На жаль, у нашій роботі мало часу сісти помовчати і подумати. Дев'ять хвилин мовчання сьогодні - це була кульмінація, в цей момент якраз найбільше замислюєшся, для чого ти прийшов у журналістику. Згадуючи щороку Гію, ми згадуємо, навіщо нам ця професія потрібна. Я особисто Гію, на жаль, не знала. Але його найкращий друг, з яким вони разом були на війні, став моїм хресним батьком у журналістиці. Він приводив нас до Гії додому, та його не було, і ми познайомилися з його дружиною Мирославою.

Але тут питання не особистого знайомства, а солідарності і розуміння, що тебе чекає. Багато хто вважає: якщо ти загинув у журналістиці - це кульмінація твоєї слави, а якщо тобі дали синяка, то це визнання твоєї професійності. Насправді помилково думати, що журналіст працює виключно заради слави. І не треба визначати рівень журналістики рівнем загроз.

Фото Яни Новосьолової